58.Роль Кирило-Мифодіївського товариства у становленні українського конституціоналізму

Важливу роль у розвитку ідей конституціоналізму у ХІХ ст відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). Виходячи з ідей панславізму, воно розробило модель суспільства, що базується на засадах справедливості, братерства, свободи, рівності. Основні документи Кирило-Мефодіївців ("Книги буття українського народу", "Закон Божий", "Статут Кирило-Мефодіївського товариства"), відозви ("Брати українці", "Брати великоросіяни та поляки") виходили з ідеї про необхідність створення слов'янського союзу. Народами братами названі були росіяни, українці, поляки, чехи, словаки, хорвати, серби та болгари.

60. “Руська правда” як кодифікація звичаєвого права Київської Русі

"Руська Правда" – кодифікація норм звичаєвого права ХІ ст." розглядає особливості систематизації і об’єднання правових норм Київської Русі у збірнику законодавчого права. Першим руським кодексом, що систематизував і об’єднав санкціоновані державою звичаєві норми та акти князівської правотворчості була "Руська Правда".Руське право виникло на слов’янському грунті, а законодавство виросло з норм звичаєвого права. Вироблені східними слов’янами місцеві загальнодержавні закони і норми правового звичаю були враховані в "Руській правді", оскільки вже закріпились у повсякденному житті. Руська Правда" (Короткої редакції) становила собою світський судебник, який майже не зачіпав церковної юрисдикції. Звичаєвий елемент був присутній у регуляції державного життя, що відбилось і в писаному кодексі законів. До них відносились зовнішня звичаєва форма присяги при укладанні угоди, звичаєве походження певного суспільного інституту, зокрема створення князівської ради за зразком ради старійшин, провадженні судочинства, встановленні процедури розшуку злочинця (заклич, свод, гоніння сліду), закріплення права спадковості, присяги і процедури виправдання відповідача, збереження термінології тощо. Залишаючи за злочином назву "обида", "Руська Правда" робила поступку звичаєвому праворозумінню. З усіх покарань найтяжчими були покарання за злочини проти особи, особливо за вбивство. "Руська Правда" підняла правову культуру Київської Русі на вищий рівень. Жоден з тогочасних правових кодексів не визначав з такою точністю правовий статус окремих категорій напівзалежного населення держави і захист їх прав від сваволі власника, як "Руська Правда".

61.Система кримінального права за “Правами, за якими судиться малоросійський народ”

Важливою рисою кримінального права був його приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а при відсутності останнього - від вимог його родичів. Але з бігом часу щораз сильніше проявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти «честі і влади монаршої», проти життя, тілесної недоторканості, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'являються цілком нові поняття, зв'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'являється поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; розрізнення головного злочинця і співучасників, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що виключаються або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп'яніння тощо); поняття рецедиву і т. д. В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, втеплення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (повішення, відрубання голови) види, калічницькі і болісні кари, тюремне ув'язнення, позбавлення честі (шельмування), вигнання, відсторонення відпосади, майнові покарання (конфіскація і викуп), церковні кари, серед яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука, які приковувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і ув'язнення в монастир, примусове одруження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система. Найвищим судом був Генеральний Військовий Суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах - принцип слідчого процесу. Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази. Такими були власне признання, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і мучення. Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами і могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов'язання і вироків, винесених на підставі власного признання.

63. Система місцевого самоврядування за сучасною Конституцією

Систему форм здійснення місцевого самоврядування складають:

1. Форми безпосередньої демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування. До них відносяться:

– місцевий референдум – форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення;

– місцеві вибори – вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських голів;

– загальні збори громадян – збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем проживання для вирішення питань місцевого значення;

– місцеві ініціативи – пропозиція членів громади про обов’язковий розгляд на відкритому засіданні ради будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи визначається радою або статутом громади. Внесена місцева ініціатива підлягає обов’зковому розгляду на відкритому засідання ради за участю членів ініціативної групи;

– громадські слухання – це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;

– організація і участь в мітингах, походах, демонстраціях, пікетуваннях на місцевому рівні;

– участь населення у роботі органів місцевого самоврядування на добровільних засадах (в якості експертів, спеціалістів, консультантів, громадських контролерів).