114.Світова економічна рівновага

Економічна рівновага – одне з ключових понять, що розкриває закономірності макрорівня розвитку господарства і в національному і в світовому масштабі. Суть економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною складовими суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, праці, послуг, інформації тощо). Економічна рівновага – це стан господарської системи, якого вона прагне, момент, поодинокий випадок її існування. Глобалізація сучасного економічного розвитку загострює проблеми збереження екологічної рівноваги у природі, рівноваги між найважливішими економічними регіонами світу Південь-Північ, Схід-Захід тощо. Світова економічна рівновага – багатовимірна і багатофакторна система, що формується під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з ряду елементів. Вона відчуває на собі дію природно-географічних чинників, соціально-політичних, економічних, національних, етнічних, історичних та ін. Світова економічна рівновага має різні форми прояву: матеріально-речову і вартісну, глобальну і регіональну, макро- і мікроекономічну та ін. Світова економічна рівновага є продуктом взаємодії всіх країн, які входять до системи міжнародного поділу праці. На рівні світового співтовариства здійснені окремі спроби регулювання економічної рівноваги передусім за допомогою ряду спеціально створених міжнародних організацій. Вони охоплюють окремі найбільш вразливі підсистеми світового господарства: торгівлю, валютно-фінансові й кредитні відносини, промисловий розвиток, навколишнє природне середовище, раціональне, регіональне економічне та науково-технічне співробітництво тощо. Найповніше механізми колективного управлення і регулювання міжнародних відносин представлені в системі ООН. Ці питання ґрунтовно обговорюються на сесіях найвищого органу ООН – генеральної Асамблеї, особливо на її спеціальних засіданнях, у Секретаріаті, в Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР), у Другому комітеті з економічних і фінансових питань та ін. Ряд створених при ООН міжнародних організацій займаються вузькими проблемами міжнародного економічного спілкування, мають функціональну спрямованість. Серед них конференція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міждержавний комітет ООН з науки і техніки в цілях розвитку, Програма ООН з навколишнього природного середовища тощо. Глобально економічне регулювання здійснюють також Міжнародний валютний фонд, Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Світова організація торгівлі (СОТ), яка регулює понад 80% світового товарообороту в напрямі дедалі більшої лібералізації світової торгівлі, додержання погоджених правил її ведення. Зростаючий вплив на світогосподарські процеси справляють також щорічні наради семи провідних країн (США, Канада, ФРН, Велика Британія, Франція, Італія, Японія), рішення міжурядової Організації економічного співробітництва і розвитку та ін.

115. Рушійні сили та особливості економічної глобалізація та її головні форми

Економічна «глобалізація» являє собою історичний процес, що є результатом новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими потоками. Іноді під ним мається на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також більш широкі культурні, політичні й екологічні параметри.

У своїй основі глобалізація не таїть нічого загадкового. Цей термін став широко використовуватися починаючи з 80-х років ХХ століття у відповідь на прогрес у технологічній області, що дозволив спростити і прискорити проведення міжнародних операцій, пов’язаних як з торговими, так і з фінансовими потоками. Він означає поширення за меж національних кордонів тих же ринкових сил, що вже протягом багатьох сторіч пронизували всі рівні господарської діяльності людей, будь то сільські ринки, промислові підприємства в містах чи фінансові центри.

Ринки сприяють зростанню ефективності завдяки конкуренції і поділу праці - спеціалізації, в результаті якої люди і країни можуть зосереджувати свої зусилля над тим, що їм вдається найкраще. Глобалізація ринків відкриває додаткові можливості для виходу країн на нові і більш широкі ринки в усьому світі, а це означає розширення їхнього доступу до потоків капіталу, технологіям, більш дешевому імпорту і більш широким експортним ринкам. Однак ринки не обов’язково є гарантією того, що блага, принесені підвищенням ефективності, дістануться усім без винятку. Країни повинні виявити готовність до проведення необхідної політики, а у випадку найбідніших країн може знадобитися підтримка з боку міжнародного співтовариства.

Що стосується причин і рушійних сил глобалізації світової економіки, то в основі цього явища лежать декілька чинників, що відносяться до ведучих сфер сучасного життя.

По-перше, це економічний чинник. Величезна концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній і фінансових груп, які в своїй діяльності все більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір.

По-друге, політичний чинник. Державні кордони поступово втрачають своє значення, стають все більш прозорими, дають все більше можливостей для свободи пересування.

По-третє, міжнародний чинник. Динаміка глобалізації пов’язується з датами великих міжнародних подій. Так, називають три такі віхи, що стимулювали процеси глобалізації. Це, передусім, конференція Європейських співтовариств в Люксембурзі в 1985 р., яка прийняла Європейський акт (набрав чинності в 1987 р.), що проголосив чотири свободи в міжнародному русі товарів, людей, послуг і капіталу.

Далі, це конференція ГАТТ в Пунта-дель-Есте в 1986 р., що відкрила Уругвайський раунд переговорів (про зниження тарифів і інших обмежень в торгівлі).

І нарешті, це возз’єднання Німеччини і ліквідація СЄВ і Варшавського пакту.

Серед причин, що прискорили процеси глобалізації колишній (протягом багатьох років) міністр закордонних справ ФРН X. Д. Геншер надає важливе значення закінченню “холодної” війни і подоланню ідеологічних розбіжностей між Сходом і Заходом, які не лише розколювали Німеччину і Європу, але і торкалися так чи інакше й інших частин світу.

По-четверте, це технічний чинник. Засоби транспорту і зв’язку створюють досі небачені можливості для швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів.

По-п’яте, суспільний чинник. Послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв сприяє мобільності людей в географічному, духовному і емоційному значенні.

По-шосте, лібералізація, дерегулювання ринків товарів і капіталу посилили тенденцію до інтернаціоналізації економічної діяльності.

Сучасні процеси глобалізації розгортаються передусім між промислово розвиненими країнами і лише у другу чергу захоплюють країни, що розвиваються (в минулому в більшості - колоніальні володіння).

Форми глобалізації.

Розгортання процесу глобалізації відбувається в певних формах або, іншими словами, глобалізація має свої іманентні форми прояву. Вони здебільшого викристалізовуються і мають своє матеріальне втілення

• в збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі;

• в міжнародних прямих і портфельних інвестиціях, що дедалі ширше використовуються в системі заходів національного економічного розвитку;

• в переміщеннях робочої сили по всьому полю світового господарства;

• у зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що продукуються в більш розвинутих країнах, а використовуються в економічних системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси та ін.

Моделі економічного розвитку

Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосую­ться суперечливих процесів світової господарської еволюції. Ба­зові принципи, структура, механізми економічного розвитку фор­мулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів госпо­дарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання, тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимча­совим, кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно ста­лими протягом тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей еконо­мічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростан­ням:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);

• теорія структурних трансформацій;

• теорія зовнішньої залежності;

• неокласична модель вільного ринку;

• теорія ендогенного зростання;

• модель сталого розвитку.

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, – так званих молодих незалежних дер­жав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50—60-ті роки пере­важали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згід­но з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий своєрідний економічний детермінізм, але з сут­тєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представ­ників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталіс­тичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєд­нання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Пе­ревага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуаль­них підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспро­можність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв'язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихиль­никами марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості поясню­вали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та шституціональних диспро­порцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвива­ються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових орга­нізацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне міс­це, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку.

У 80-ті роки знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві, на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, шституціональній перебудові тощо. Слід наголосити, що дана концепція має універ­сальне значення й може бути застосована практично в усіх підсис­темах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використали її положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської транс­формації, була сформульована в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона діс­тала назву моделі сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого госпо­дарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини лю­дина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки еко­номічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фун­даментального середовища господарської й суспільної діяльності людини.

В цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання ви­никла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання, її головні постулати зводяться до визнання переважної ролі внут­рішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворю­ються у відносно відособлених національних економічних систе­мах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пускових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.