88.Характерні особливості в конституційному процесі в українській діаспорі

Прийняття Конституції України 1996 року було надзвичайною подією у житті українського суспільства, яка засвідчила більш високий етап розвитку демократії, дала могутній імпульс для становлення української державності.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 року до 26 жовтня 1993 року. На першому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Української РСР 1978 року вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. В зв'язку із загостренням політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 року конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 року по 8 червня 1995 року.

Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України та голова Верховної Ради України.

Завершився другий етап 8 червня 1995 року укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

90.Цивільне та спадкове право за “Руською правдою”

Спадкове право

Руська правда розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишив заповіту, набувало сили спадкування за законом.

До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона в другий раз виходила заміж, то призначався опікун із числа близьких родичів опікуваних. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100).

Дружина померлого отримувала в своє розпорядження частину майна "на прожиток" (ст. 93), а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95).

У більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, відповідно до якого спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Ось чому Руська правда підкреслювала, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину (ст. 93,95).

Із цього загального права спадкування Руська правда робила виняток для бояр та дружинників, які при відсутності синів могли передавати спадщину дочкам (ст. 91). Це робилося для того, щоб маєтки завжди залишались за родовитими сім'ями

Цивільне право в Російській Правді описано достатньо чітко і докладно для свого часу. Право власності відрізняється своєю розвиненістю. Система зобов'язань достатньо проста. Спадкове право висловлено досить детально і знає всі види спадкоємства. Сімейне право будувалося на основі церковних норм, тому законодавець активно використовував церковні норми і заповіді.