39) Характеристика класичного «політичного реалізму».

Прихильники політичного реалізму запропонували струнку теорію і надовго визначили шляхи розвитку науки про міжнародні відносини. Головними ідеологами і виразниками цього напряму стали американський учений Ганс Моргентау і французький соціолог Раймон Арон. Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування - як універсальну для всіх часів і регіонів.

Основи даної концепції найповніше були розкриті в написаній у 1947 p. Г. Моргентау праці "Політичні відносини між націями. Боротьба за владу". Багато дослідників вважають її "найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана". У своїй концепції Г. Моргентау виходить з шести принципів політичного реалізму.

1-й принцип -- політика підпорядкована об'єктивним законам, підґрунтя яких знаходиться у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дозволяє відносно об'єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

2-й принцип -- політичний реалізм ґрунтується на "понятті інтересу, вираженого у термінах влади" і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, бо вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

3-й принцип -- політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можна лише за допомогою вмілого використання об'єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4-й принцип -- визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатися не як абстрактні та універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці - це поміркованість і обережність.

5-й принцип -- відмова ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа -- знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша -- претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6-й принцип -- політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину треба розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття (економічної, моральної, релігійної).

Отже, з точки зору Г. Моргентау, міжнародні відносини спираються на об'єктивні закони суспільного розвитку і є ареною гострого протиборства держав. В основі всієї їхньої міжнародної діяльності знаходиться прагнення до збільшення своєї влади або сили та зменшення влади інших двома основними шляхами -- воєнної стратегії та політичної гри та добиватися балансу влади (сили), яка є єдиним реальним способом забезпечити і зберегти мир. Стан миру -- це і є стан рівноваги сил між державами. При цьому треба враховувати норми міжнародного права і моралі, але ні в якому випадку не можна їх надмірно ідеалізувати та надто довірятися їм.

У дусі політичного реалізму розглядав міжнародні відносини у своїх основних працях "Мир і війна" (1967 p.) і "Клаузевіц: філософія війни" (1983 р.) відомий французький соціолог та політолог Р. Арон. Він також не без успіху прагнув доповнити політичний аналіз міжнародних реалій соціологічним.

На думку Р. Арона, в епоху індустріальної цивілізації та ядерної зброї завойовницькі війни стають невигідними й ризикованими. Але це не означає докорінної зміни основної особливості міжнародних відносин, яка полягає у законності та узаконеності використання сили їх учасниками. Тому, вважав Р. Арон, мир неможливий, але й війна невірогідна. Нормальним для міжнародних відносин є конфлікт, а не його відсутність. Тому головне, що вимагає пояснення -- це не стан миру, а стан війни. Звідси Р. Арон виходить на специфіку соціології міжнародних відносин, зміст основної проблематики якої ми проаналізуємо далі в контексті розгляду досягнень французької соціологічної школи.

Коротко треба підсумувати, що незважаючи на концептуальну стрункість, прагнення спиратися на об'єктивні закони суспільного розвитку, схильність до зваженого і строгого аналізу міжнародної дійсності, політичний реалізм не став безроздільно пануючою парадигмою в науці про міжнародні відносини. Справа в тому, що політичний реалізм абсолютизував роль сили в міжнародних відносинах, зводив останні до міждержавних, а також не враховував нові важливі зміни і тенденції розвитку, які вимагали застосування поряд з традиційними нових методів і засобів наукового аналізу міжнародних відносин. Все це викликало критику на адресу прихильників політичного реалізму з боку представників інших сучасних напрямів ТMB.

Прихильники теорії політичного реалізму виходять із того, що основними суб*єктами МВ були, є і будуть національні держави. Ступінь впливу тієї чи іншої системи громадського міжнародного розвитку, географічні рамки такого впливу визначаються в результату складного балансу силових можливостей держав і союзів держав. Поняття «сили» в даному випадку вкладається в багато факторів, але, перед усім, у воєнно-технічні і економічні можливості держав.

Що ж стосується міжнародних організацій регіонального та глобального масштабу,то їх діяльність, на думку прибічників школи політичного реалізму, також визначається національно-державними інтересами провідних світових держав.

Тому, принцип рівності країн в міжнародних організаціях, на думку прибічників теорії політичного реалізму, є формально декларативним і таким, що не відповідає дійсності.

«Політичні реалісти» заявляли, що після другої світової війни склалась так звана біполярна система міжнародних відносин, в якій одним полюсом сили виступав СРСР, а другим- США.

З подібної інтерпретації світового положення і розвитку витікав висновок про те, ніби єдиними «реальними цінностями» в світі є фактори сили, а «реальною політикою» для США нібито стало укріплення протиставлення власної сили «намаганням радянської комуністичної міці».

В тій чи іншій мірі концепції школи «політичного реалізму» були сприйняті в ту пору і досить широкими колами університетської науки США, і американською «політичною» літературою,і пресою, і самими творцями зовнішньої політики країни.

Однак в міру виявлення невідповідності концепцій «політичного реалізму» і самої американської «політики сили» реальностям сучасних міжнародних відносин стали все більше й більше виявлятися розходження серед прихильників цієї теорії. Погляди багатьох прихильників школи «політичного реалізму» доволі суттєво еволюціонували, часом в різному напрямку. Сприймаючи ті чи інші положення «реалістів», більшість американських вчених, політиків і журналістів прилаштовували їх до своїх власних індивідуальних бачень і практичних потреб, поєднуючи їх з іншими концепціями та категоріями.

Теорією, яка зайняла центральне місце у зовнішньополітичній ідеології в нашій країні за останні 10 років,- відзначав професор С. Хоффман з Гарвардського університету,- є реалістична теорія силової політики професора Моргентау».

Теорію «політичного реалізму» не випадково пов*язують в першу чергу з ім*ям керівника Міжнародного центру при Чиказькому університеті професора Г. Моргентау. Він не лише виступив фактичним основоположником цієї теорії одразу після Другої світової війни, але і залишився її найпослідовнішим прихильником до теперішнього часу.

Якщо в період становлення школи «політичного реалізму» Г. Моргентау і Чиказький університет можна було умовно вважати її центром, то до її «правого крила» відносився напрямок, що був представлений в першу чергу Р. Страусом-Хюпе та У. Кінтнером, створеним ними Міжнародним центром при Пенсильванському університеті. Значний вклад в розробку теорії «політичного реалізму» і застосування її до поточних задач зовнішньої політики США був зроблений Дж. Кеннаном а також Р. Снайдером, Е. Фернісом та іншими вченими Прінстонського університету. В подальшому теорія «політичного реалізму» відбилась в діяльності і працях таких американських політиків, вчених і публіцистів, як Д. Ачесон і Дж.Ф Даллес, А. Ванденберг і Б. Барух, Дж. Кеннеді і Р. Макнамара, Р. Ф. Армстронг та М. Банді, У. Ростоу і Г. Кіссінджер, А. Берлі та Дж. Болл, У. Ліппман і Дж. Рестон, X. Болдуїн і М. Тейлор, Ф. Мослі та 3. Бжезинський, Г. Фінлеттер і К. Томпсон.

Вибудовуючи довгий ряд попередників «політичного реалізму», що йде в Стародавню Індію та Китай, його безпосереднім духовним батьком частіше за все називають найкрупнішого філософа й теолога Р. Нібура. Його біблійська концепція про початкову гріховність та склочність людини до зла внаслідок прагнення досягнути більшого, ніж вона може насправді, складає релігійно-історико-філософську основу теорії «реалізму». Боротьба людей між собою за владу і силу, стверджують реалісти, вічна і незмінна, як і сама гріховність людини. В цій боротьбі в хід ідуть всі доступні засоби.

Особливий упор робився при цьому на досвід Другої світової війни, який ніби довів утопічність надій на мирні дружні відносини між державами, на їх співпрацю.

Таким чином, вся історія людства постає в працях «реалістів» як неперервна боротьба за владу, що ведеться всіма проти всіх будь-якими можливими засобами і методами. «Міжнародна політика, як і будь-яка інша,- писав Г. Моргентау,- це боротьба за владу…

Саме звідси витікали два основних постулати цієї теорії: по-перше «національний» (в першу чергу американський) інтерес може і повинен бути поставлений вище всіх інших міркувань, принципів і норм міжнародного життя, по-друге, сила є головним знаряддям і критерієм успіху і престижу нації на світовій арені, її зовнішньої політики.

Цілі зовнішньої політики,- категорично підкреслював свій головний тезис Моргентау,- повинні визначатися в термінах національного інтересу і підтримуватися відповідною силою».