30. Видатки місцевих бюджетів

Склад і структура видатків місцевих бюджетів визначається їх економічним змістом та роллю в розподілі національного доходу. Видатки всіх бюджетів поділяються окремо на поточні видатки і видатки розвитку.В основу побудови поточного бюджету покладені принципи: забезпечення достатнього рівня розвитку регіону, стабільність над¬ходження коштів; пріоритетний розвиток соціально-культур¬ної сфери; наукова обґрунтованість видатків; обов’язковий харак¬тер виконання поточного бюджету.

Напрями використання поточного бюджету:

•соціальний захист та соціальне забезпечення;соціально-культурна сфера;охорона здоров’я;фізична культура і спорт;видатки на житлове господарство;видатки на фінансування пасажирського транспорту;видатки на утримання органів влади.

Поточні видатки потребують негайного та своєчасного фінансування. Таке фінансування може забезпечуватись лише за наявності відносно стабільних джерел доходів.Бюджет розвитку має фінансувати розширене відтворення всіх сфер діяльності на місцевому рівні. Його бюджетні пріоритети можуть змінюватись залежно від того, як виконується поточний бюджет. Основними принципами бюджету розвитку є: тісний зв’я¬зок з поточним бюджетом; зміна бюджетних пріоритетів; виконання в міру надходження коштів; напрями використання бюд¬жету розвитку; капітальні вкладення на розвиток виробництва; витрати на капітальний ремонт.Співвідношення між поточним бюджетом і бюджетом розвитку нестабільне і в основному залежить від досягнутого рівня економічного та соціального розвитку регіону.Видатки місцевих бюджетів можна поділити на дві окремі час¬тини:видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування; видатки, пов’язані з реалізацією делегованих законом повноважень органів державної виконавчої влади - видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, державне управління, загальна середня освіта, охорона здоров’я, засобів масової інформації.Держава фінансує в повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

37. Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів

Під виконанням місцевого бюджету за видатками розуміють здійснення комплексу дій, спрямованих на реалізацію передбачених цілей у межах запланованих ресурсів.

Виконання місцевих бюджетів за видатками базується на таких принципах:Єдності,Повноти,Публічності,Прозорості,Плановості,Цільового спрямування коштів,Ефективного та результативного використання коштів,Оптимального поєднання власних надходжень бюджетних установ, запозичень та бюджетних коштів,Додержання режиму економії та здійснення постійного контролю.

Етапи процесу виконання місцевих бюджетів за видатками:

1Встановлення бюджетних асигнувань розпорядниками бюджетних коштів на основі затвердженого бюджетного розпису (графік виділення коштів протягом року).

2Затвердження кошторисів розпорядниками бюджетних коштів. Розпис – основа для кінцевого кошторису.

3Взяття бюджетних зобов’язань. Зобов’язанням бюджетної установи вважають укладену угоду, яка передбачає необхідність здійснювати розпорядником бюджетних коштів платежі на виконання цієї угоди. У першу чергу головний розпорядник коштів повинен забезпечити проведення видатків щодо захищених статей бюджету (оплата праці, комунальні послуги)

4Отримання товарів, робіт та послуг.

5Здійснення платежів. Платежі, передбачені для оплати видатків місцевих бюджетів, відбуваються в межах касових надходжень бюджету. Факт виникнення розбіжності між запланованими обсягами доходів і фактичними надходженнями трактується як тимчасовий касовий розрив. В такому разі виконавчі органи місцевих рад можуть отримувати короткотермінові позики у фінансово-кредитних установах на термін до 3-х місців.

6Використання товарів, робіт та послуг на виконання бюджетних програм.

28. Особливості формування комунальної власності в Україні Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи міс-цевого самоврядування займає комунальна власність. Комунальна власність - самостійна форма власності, яка за Кон¬ституцією України є власністю територіальної громади.Суб 'скти комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних рад народних депутатів. Формування комунальної власності в Україні має свої особливості Особливості формування комунальної власності в Україні на відміну від практики більшості розвинутих країн, в Україні майно комунальної власності сформоване шляхом його безоплатної пере-дачі із загальнодержавної до комунальної власності. У зарубіжних країнах майно муніципальної власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних колективів, а та¬кож шляхом створення об'єктів комунальної власності за рахунок коштів органів місцевого самоврядування; в зарубіжних країнах, включно з Росією, майно не зараховується до складу державної власності і є самостійною формою власності - власністю територіальних колективів;

в зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а територіальний колектив як носій місцевого самоврядування. Там немає різновидів комунальної влас¬ності, на відміну від України, де було запроваджено різновиди — обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну комунальну влас¬ність, у зарубіжних країнах право комунальної власності реалізується лише на рівні первинної адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіального колективу як суб'єкта місцевого самоврядування.

Конституція України визначила принципово нові правові заходи функціонування комунальної власності:

комунальна власність - власність відповідної територіальної громади;

суб'єктом права комунальної власності є територіальна грома¬да, а від її імені представницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл;

комунальна власність є самостійною і рівноправною формою власності поряд з такими, як державна і приватна;

комунальна власність є колективною формою власності. Оскільки вона відображає відносини колективного використання жи¬телями міст, сіл, селищ та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності. Територіальні громади є колективним власником коштів, майна і об'єктів комунальної власності.

49. Склад місцевого господарства Суб 'скти господарювання комунального сектору економіки – це суб'єкти, які діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності пере¬вищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Склад місцевого господарства:

підприємства (об'єднання), організації, установи, об'єкти вироб-ничої і соціальної інфраструктури, які є комунальною власністю від¬повідної адміністративно-територіальної одиниці;підприємства (об'єднання), організації, установи, що не належать до комунальної власності, діяльність яких пов'язана переважно з об¬слуговуванням населення і які за згодою власника можуть бути вклю¬чені до місцевого господарства;об'єкти, створені в результаті трудової участі громадян або при-дбані на їх добровільні внески, включені до місцевого господарства за згодою населення і органів місцевого самоврядування.

Послуги, які надаються на місцевому рівні

економічні (створення сприятливих умов для бізнесу, контроль за процесом відтворення, управління місцевим господарством);

соціальні (соціальний захист, соціальне забезпечення населення, сприяння зайнятості, утримання соціально- культурних закладів і установ);безпека і охорона правопорядку, навколишнього природно¬го середовища (місцева пожежна охорона, місцева міліція, охорона природних ресурсів комунальної власності).

Залежно від джерел фінансування підприємства комунальної власності класифікуються таким чином:

підприємства, які знаходяться на повному утриманні з міс¬цевих бюджетів (заклади освіти, охорони здоров'я, соціального за-безпечення, фізичної культури, туризму);підприємства, які частково утримуються з місцевих бюджетів (заклади культури, житлово-комунальне і транспортне господарство);підприємства, які працюють на засадах самоокупності (ре-монтні, ремонтно-будівельні підприємства, проектні організації).

Залежно від організаційно-правової форми виділяють такі кому¬нальні підприємства:

1.Унітарне комунальне підприємство, не наділене правом влас¬ності на закріплене за ним майно. Його майно є неподільним і не може бути розподілене на частки (паї). Працівники не можуть мати паїв у та¬кому підприємстві. Майно унітарного комунального підприємства використовується на основі права господарського відання або на основі права оперативного управління.Згідно з чинним законодавством України можуть функціонувати два види комунального унітарного підприємства: комунальне комерційне підприємство (майно закріплюється за таким підприємством з правом повного господарського відання) та комунальне некомерційне підпри¬ємство (майно закріплюється за підприємством з правом оперативного управління). Право повного господарського відання майном належить підприємствам, які функціонують у режимі комерційного розрахунку та самоокупності. Окремі підприємства, наприклад, міський електро¬транспорт, володіють майном з правом оперативного управління.Комунальне комерційне підприємство діє на засадах господарської автономії і несе відповідальність за результатами своєї діяльності всім своїм майном. До реєстрації таких підприємств їх статутні фонди мають бути повністю оплачені власником. Якщо після закінчення фінансового року вартість чистих активів комунального комерційного підприємства буде меншою, ніж розмір статутного фонду, передбаченого статутом підприємства, реєстрація підприємства може бути скасована госпо-дарським судом.Комунальне некомерційне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно належить.Майно комунального некомерційного підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Підприємство володіє та розпоряджається зазначеним майном, здійснюючи право оперативного управління.

Джерелами формування майна підприємства є:майно, передане йому органом управління;доходи, одержані від реалізації продукції та від інших видів господарської діяльності;доходи від цінних паперів;позичені кошти;капітальні вкладення та дотації з бюджетів.

Комунальне некомерційне підприємство може одержувати кредити для виконання статутних завдань під гарантію уряду, до сфери управ¬ління якого воно належить.Орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить комунальне некомерційне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити майно, яке не використовується чи викорис¬товується не за призначенням і розпорядитись ним у межах своїх повноважень.Комунальне некомерційне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно належить.Підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого на-лежить підприємство, несе повну відповідальність за зобов'язаннями підприємства.2. Комунальне акціонерне товариство - це товариство, в якому більше від 50 % акцій належить органу місцевого самоврядування. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями това¬риства лише в межах виділених їм акцій. Органи місцевого самовря¬дування можуть бути учасниками ЗАТ і ВАТ.3. Комунальне товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ). Статутний капітал такого товариства розподілений на час¬тини, розмір яких визначений статутними документами. Учасники ТзОВ відповідають за зобов'язаннями в межах внесків до його статут¬ного капіталу. Комунальним вважається ТзОВ, де більше від 50 % ста¬тутного фонду належить органу місцевого самоврядування У випад¬ках, коли учасники ТзОВ не повністю вклали свої внески, вони відпо¬відають за зобов'язання товариства в межах внесеної суми.Органам місцевого самоврядування забороняється бути учасника¬ми товариств із додатковою відповідальністю, повних товариств, а та¬кож командитних товариств.Майно, що є комунальною власністю, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом місцевого самоврядування, що здій¬снює управління цим майном. Земельні ділянки, інші природні об'єкти,а також цілісні майнові комплекси комунальних підприємств та їх струк¬турних підрозділів не можуть бути об'єктами лізингу.Повноваження органів місцевого самоврядування в галузі управ-ління комунальною власністю:управління майном комунальної власності;встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств комунальної власності;заслуховування звітів керівників цих підприємств; підготовка пропозицій про відчуження комунального майна, місцевих програм приватизації та переліку об'єктів, які не під¬лягають приватизації.

26. Особливості організації фінансів підприємств комунальної власності Фінанси підприємств комунальної форми власності є складовою частиною місцевих фінансів, але їм притаманні певні специфічні озна¬ки, які випливають з особливостей форм власності і господарюван¬ня. Так, майно підприємств комунальної форми власності перебуває у власності місцевих органів самоврядування, тому для фінансування цих підприємств, крім власних джерел, залучаються кошти місцевих бюджетів, а також кошти, отримані в порядку перерозподілу між цими підприємствами. Важливо відзначити, що підприємства та заклади со-ціально-культурної сфери комунальної форми власності функціонують як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій сфері.Фінанси підприємств комунальної форми власності є самостій¬ною економічною категорією, яка віддзеркалює економічні відносини, пов'язані з розподілом і перерозподілом вартості валового внутріш¬нього продукту шляхом формування та використання централізова¬них і децентралізованих фондів грошових коштів на місцевому рів¬ні з метою найбільш повного задоволення житлово-комунальних по¬треб населення.Становлення інституту фінансів комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадження у 1990 р. комунальної форми власності.Особливості функціонування фінансів комунальних підприємств в Україні

частина комунальних закладів не мають самостійних банківських рахунків, а лише субрахунки (школи, дитячі садки)

фінанси підприємств комунальної власності функціонують на основі зако¬нодавства, яке регламентує діяльність усіх господарських структур в еко¬номіці України

використання фінансових ресурсів підприємств комунальної власності має свої особливості, їхній прибуток розподіляється в порядку, визначе¬ному відповідними місцевими радами згідно зі статутом цих підприємств; статути затверджуються місцевими радами, яким належать вказані під¬приємства

прибуток підприємств комунальної власності підлягає оподаткуванню; 100 % податку на прибуток комунальних підприємств зараховується до бюджету місцевої ради того рівня, якому належать ці підприємства місцеві ради можуть надавати пільги, або повністю звільняти від оподатку¬вання підприємства комунальної власності в тій частині, в якій ці податки зараховуються до відповідних місцевих бюджетів

комунальні підприємства мають самостійні фінансові баланси, їхні рахун¬ки не об'єднуються з бюджетними рахунками органів місцевого самовря¬дування

більшість установ і організацій, що перебувають у комунальній власності, є самостійними юридичними особами і фінансуються за рахунок місцевих бюджетів на основі кошторисів

фінанси комунальних підприємств обліковуються в складі фінансів дер¬жавного сектора економіки

Методи формування доходів територіальних громад від кому-нальної власності класифікуються за такими ознаками:

1.Від майна і майнових прав:

постійні доходи: орендна плата; корпоративні права;

разові доходи: приватизація та продаж об'єктів комунальної власності.

2.Від комунальних угідь:

платежі за ресурси місцевого значення;

концесії - передача прав користування угіддями і ресурсами.

3.Від продуктивної діяльності:

підприємницька діяльність - прибуток комунальних підпри-ємств

послуги місцевого господарства - комунальні платежі.

4. Від надання позичок:

доходи у вигляді процентів;

комунальний кредит.

Доходи від об'єктів комунальної власності

доходи, податки, збори та інші обов'язкові платежі від підприємств, організацій і установ комунальної власностінадходження дивідендів від участі місцевих рад у статутних фондах суб'єктів підприємницької діяльності кошти від приватизації майна, що перебуває у комунальній власності плата за оренду цілісних майнових комплексів, які перебувають у власності місцевих рад плата за гарантії, надані органом місцевого самоврядування надходження від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення (крім державної власності) У Бюджетному кодексі ці надходження віднесено до складу влас¬них доходів місцевих бюджетів, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.Надходження від об'єктів комунальної власності в сукупних дохо¬дах місцевих бюджетів України складають невелику частку (3-4 %), хоча спостерігається тенденція до їх зростання. Серед усіх видів над¬ходжень найбільша фіскальна роль пов'язана з податком на прибу¬ток комунальних підприємств та надходженням від приватизації ко¬мунального майна.Діяльність підприємств комунальної форми власності має комплексний міжгалузевий ха¬рактер. Мета їх діяльності - якісне обслуговування замовників та населення щодо надання відповідних товарів і послуг. У процесі своєї діяльності комунальні підприємства безпосеред¬ньо вступають у такі грошові відносини:

взаємовідносини підприємств з бюджетною системою і цільо¬вими державними фондами з приводу сплати податкових платежів та бюджетного фінансування у вигляді асигнувань та соціальних транс-фертів на капітальні вкладення, капітальний ремонт, фінансування по-точних витрат, цільових програм тощо;відносини комунальних підприємств зі страховими організація¬ми з приводу страхування та отримання відшкодування у разі настан¬ня страхових випадків;відносини, пов'язані з формуванням та розподілом грошових до¬ходів: виручки, прибутку, грошових фондів підприємств;

взаємовідносини між підприємствами комунальної форми влас¬ності (наприклад, перерозподіл коштів на капітальний ремонт за роз-порядженням місцевих органів влади);відносини з банківською системою у зв'язку з отриманням і по¬гашенням кредитів на капітальні інвестиції та інші вкладення у кому¬нальний сектор економіки, а також з приводу сплати відсотків за бан¬ківськими позиками;відносини комунальних підприємств зі своїми вищими за рів¬нем управлінськими структурами в межах внутрішньовідомчого пе-рерозподілу грошових коштів.Підприємства комунального господарства за специфікою їх діяль-ності, як правило, на локальних ринках, є природними монополістами. Це визначає необхідність контролю за цінами на продукцію, що нада¬ється ними. В Україні це здійснюється шляхом прямого регулювання цін і тарифів відповідними органами місцевої влади.Згідно з Господарським кодексом України державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та ко-мунальних цін, граничних рівнів цін, торговельних надбавок і винаго¬род постачальникам, граничних нормативів рентабельності.Відповідно до чинного законодавства у випадку встановлення фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку підприємствами комунальної форми власності, органи місцевого самоврядування зобов'язані надати цим підприємствам дотації.Прибуток, отриманий підприємствами комунальної власності, роз-поділяється за загальними правилами розподілу прибутку. Насамперед частина його у формі податку спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, частина прибутку може бути вилучена місцевими органами самоврядування для перерозподілу між іншими підприємствами комунальної форми власності. Чистий прибуток, як правило, спрямо-вується на розвиток діяльності, задоволення соціальних потреб тощо.Місцеві фінансові органи в межах їх виняткової компетенції можуть надавати комунальним підприємствам пільги або повністю звільняти від оподаткування за місцевими податками і зборамиОскільки майно підприємств комунальної власності перебуває у власності місцевих органів самоврядування, для фінансування цих підприємств, крім власних джерел, залучаються також кошти місце¬вих бюджетів та кошти, отримані в порядку перерозподілу між цими підприємствами.

Планування видатків місцевих бюджетів на фінансування підпри-ємств комунальної власності має свої особливості, оскільки розпочи-нається з визначення доходів цих підприємств. Якщо доходи менші ніж видатки, то після ретельної перевірки розрахунків місцеві фінан¬сові органи планують державну дотацію в обсязі, необхідному для зба-лансування доходів і видатків.У сучасних умовах значно зростає необхідність об'єктивного оці-нювання фінансового стану підприємств комунальної власності Це пов’язано з тим, що органи місцевого самоврядування повинні при¬йняти правильне рішення щодо конкретного виробництва. Вони ма¬ють з ясувати доцільність виділення коштів із місцевого бюджету конкретному підприємству для подальшого його функціонування майно¬вий стан підприємства, його платоспроможність, фінансову стійкість та ступінь ліквідності.

4. Досвід адміністративно територіальних реформ у зарубіжних країнах Первинною ланкою місцевого самоврядування в зарубіжних країнах виступають, як правило, міські та сільські комуни, які називаються по-різному (В Данії, наприклад, це муніципалітети), а також значно відрізняються розмірами території, чисельністю населення. У деяких країнах створюються невеликі самоврядні одиниці, які не мають статусу муніципалітету. Наприклад, в Іспанії налічується 3670 місцевих громад, розмір яких менше розміру комуни. Ініціатива створення виходить від зацікавленого населення або муніципалітет, думка якого в любому випадку має бути взятою до уваги.Повсюдно у післявоєнній Європі проходило укрупнення муніципальних утворень, у ряді країн вводилися обмеження щодо розміру муніципалітету.Досвід укрупнення був як позитивним, так і негативним. Намагання „командного злиття” муніципалітетів закінчувалися поразкою навіть у таких країнах як Франція. Навпаки, успіху досягали добровільні об’єднання. Навіть, якщо межі надмуніципальних утворень проводилися „зверху”, це робилося на базі аналізів досвіду міжмуніципальної кооперації та дорогих досліджень, завдяки чому враховувалися економічні, історичні, культурні зв’язки муніципалітетів.У Швеції, наприклад, муніципалітети об’єднувалися навколо міст на основі освоєння територій між населеними пунктами. Остаточний муніципальний поділ закріпив систему блоків, яка склалася.У Данії для визначення меж округів було проведено дослідження, яке виявило вже сформовані торгові зони (44 зони), зони концентрації трудових ресурсів (123 центра тяжіння) и багато інших сфер взаємо вливання, навіть межі продажу та доставки місцевих газет. В результаті склалася повна картина взаємних залежностей. Було також проведено детальний аналіз „ефекту масштабу” для надання різноманітних громадських послуг, який показав, наприклад, що будинки для пристарілих доцільно створювати на територіях з населенням 3.5 – 5.0 тисяч чоловік, а система допомоги на дому ефективна при населенні 4.0 -5.0 тисяч. Законом було затверджено принципи змін муніципального поділу ( округи охоплюють сільські муніципалітети та міста, одне місто – один муніципалітет, що передбачає забезпеченість територією для промислового та іншого розвитку). Керуючись цими принципами та використовуючи результати детальних досліджень, данська Комісія з реформ місцевого самоврядування розробили пропозиції про створення округів, ці пропозиції були направлені для обговорення в муніципалітети та затверджені центральною владою тільки після узгодження з тими, хто мав об’єднуватися. У Фінляндії 20 років тому було намагання „зверху” зменшити кількість муніципалітетів, розроблено план подібний до шведського та данського. Однак в результаті політичний дебатів з територіальної реформи переміг принцип добровільності об’єднання. Паралель було створено систему державних субсидій на виконання державних повноважень – надання послуг у шкільній освіті, догляду за дітьми тощо. Держава заохочує об’єднання муніципалітетів через надання додаткових кошті, тобто реформа проводиться адміністративним шляхом, але підтримується економічним.Процеси укрупнення муніципалітетів та адміністративно-територіальна реформа в цілому були безпосередньо пов’язані з децентралізацією управління та передачею на місцевий рівень все більших повноважень. Показовим є досвід проведення реформи місцевого самоврядування у країнах колишнього соціалістичного табору – Польщі та колишній ГДР.Польські законодавці ще у 1990 році закріпили основні положення Європейської хартії місцевого самоврядування у національних актах. З січня 1990 року у Польща вступив у дію закон про місцеве самоврядування, відповідно до якого воно повинно здійснюватися на основі принципів субсидіарності та пріоритету прав громадян. У якості базової основи місцевого самоврядування було обрано гміну (громаду). Управлінська діяльність місцевої спільноти здійснюється через органи гмінного (місцевого) самоврядування, головна задача яких, так само як і органів державної влади в Польщі, - надання послуг мешканцям.З початку 1999 року місцеве самоврядування реалізується також і на повітовому рівні (районний рівень). Аналізуючи уроки об’єднання в Німеччині, німецькі фахівці виявили ряд помилок:Система місцевого самоврядування, як правило, зачіпає широкі прошарки суспільства, тому її реформування не має бути різким та кардинальним, як це було при приєднанні „нових” федеральних земель до західногерманської системи;Саме при реформуванні місцевої влади слід більше уваги приділяти позитивному досвіду, який треба покласти в основу нової системи (наприклад, у колишній ГДР успіхи у соціальній сфері були досягнуті завдяки діяльності місцевих влад, але при об’єднанні це не врахували);Для практичного здійснення реформи місцевого самоврядування необхідно мати багато кваліфікованих спеціалістів у сфері комунального права, управління, фінансів, а їх недостатність разом з відсутністю відпрацьованого механізму комунального управління не може бути компенсована навіть за рахунок величезних фінансових внесень, які було зроблено у „нові” землі.. Аналіз закордонного досвіду, безперечно, дуже важливий при проведенні реформи місцевого самоврядування. Він покликаний допомогти уникнути типових помилок, які наведено нижче.Неправомірно ототожнюються місцеве самоврядування та місцеве управління. У багатьох країнах для організації управління територіями застосовують складні механізми, до яких залучені органи державної адміністрації місцевого рівні та органи, які обирає населення, тобто орган місцевого самоврядування. Складності з перекладом з іноземних мов призводять до неправомірного ототожнення форму регулювання та контролю за діями місцевих адміністрацій з боку вищестоящих державних органів з державним регулюванням та контролем місцевого самоврядування.

2Досвід окремих країни ототожнюється з європейським або закордонним в цілому. Історичні пережитки сприймаються як суттєві риси місцевого самоврядування. Наприклад, Іспанія впритул до смерті Франко зберігала жорстко централізовану систему управління та історично ще не не встигла провести необхідну демократизацію місцевого самоврядування. Після введення в дію конституції 1978 року було затверджено тільки 17 незалежних органів самоврядування з 50 провінцій, а до прийняття закону про місцеве самоврядування у 985 році муніципалітети управлялися призначеними радами. Рудименти минулого збереглися, зокрема, у застосуванні механізму непрямих виборів на основі пропорційного представництва при формуванні Ради провінціУвага акцентується на обмеженні автономії місцевого самоврядування, при цьому не враховується загальний контекст, який створюється наявністю свободи підприємництва, розвинутими ринковими механізмами, потужним громадянським суспільством.

11. Моделі організації місцевого самоврядування в зарубіжних країнах Вважається, що у Європі було сформовано дві основні моделі місцевого самоврядування, які у тому, чи іншому сполученні поширилися по всьому світу – англосаксонська та континентальна.Англосаксонська модель поширена переважно у країнах з однойменною правовою системою: Великій Британії, США, Канаді, Індії, Австралії та інших.Її головні риси:високий ступінь автономії місцевого самоврядування, виборність, контроль передусім з боку населення, відсутність на місцях спеціальних державних уповноважених, які контролюють органи місцевого самоврядування;відсутність місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня).Головний принцип – „діяти самостійно у межах наданих повноважень” (у Великій Британії повноваження надаються парламентом країни, тобто з „центру”, у США – штатами, тобто на регіональному рівні). Виборчі органи місцевого самоврядування у межах закону, звичаїв, складеної практики, судового прецеденту самостійно та під власну відповідальність вирішують питання, не віднесені до компетенції держави. Державне регулювання може здійснюватися у непрямій формі, наприклад, за рахунок прийняття модельних законів, які органи місцевого самоврядування можуть вводити на своїй території із змінами. Державний контроль за діяльність органів місцевого самоврядування здійснюється у судовій формі. Засіб впливу – державні дотації.Континентальна модель поширена у країнах континентальної Європи (Італія, Франція, Іспанія, Бельгія) та у більшості країн Латинської Америки, Близького Сходу, франкомовної Африки.Її головні риси:сполучення місцевого самоврядування з діяльність місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня), виборності та призначення; певна ієрархія системи управління, у якій місцеве самоврядування є нижчестоящою ланкою у порівнянні з вищестоящою державною;обмежена автономія місцевого самоврядування; наявність на місцях спеціальних державних уповноважених, які контролюють органи місцевого самоврядування.Яскравим прикладом континентальної моделі місцевого самоврядування є Франція, де передбачено місцеве самоврядування на рівні комун, біль крупні кантони та округи є місцевими рівнями державної влади, елементи місцевого самоврядування знову з’являються на рівні департаментів, щоби повністю замінитися державною владою на рівні регіону. Основна ланка місцевого самоврядування – комуни, кожна з яких має свій представницький орган – раду та мера, який обирається з числа депутатів ради. Мер та депутати муніципальної ради, які працюють на постійній основі, складають муніципалітет. В той же час мер є державним службовцем, чия діяльність здійснюється під контролем муніципальної ради та під адміністративним контролем комісара Республіки, який також спостерігає також за законністю рішень комуни у випадку необхідності звертається до суду про їх відміну (тобто щодо муніципальної ради принцип адміністративного контролю не діє).

У Німеччині, Австрії, Японії, деяких постсоціалістичних країнах діють змішані моделі, які увібрали в себе риси англосаксонської та континентальної. Сьогодні спостерігається тенденція до зближення моделей місцевого самоврядування.Суттєвими рисами всіх муніципальних систем в умовах демократії є збереження та розвиток різноманіття форм місцевого самоврядування. Це справедливо й для тих країн, які приділяють особливу увагу дотриманню єдиних стандартів рівня життя для жителів різних територій. Наприклад, у Німеччині, де комунальне право – виключна компетенція земель, існує багато розбіжностей між земельними Комунальними конституціями. У країні діють чотири моделі організації місцевого самоврядування:„сильний мер”, який займається і місцевими питаннями, і виконанням державних повноважень (французька);„сильний магістрат”, який обирається зборами депутатів і колегіально здійснює виконавчу владу (північно германська);„сильний директор” – голова виконавчої влади, якого обирає комунальна рада, причому бургомістр виконує, головним чином, представницькі функції (англосаксонська);„сильна рада” яка є найвищим органом влади громади, бургомістр є головою ради й одночасно головою виконавчої влади (південноамериканська).

Намагання уніфікувати структуру органів місцевого самоврядування здійснювалися неодноразово, але були визнані недоцільними.

„Точка відліку”: громада чи держава?

В цілому у Європі відношення до місцевого самоврядування поляризується по осі „північ - південь”. Скандинавські країни відрізняються високим ступенем автономії місцевого самоврядування, країни південної Європи – низькою.У сучасних дослідженнях пов’язується рівень розвитку місцевого самоврядування з історією розвитку громадянських свобод та державності та виділяються:„одвічно-вільні” країни з традиційно високим ступенем громадянських свобод, які виробили імунітет проти монархічно-бюрократичної централізації (Велика Британія, держави Північної Європи, Нідерланди, Швейцарія, США);„лібералізовані держави верховної влади”, що базуються на загальному підпорядкуванні бюрократичному апарату та залишають мало місця для реального „управління під власну відповідальність” на місцевому рівні (Іспанія, Франція, Італія, Німеччина).Для першої групи країн „точкою відліку” є місцева громада, для другої – держава. Наприклад, ще у ХІХ сторіччі законодавці Бельгії відстоювали тезис; громада старіша за державу, закон її знаходить, а не створює. Для Франції справедливо зворотне, а саме верховенство держави, там закон може створити громаду.Першість громади проявляється у тому, що у країнах першої групи велика увага приділяється контролю громадян за місцевим самоврядуванням.У Фінляндії принципи здійснення демократичних прав громадян гарантовані законом про місцеве самоврядування, який складається з 105 статей, з яких 6 – про право громадян безпосередньо брати участь в місцевому самоврядуванні та 13 – про їхнє право погодитися з рішенням муніципалітету або подати скаргу на нього. У країнах Скандинавії та Данії, наприклад, вивчення різноманітних скарг громадян – важлива частина адміністративної роботи. Такі скарги відокремлюються від звичайних судових позивів та розглядаються у спеціальних адміністративних судах – швидко, дешево, аргументовано. В законі також є положення, що зобов’язує муніципалітет інформувати громадян про свою діяльність. Громадяни можуть в індивідуальному порядку виступити з ініціативою з будь-якого питання місцевого значення. При цьому закон наказує органам місцевого самоврядування обов’язково ці громадянські ініціативи розглядати.У країнах другої групи також вважають, що активні громадяни – благо для муніципалітету, однак більше уваги приділяють державному контролю. У Німеччині начальник окружного управління – керівник району в землі – здійснює загальний або правовий нагляд за громадами районного підпорядкування, в той же час адміністрація округу здійснює правовий нагляд за містами не районного підпорядкування і одночасно виступає вищестоящим органом нагляду за громадами районного підпорядкування. Міністерство внутрішніх справ федеральної землі також здійснює нагляд за районами та містами не районного підпорядкування. Особливі норми діють щодо державного фінансового нагляду. Бюджет кожного муніципалітету до його введення в дію суворо контролюється державою, зокрема на предмет збалансованості доходів та видатків, та підлягає затвердженню в рамках спеціальних погоджувальних бюджетних процедур.

5. Європйська Хартія місцевого самоврядування Європейська Хартія місцевого самоврядування була прийнята під егідою Конгресу Місцевих та Регіональних Влад Європи (не плутати з Радою Європейського Союзу) і була відкрита для підписання державами-членами Ради Європи 15 жовтня 1985 та набрала чинності в 1 вересня 1988 року. Майже всі держави-члени Ради Європи є учасниками Статуту — виняток становлять три мікро-держави : Монако, Андорра та Сан-Марино. Нові держави-члени Ради Європи планують ратифікувати Статут при першій же можливості. Хартія зобов'язує держави закріпити у внутрішньому законодавстві і застосовувати на практиці сукупність юридичних норм, що гарантують політичну, адміністративну та фінансову незалежність муніципальних утворень. Вона також встановлює необхідність конституційного регулювання автономії місцевого самоврядування. Крім того, Хартія є першим юридичним документом, що гарантує дотримання принципу субсидіарності державами — членами Ради Європи. Таким чином, місцева влада повинна здійснювати управління і контролювати значну частину публічних зобов'язань в інтересах місцевого населення і під своєю відповідальністю. Відповідно до принципу субсидіарності, Хартія передбачає, що публічні зобов'язання повинні реалізовуватися на найбільш близькому до населення рівні, і повинні відноситися до вищого адміністративного рівня тільки в тому випадку, якщо вирішення таких завдань силами місцевих адміністрацій є неефективним або неможливим. Принципи Хартії застосовуються до всіх видів органів місцевого самоврядування. Хартія складається з Преамбули та трьох частин. Преамбула закріплює фундаментальні принципи Хартії, якими є: роль місцевого самоврядування в забезпеченні демократії, ефективного управління та децентралізації влади; роль муніципальних утворень в розвитку Європи; необхідність для муніципалітетів мати широку автономію.Перша частина містить основні положення щодо місцевої автономії. Зокрема, закріплюється на необхідності конституційного і законодавчого регулювання місцевого самоврядування (ст. 2), визначається поняття місцевого самоврядування (ст. 3), встановлюються принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування (ст.4), наприклад, наявність предметів ведення і повноважень органів місцевого самоврядування, що дозволяють останнім ефективно вирішувати питання місцевого значення.

Інші статті першої частини фіксують необхідність чіткого муніципального поділу (ст.5), самостійного визначення органами місцевого самоврядування своєї структури, право наймати муніципальних службовців для забезпечення діяльності вибраних посадових осіб місцевого самоврядування (ст.6, 7). Цілями ще двох важливих статей є обмеження адміністративного контролю за нормоутворення органів місцевого самоврядування (ст.8) і необхідність забезпечення наповнення місцевих бюджетів (ст.9). Стаття 10 закріплює право органів місцевого самоврядування співпрацювати між собою і створювати міжмуніципальний асоціації, а стаття 11 — можливість судового захисту місцевої автономії. Друга частина містить різні положення щодо зобов'язань держав, що підписали і ратифікували Хартію, виходячи з наміру забезпечити баланс між нормами Хартії та інституційно-юридичними особливостями держав. Хартія надає державам право не включати у внутрішнє законодавство деякі положення Хартії при наявності правового обгрунтування (ст. 12). Зазначена стаття також закріплює, що принципи місцевого самоврядування обов'язкові для всіх держав. Таким чином, мова йде про компроміс між необхідністю дотримання фундаментальних принципів місцевого самоврядування та гнучкістю щодо внутрішнього права кожної з держав. Третя частина регулює процедурні питання, зміст яких, як правило, стандартно і є в наявності у всіх конвенціях Ради Європи: підписання, ратифікація та набрання чинності (ст. 15), територіальна сфера дії (ст.16), денонсація і нотифіцікація (ст.18 , 19). Місцеві органи влади повинні мати право на відповідні фінансові ресурси, відокремлені від коштів інших рівнів управління, та вільно розпоряджатись грошовими надходженнями в межах своїх повноважень

23. Фінансова політика місцевих органів влади Фінансова політика — це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Фiнансова полiтика — це частина економiчної полiтики. Головним завданням фiнансової полiтики є забезпечення реалiзацiї тої чи iншої державної програми вiдповiдними фiнансовими ресурсами.фінансова політика - це комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей [2, 47].

Однак на сучасному етапі розвитку нашої держави діє чимало чинників, що перешкоджають проведенню ефективної фінансової політики на місцевому рівні.

Серед них можна виділити дві основні групи чинників:

1) екзогенні:- недосконалість територіального устрою України;- позбавленість органів місцевого самоврядування самостійності в питаннях реалізації власної фінансової політики;

- невідповідність реального обсягу фінансових ресурсів, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, потребам фінансування делегованих державою повноважень;- законодавчо обмежений перелік місцевих податків і зборів та відсутність об'єктів оподаткування по деяких з них на багатьох територіях;- необхідність дотримання жорстких, централізовано встановлених єдиних загальнодержавних норм при здійсненні видатків;- заборона здійснення запозичень усіма органами місцевого самоврядування, крім міських рад;- висока залежність місцевих бюджетів від трансфертів, особливо дотацій вирівіювання;-неврегульованість нормативно-правовими актами питань проведення громадських слухань і застосування інших форм залучення громадян до розроблення та реалізації місцевої фінансової політики та ін.2) ендогенні:- низька прозорість діяльності місцевих органів влади, незацікавленість у залученні громадян до вирішення проблем територіальної громади;- необізнаність громадян із законодавством, пасивне ставлення до місцевих справ та недовіра до місцевої влади;- недостатня кваліфікація кадрів в органах місцевого самоврядування;- нерозвиненість системи органів самоорганізації населення.З метою послаблення впливу вищеназваних факторів і формування ефективного механізму фінансової політики місцевого самоврядування необхідно:- провести децентралізацію міжбюджетних відносин;- забезпечити фінансову незалежність місцевого самоврядування;- забезпечити використання власних коштів місцевого самоврядування відповідно до потреб громадян;- посилити стимулюючу роль міжбюджетних трансфертів для активізації зусиль органів місцевого самоврядування, спрямованих на розширення власної дохідної бази;- забезпечити обов'язковість проведення громадських слухань. Фiнансова полiтика має надзвичайно велике значення в життi суспiльства i при дотриманнi вищенаведених умов може сприяти розвитку продуктивних сил, покращанню добробуту населення, вирiшенню нацiональних i мiжнародних проблем, пiдвищенню обороноздатностi країни.В залежностi вiд характеру заходів i часу, на якi вони розрахованi, розрiзняють наступні поняття: фінансова стратегія і фінансова тактика.Фінансова стратегія — це основнi напрями використання фiнансiв на тривалу перспективу. Прикладом стратегiчних завдань i вiдповiдно їх фiнансового забезпечення є: впровадження власної грошової одиницi, проведення приватизацiї, подолання iнфляцiї i спаду виробництва.Фінансова тактика спрямована на вирiшення завдань окремого етапу розвитку країни i полягає у змiнi форм органiзацiї фiнансових вiдносин. Яскравим прикладом фiнансової тактики є удосконалення системи оподаткування, надання пiльг окремим платникам, територiальний перерозподiл фiнансових ресурсiв через бюджетну систему.Фінансова політика , яку проводять місцеві органи влади повинна враховувати потребу в коштах для розвитку регіону, його реальні економічні і фінансові можливості, а також завдання, що стоять перед регіоном. Фін. Політика держави і місц. Органів самоврядування реалізується через фінансовий механізм, який пронизує всі рівні місцевого самоврядування від сільських до обласних рад.

13. Проблеми становлення і розвитку місцевих фінансів в Україні.Місцеві фінанси відіграють значну роль у плановому розподілі та перерозподілі частини національного доходу відповідно до вимог економічних законів соціалізму для створення фондів грошових засобів, які використовуються місцевими радами з метою задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб народу. Місцеві фінанси — важлива ланка зміцнення господарського розрахунку та здійснення фінансового контролю за виконанням підприємствами й організаціями місцевого значення господарських та фінансових планів і дотримання режиму економії". Місцеві фінанси , які функціонують в Україні на сучасному етапі її розвитку потребують певного вдосконалення. Виникла необхідність реформування бюджетної системи, що має відбутися в напрямі зміцнення фін.незалежності місцевих бюджетів, чіткого розподілу ф-й між окремими ланками місцевих бюджетів, а відповідно і розподілу доходів. Потребує вдосконалення процес бюджетного регулювання, який являє собою частковий перерозподіл фін.ресурсві між бюджетами різних рівнів. Пи цьому передбачається розроблення наукових підходів до визначення норм відрахувань до місцевих бюджетів від регулюючих загальнодержавних податків та обов’язкових платежів, встановлення обґрунтованого розміру бюджетної дотації, субсидії і субвенції бюджетам нижчого рівня. При фінансуванні соц.-культурних закладів у розрахунку на душу населення по регіонах країни спостерігаються значні розбіжності. Вирішення проблем місцевих фінансів пов’язане також з подальшим розвитком місцевого оподаткування. Сьогодні частка місцевих податків у доходах місцевих бюджетів коливається від 4до 10%, а це свідчить про те, що не всі місцеві податки застосовуються і стягуються в повному обсязі. Потребують вирішення фін.проблем також підприємства комунальної форми власності. Більшість з них перебуває на комерційному розрахунку і одержують в разі необхідності дотації за рахунок місцевих бюджетів( житлового господарства, водопостачання, вивезення та утилізація сміття, підприємства транспорту та ін.. Просте підняття тарифів плати за користування послугами цих підприємств нічого, крім соц..напруги не дасть. До вирішення цього питання слід підходити комплексно з урахуванням платоспроможності населення, можливості надання дотацій з бюджету цим підприємствам та виділення цільових субсидій малозабезпеченим громадянам.

14. Стадії бюджетного процесу Бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.

Бюджетний кодекс України визначає 4 стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджету;2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України та рішень про місцеві бюджети;3) виконання бюджету та внесення в разі необхідності змін до закону про Державний бюджет, чи рішень про місцеві бюджети;4) підготовка га розгляд зніту про виконання бюджету та прийняття рішень щодо нього.

Стадії бюджетного процесу можна розділити на дві групи: 1) бюджетне планування (складання, розгляд, затвердження); 2) виконання бюджету.Розрізняють такі методи бюджетного планування:• балансовий (метод узгодження між джерелами надходжень та джерелами);• метод коефіцієнтів (за базу планування беруться показники, яких досягнуто в минулому періоді і коректуються на відповідний коефіцієнт, який враховує зміни. Що передбачаються в наступному періоді);• нормативний (доходи і видатки підлягають нормуванню; при плануванні кошторисів застосовуються нормативи видатків і доходів);• предметно-цільовий (застосовується при фінансуванні окремих державних програм економічного і соціального розпитку).На всіх щабелях бюджетною процесу здійснюється фінансовий контроль, аудит та оцінка ефективності і використання бюджетних коштів.Учасниками бюджетного процесу в Україні відповідно до статті 20 Бюджетного кодексу є органи наділені бюджетними повноваженнями (правами, обов'язками і відповідальністю), бюджетні установи, інші отримувачі бюджетних коштів та кредитні організації, які здійснюють окремі операції з коштами бюджетів.

15. Напрями вдосконалення державної регіональної політики. Державна регіональна політика – система заходів, що здійснюється владою з метою управління процесом утворення, розподілу і перерозподілу і використання фін.ресурсів у регіонах та в інших АТОГоловною метою державної регіональної політики є створення

умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного

розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення,

забезпечення додержання гарантованих державою соціальних

стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця

проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на

основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів,

підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи

органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Державна регіональна політика є складовою частиною

національної стратегії соціально-економічного розвитку України,

тісно пов'язаною із здійсненням адміністративної реформи та

впорядкуванням адміністративно-територіального устрою, і

реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та

органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення

ефективного комплексного управління економічним та соціальним

розвитком України та її регіонів - Автономної Республіки Крим,

областей, міст Києва і Севастополя. Державна регіональна політика грунтується на таких принципах: - конституційність та законність - реалізація політики

здійснюється відповідно до Конституції та законів України, актів

Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах

чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між

органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; - забезпечення унітарності України та цілісності її

території, включаючи єдність економічного простору на всій

території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної,

бюджетної систем; - поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів; - максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів; - диференційованість надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених

законодавством; - стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалізації заходів щодо регіонального розвитку. Для досягнення головної мети державної регіональної політики передбачається забезпечити вирішення насамперед таких основних завдань: - запровадження більш глибокого вивчення та оцінки внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу кожного регіону, розроблення комплексних правових, організаційних, економічних та інших механізмів його ефективного використання; - здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу; - поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів та соціального забезпечення громадян; - широкий розвиток підприємництва як головного фактора соціально-економічного розвитку держави та її регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів; - зміцнення економічної інтеграції регіонів з використанням переваг територіального поділу і кооперації праці, що є одним з головних чинників підвищення конкурентоспроможності держави на міжнародних ринках; - забезпечення здатності територіальних громад та органів

місцевого самоврядування в межах, визначених законодавством,

самостійно та відповідально вирішувати питання

соціально-економічного розвитку, створення ефективних механізмів

забезпечення їх активної участі у формуванні та проведенні

державної регіональної політики; - удосконалення фінансових міжбюджетних відносин, вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів надання державної підтримки розвитку регіонів; - досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілізації

та поліпшення демографічної ситуації в державі; - дальше вдосконалення державної системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення і реалізації екологічної політики; - налагодження міжнародного співробітництва у сфері регіональної політики, наближення національного законодавства з цього питання до норм і стандартів Європейського Союзу, а також розвитку транскордонного співробітництва як дійового засобу зміцнення міждержавних відносин та вирішення регіональних проблем. Пріоритетними шляхами вирішення цих завдань є вдосконалення державного регулювання у сфері соціально-економічного розвитку

регіонів, відповідних правових, організаційних, економічних та

інших механізмів, а також підвищення ролі та відповідальності

місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого

самоврядування за вирішення покладених на них повноважень та

завдань. Для поліпшення державного регулювання у сфері реалізації

державної регіональної політики передбачається: - удосконалити державне стратегічне регіональне планування, яке б дозволяло точніше та обгрунтованіше визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, враховувати їх під час розроблення відповідних розділів проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку

України, регіональних та місцевих програм і планів; - поліпшити механізм державної підтримки розвитку регіонів,

концентрації державних ресурсів на вирішенні його пріоритетних

проблем, що мають загальнодержавне значення. З цією метою

уповноважений центральний орган виконавчої влади має щорічно, з

урахуванням розробок із стратегічного регіонального планування,

всебічно аналізувати пропозиції головних розпорядників коштів

державного бюджету, місцевих органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування у регіонах щодо потреб та можливих шляхів

розподілу державних капітальних вкладень між регіонами та

забезпечувати найбільш ефективне використання виділених коштів. - стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних

економічних зв'язків на основі виробничої кооперації та

інтеграції, створення відповідних промислово-фінансових груп,

інших сучасних форм господарювання; передбачається розроблення

пропозицій щодо законодавчого розширення можливостей місцевих

органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для

розвитку транскордонного та міжрегіонального економічного

співробітництва та щодо впорядкування такого співробітництва; - здійснення системи заходів із розбудови інфраструктури

регіонального розвитку, зокрема ринків продовольства, землі, праці

та капіталу, включаючи товарні біржі, оптові ринки, агроторгові

дома, аукціони, ярмарки, заготівельні кооперативи, підприємства

фірмової торгівлі тощо, а також регіональні агентства розвитку,

маючи на меті поліпшення умов використання передових інноваційних

технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів,

розширення залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для

регіонального розвитку, вдосконалення підготовки та перепідготовки

відповідних фахівців з проблем регіонального розвитку, координації

програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального

розвитку; - стимулювання розвитку регіонів чи їх частин, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі (депресивні території), шляхом запровадження особливих механізмів бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інвестиційної політики щодо таких територій, визначення чітких критеріїв та строків виділення з метою стимулювання ефективнішого використання внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу таких територій, прискорення соціально-економічного розвитку, подолання депресивності, Державна регіональна політика спрямовується також на забезпечення формування такої фінансової спроможності місцевих

органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, яка

б створювала можливості для ефективного розвитку, подолання

диспропорцій з урахуванням особливостей регіонів, їх потенціалу

щодо адаптації до ринкових умов господарювання.

. 17. Об’єкти права комунальної власностіПрáво комунáльної влáсності — сукупність правових норм, що визначають правові підстави і порядок набуття та реалізації територіальними громадами безпосередньо або через органи місцевого самоврядування права власності на об'єкти права комунальної власності (майно необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території), встановлюють гарантії захисту даного права територіальних громад, правові підстави і порядок його припинення.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. (ст.1 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні" вiд 21.05.1997 № 280/97-ВР) Об'єктами права комунальної власностi є майно, що забезпечує дiяльнiсть вiдповiдних Рад i утворюваних ними органiв; кошти мiсцевих бюджетiв, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладiв народної освiти, культури, охорони здоров'я, торгiвлi, побутового обслуговування; майно пiдприємств; мiсцевi енергетичнi системи, транспорт, системи зв'язку та iнформацiї, включаючи нацiоналiзоване майно, передане вiдповiдним пiдприємствам, установам, органiзацiям; а також майно, необхiдне для забезпечення економiчного i соцiального розвитку вiдповiдної територiї.2. У комунальнiй власностi перебуває також майно, передане у власнiсть областi, району чи iншої адмiнiстративно-територiальної одиницi iншими суб'єктами права власностi.

18. Методи бюджетного регулювання Бюджетне регулювання можна визначити як надання коштів із загальнодержавних джерел, що закріплені за бюджетом ви­щих рівнів, бюджетам нижчестоящих рівнів з метою збалансування їх на рівні, необхідному для здійснення відповідних повноважень, ви­конання планів економічного і соціального розвитку на певній терито­рії. Причому розмежування доходів у процесі бюджетного регулювання здійснюється з урахуванням певних чинників, а саме економічного, соціального та екологічного стану відповідних територій країни.Такий перерозподіл коштів всередині бюджетної системи здійсню­ється щорічно кожним представницьким органом щодо бюджетів без­посередньо нижчого рівня, тобто обласні ради регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування) бюджети, районні ради — селищні, сільські, міські (міст районного підпорядкування) бюджети, міські ради — бюджети районів у містах. Верховна Рада України, яка здійснює розподіл бюджетних коштів, при цьому регулює обласні, міські (міст Києва і Севастополя) бюджети, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим регулює бюджети районів, які входять до її складу.У процесі бюджетного регулювання застосовуються такі методи: процентні відрахування від територіальних надходжень загальнодер­жавних податків і зборів за нормативами, що встановлюються щоріч­но радою вищого рівня, дотації, субвенції, субсидії, які сьогодні мож­на визначити одним словом — трансферти. їх перелік і розміри визна­чаються в кожному році окремо у законі про Державний бюджет України та рішенні про місцевий бюджет на поточний рік. Метод відсоткових відрахувань передбачає надходження в місцеві бюджети частини загальнодержавних податків і доходів, що справлюяються на даній території. Залежно від розміру над-ходжень до місцевого бюджету в відсотковому відношенні (пов-ний чи частковий), загальнодержавні доходи (податки, збори) можна розділити на закріплені і регульовані. Закріплені доходи - це доходи, які цілком у певній частині закріплюються за певним бюджетом. Перелік закріплених дохо-дів місцевих бюджетів України визначається законодавством. Регульовані доходи - це доходи, які на пайовій основі роз-поділяються між усіма ланками бюджетної системи України. Пе-релік регульованих доходів визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві орган влади. Перелік регу-льованих доходів уточнюється в процесі прийняття щорічних за-конів про Державний бюджет України. Практика бюджетного ре-гулювання свідчить про переваги методу відсоткових відраху-вань, які полягають ось у чому: - збалансування місцевих бюджетів проводиться із застосу-ванням гнучких доходних джерел, тобто здійснюється ефективно; - досягається зацікавленість місцевих фінансових органів у повній мобілізації не тільки власних доходних джерел, але і зага-льнодержавних податків, оскільки певну частку можна одержати лише за умови їх повного надходження; - місцеві фінансові органи несуть відповідальність за своє-часне і повне надходження загальнодержавних податків і доходів. Ефективність методу відсоткових відрахувань пояснюється тим, що в якості регульованих доходів використовуються такі до-ходи, що характеризуються рівномірністю надходження в часі та по території країни, а також достатньо великими розмірами над-ходжень і захищеністю від дії економічних та інших факторів, які змогли б спричинити коливання в обсягах надходжень. Цим вимогам відповідають такі загальнодержавні податки, як податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибу-ток підприємств та податок з доходів фізичних осіб. При застосуванні методу відсоткових відрахувань можуть використовуватися такі нормативи відрахувань: - єдині для місцевих бюджетів усіх адміністративнотериторіальних одиниць; - групові, тобто єдині в межах певних груп місцевих бюджетів (залежно від рівня податкового потенціалу і бюджетної забезпеченості на одного жителя); - індивідуальні - окремі для кожної адміністративнотериторіальної одиниці.Дотація — це виділення коштів з бюджету для покриття запла­нованих збитків чи збалансування нижчестоящих бюджетів, підпри­ємств і організацій. Вона має загальний характер, оскільки її сутність полягає саме в нецільовому характері і наданні у випадках переви­щення витрат над доходами бюджету, а також не підлягає повернен­ню до бюджету, з якого вона була надана (сам термін походить від латинського dotatio — дар).Субвенція — це форма фінансової допомоги держави місцевим органам, що надається з метою забезпечення ними реалізації конкрет­них заходів чи програм за умови дольового фінансування.

Субсидія — форма фінансової допомоги, що надається державою, юридичною особою чи приватною особою, іншим особам (юридичним чи фізичним), а також іншим державам і має конкретний цільовий характер. На відміну від дотації субвенції і субсидії мають цільовий характер і це передбачає, що у випадках їх використання не за цільовим призначенням вони мають бути повернуті до бюджету, з якого були надані. Різниця між субвенцією і субсидією полягає в тому, що субвен­ція має дольовий характер, тобто частина коштів на певну мету нада­ється вищестоящим суб'єктом, а частина тим, хто її отримує, а також передбачає як обов'язкову умову повернення виділених у такий спосіб грошей у разі їх невикористання протягом бюджетного року.

Бюджетний кодекс містить дещо інші формування понять субвенції і дотації, а також закріплює порівняно нові категорії — трансферт і міжбюджетний трансферт. Термін «субсидія» у Бюджетному кодексі України не використовується.Так, згідно зі ст. 9 Бюджетного кодексу трансферт визначається як кошти, отримані від інших органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, інших держав чи міжнародних організацій на без­оплатній і безповоротній основі. статтею 2 цього Кодексу міжбюджетні трансферти визначаються як кошти, що безповоротно і безоплатно передаються з одного бюджету в інший, причому ст. 96 встановлює їх види: 1) дотація вирівнювання; 2) субвенція; 3) кошти, що передають­ся в Державний бюджет України і місцеві бюджети з інших місцевих бюджетів; 4) інші дотації.

Дотація вирівнювання у ст. 2 Бюджетного кодексу України визна­чається як міжб міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спро­можності бюджету, що його отримує. У цій же статті визначається поняття субвенції як міжбюджетного трансферту для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, що прийняв рішення про її надання. Розміри міжбюджетних трансфертів визначаються за допомогою фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та затверджуються Верховною Радою України в законі про Державний бюджет на відпо­відний рік.Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямову­ються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг тощо. Він єдиний для всіх місцевих бюджетів і дорівнює середнім по країні витратам на одного споживача бюджетної послуги за кожним видом видатків бюджету відповідно до пріоритетів бюджетної політики держави.При розрахунку фінансового нормативу бюджетної забезпеченості також може передбачатися обсяг нерозподілених видатків, який об'єднує види видатків на ті повноваження, встановлення нормативів по яких є недоцільним.

20. Місцеві позики як інструмент поновлення доходів місцевих бюджетів. Місцеві позики – це операції, пов’язані з одержанням коштів на умовах повернення, платності і терміновості, у результаті яких з’являються зобов’язання перед бюджетом, пов’язані з поверненням цих коштів у бюджет. Позики в місцевий бюджет можуть здійснюватися лише з бюджету розвитку, або для покриття касових розривів у період виконання наповнення місцевого бюджету.

Місцеві позики виникають у наступних випадках:ºпозики (позички) з бюджетів вищого рівня;ºпозики в комерційних банках;ºбюджетні гарантії при позиках комерційних структур, у тому числі на потребу дохідної частини місцевого бюджету (у частині будівництва шкіл, лікарень і т.д.) ºвипуск муніципальних позик.

Позики з державного бюджету надаються місцевим бюджетам для покриття тимчасових касових розривів у період виконання загального фонду бюджету протягом бюджетного року.Тимчасовий касовий розрив – це нестиковка в період фінансування витрат з надходженнями доходів у цей бюджет.Часто такі позики перетворюються в непрямі форми дотації місцевих бюджетів, оскільки вони або пролонгуються, або зовсім списуються.Для покриття тимчасових касових розривів, що виникають у період наповнення загального фонду місцевого бюджету, виконавчі органи місцевого самоврядування за рішенням відповідної ради можуть одержати короткострокові позики у фінансово-кредитних установах на період до трьох місяців, але в рамках поточного бюджетного періоду.Відсутність широкої практики залучення кредитів для фінансування бюджетних потреб місцевою владою зумовлена високими процентними ставками, що приводять до значного додаткового бюджетного навантаження при здійсненні видаткової частини.Ще однією з форм виникнення зобов’язань місцевих бюджетів є надання ними гарантій під позики комерційних банків. У випадку несвоєчасного погашення кредитів банкам, бюджетна гарантія набирає сили. Крім того, місцеві органи влади можуть проводити цільові муніципальні позики під конкретні заходи, у яких зацікавлені територіальні об’єднання громадян (наприклад, будівництво доріг і т.д.).За термінами погашення позикових коштів позики поділяються на короткострокові (до 5 років) і довгострокові (понад 5 років) позики.Облігації місцевих позик реєструються Міністерством фінансів України і Державною комісією з цінних паперів. Разом з тим, законодавчих норм щодо обмежень на випуск муніципальних позик не існує, також у нашій країні не проводиться оцінка платоспроможності позичальників. Найчастіше в бюджетах не передбачаються кошти на погашення позичок. А це, у свою чергу, приводить до неможливості повернення коштів.

22.Структура, джерела та склад доходів місцевих бюджетів. Одним із основних засобів реалізації державної політики щодо зменшення відмінностей у рівнях розвитку регіонів і створення одна­кових умов життєдіяльності усім членам суспільства є місцеві бюдже­ти. Саме місцевим бюджетам — важливій формі впливу місцевого самоврядування на соціально-економічні процеси в державі — нале­жить одне з центральних місць у механізмі державного регулювання економічного і соціального розвитку суспільства, забезпечення фінансової стабільності в державі, розвитку демократії та підвищення життєвого рівня населення.Цілеспрямований вплив місцевого самоврядування на формуван­ня суспільних відносин можливий лише за достатнього обсягу фінан­сових ресурсів у їхньому розпорядженні. Для цього згідно з чинним законодавством органи місцевого самоврядування у межах своєї ком­петенції самостійно розробляють, затверджують і виконують місцеві бюджети. Це дає можливість більш економно і раціонально викорис­товувати мобілізовані фінансові ресурси.Згідно із ст. 64—69 Бюджетного кодексу України до доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та врахову­ються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, включа­ються такі податки і збори (обов´язкові платежі):—прибутковий податок із громадян у частині, визначеній Бюд­жетним кодексом;—державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;—плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;—плата за державну реєстрацію суб´єктів підприємницької діяль­ності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;—плата за торговий патент на здійснення деяких видів підпри­ємницької діяльності (за винятком плати за придбання торгових па­тентів пунктами продажу нафтопродуктів — автозаправними станці­ями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад;—надходження адміністративних штрафів, що накладаються ви­конавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установ­леному порядку адміністративними комісіями;—єдиний податок для суб´єктів малого підприємництва у частині, Що належить відповідним бюджетам.Зазначені вище податки і збори (обов´язкові платежі) створюють ко­шик доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядуван­ня і враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.До доходів бюджетів міст Києва і Севастополя зараховується 100% загального обсягу прибуткового податку з громадян, що справляється на території цих міст.До доходів бюджетів міст республіканського (в Автономній Рес­публіці Крим) та обласного значення зараховується 75% від загально­го обсягу прибуткового податку з громадян, що справляється на тери­торії цих міст.До доходів бюджетів міст районного значення, сіл, селищ чи їх об´єднань зараховується 25% від загального обсягу прибуткового по­датку з громадян, що справляється на цій території.Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи бюджету Автоном­ної Республіки Крим та обласних бюджетів, які враховуються при виз­наченні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок таких надходжень:—25% прибуткового податку з громадян, що справляється на відповідній території;—25% плати за землю, що справляється на території Автономної Республіки Крим і відповідної області;—плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікатів, що видаються Радою Міністрів Автоном­ної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями.Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюд­жетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних транс­фертів, формуються за рахунок таких надходжень:—50% прибуткового податку з громадян, що справляється на те­риторії сіл, селищ, міст районного значення та їх об´єднань;—15% плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об´єднань;—плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікатів, що видаються районними державними адміністраціями;—плати за державну реєстрацію суб´єктів підприємницької діяль­ності, що справляється районними державними адміністраціями;— надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями. До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визна­ченні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать такі надходження:—місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місце­вого самоврядування;—100% плати за землю — для бюджетів міст Києва та Севастопо­ля; 75% плати за землю — для бюджетів міст республіканського зна­чення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення; 60% плати за землю — для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об´єднань;—податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюд­жету;—надходження сум відсотків за користування тимчасово вільни­ми бюджетними коштами;—податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;—надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) гос­подарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;—плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

—кошти від відчуження майна, яке перебуває у комунальній влас­ності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває у комунальній власності;— фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;— плата за оренду майнових комплексів, що перебувають у кому­нальній власності;— надходження від місцевих грошово-речових лотерей;— плата за гарантії, надані з дотриманням умов, визначених Бюд­жатним кодексом;— гранти та дарунки у грошовій оцінці;— власні надходження бюджетних установ, що утримуються за ра­хунок коштів відповідного бюджету;— податок на прибуток підприємств комунальної власності;— платежі за спеціальне використання природних ресурсів місце­вого значення;— інші надходження, передбачені законом. Основним джерелом доходів місцевих бюджетів мають бути місцеві податки і збори. Водночас дослідження вітчизняних вчених, зокрема О.П.Кириленко, показують, що питома вага місцевих по­датків і зборів у сукупних доходах місцевих бюджетів становить 3-4%. Із усіх видів місцевих податків і зборів понад 3/4 усіх надходжень до місцевих бюджетів забезпечують два з них: комунальний податок та ринковий збір. Кошти від надходження інших чотирьох місцевих зборів практично не надходять останніми роками (збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш у бігах на іподромі; збір з осіб, які бе­руть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, збір за право проведення кіно- і телезйомок). Питома вага наступних місцевих зборів (збір за видачу ордера на квартиру, курортний збір, збір за право використан­ня місцевої символіки, збір з власників собак) не перевищує 1 % у за­гальних надходженнях від місцевого оподаткування.Розширення функцій органів місцевого самоврядування і делегу­вання їм окремих повноважень органів державної влади, що відбуло­ся протягом останніх років, не супроводжувалося відповідним збільшенням місцевих бюджетів і передачею джерел доходів, до­статніх для виконання поставлених перед ними завдань. Відсутність міцної фінансової бази, малі розміри власних доходів, залежність від надходжень загальнодержавних податків та бюджетних трансфертів знижує ефективність діяльності органів місцевого самоврядування. Тому однією з найважливіших умов повноцінної діяльності місцево­го самоврядування є забезпечення його фінансової незалежності шля­хом зміцнення фінансової бази. Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів.Держава бере активну участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних джерел і закріплених загальнодержавних податків, зборів і інших обов’язкових платежів. У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.До власних доходів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і бюджетів органів місцевого самоврядування належать доходи, що визначені законодавством, формуються і збираються на відповідній території, а саме

ºмісцеві податки і збори;ºдоходи від нерухомості і підприємств, що належать до комунальної власності, й інші доходи, передбачені законодавством. Закріплені доходи – це ті доходи, що цілком або частково у відсотках зараховуються до відповідних видів бюджетів безстроково або на довгостроковій основі і для їхнього включення не потрібні рішення органів вищестоящої ради.Згідно статті 143 Конституції України встановлено, що власних доходів у обласних і районних бюджетах немає, а мають вони, в основному, закріплені або залучені доходи, якщо фінансується власна програма.У ці доходи не включаються як закріплені доходи надходження від комунальної власності.Міжбюджетні трансферти – це кошти, що безкоштовно і безповоротно передаються з одного бюджету в іншій. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотації вирівнювання і субвенції.Дотації вирівнювання – міжбюджетний трансферт для вирівнювання дохідної частини відповідного бюджету.Субвенція – цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на відповідні цілі в порядку, визначеному тим органом, що його надав.Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджується Верховною Радою України в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.

\

24Організація фінансового контролю на місцевому рівні має враховувати особливості функціонування місцевих фінансів. У багатьох країнах органи центральної влади наділені значними контрольними повноваженнями у сфері місцевих фінансів. Це зумовлено насамперед тим, що держава відіграє велику роль у фінансуванні органів місцевого самовря­дування, зокрема для забезпечення виконання делегованих нею повно­важень. Відповідно, виникає потреба контролювати використання кош­тів, які спрямовуються на зазначені цілі, а також обсяг і якість послуг, які створюються за їх рахунок.Завданнями фінансового контролю на місцевому рівні є:- безумовне дотриманням вимог чинного законодавства при ухвален­ні фінансових рішень органами місцевого самоврядування;- виявлення можливих резервів розширення ресурсної бази місцевого самоврядування- забезпечення економного та ефективного використання матеріаль­них ресурсів відповідно до рішень, ухвалених представницькими органами місцевого самоврядування;- попередження і виявлення фактів використання фінансових ресурсів із порушенням встановлених правил;- забезпечення достовірності інформації про фінансову діяльність органів місцевого самоврядування.Реалізація поставлених завдань сприяє зміцненню фінансової дисципліни органів місцевого самоврядування, підвищенню ефективності управління суспільними фінансами в цілому. Це, у свою чергу, є фактором, що стимулює економічне піднесення, розвиток демократичних відносин у суспільстві та поліпшення ставлення громадськості до діяльності владних інститутів.Державний фінансовий контроль здійснюється через систему органів, які створені на законній основі і діють в межах виділених ним повноважень і в рамках компетенції (рис.1). Оскільки існуючі державні контролюючі організації мають порівняно невеликий період взаємодії, то в цілях виключення дублювання їх функцій необхідно чіткіше визначити їх повноваження. Створена система органів державного фінансового контролю в своїй практичній діяльності доказала свою недосконалість з погляду чіткості розділення функцій. Тим самим, дієвість її роботи може поступово знижуватися і як превентивна міра, необхідно вже зараз виробити єдину ідеологію проведення державного фінансового контролю.Створення чіткої системи фінансового контролю, яка відображає багаторівневий характер бюджетних відносин, являється об’єктивною необхідністю формування і розвитку цілісної бюджетної політики держави. Визначення місця і ролі найвищих органів фінансового контролю в єдиній його системі, загальних принципів і механізмів їх організації і функціонування повинно забезпечити уніфікацію і узгодженість контроля за перерозподіл бюджетних ресурсів, зіставність показників економічної ефективності використання державних фінансових ресурсів в цілому.На цей час не вироблена єдина політика в області державного фінансового контролю, не урегульована нормативно-правова база, відсутня координація діяльності в цій сфері. Вдосконалення правових основ фінансового контролю і усунення багатьох існуючих пропусків і суперечностей бюджетного законодавства є одним з важливих напрямів в реформуванні всієї системи управління як державними, так і місцевими фінансами. У сучасних умовах економічного розвитку і децентралізації міжбюджетних відносин лише чітка і узгоджена система фінансового контролю здатна забезпечити ефективність управління місцевими фінансовими ресурсами і виключити роз’єднаність у фінансовій діяльності місцевих органів влади. Фіна́нсовий контро́ль — це один із видів фінансової діяльності держави з перевірки суб'єктів господарювання всіх форм власності шляхом застосування встановлених чинним законодавством методів контрольної діяльності для виявлення недоліків у фінансовій звітності підприємств, установ, організацій в процесі створення, розподілу, використання грошових фондів.Фінансовий контроль — це один з елементів управління фінансами; особлива діяльність по перевірці правильності вартісного розподілу валового національного продукту, утворення і витрачання фондів грошових коштів. Принципи фінансового контролю: незалежність; гласність превентивність (попереджувальний характер); дієвість регулярність; об'єктивність; всеохоплюючий характер.В залежності від суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, розрізняють такі його види. Державний фінансовий контроль проводять державні органи влади і управління. Весь державний контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий. Загальнодержавний контроль має надзвичайно велике значення, від його організації і дієвості багато в чому залежать шляхи економічного розвитку суспільного виробництва, рівень добробуту населення, масштаби тіньової економіки і економічних злочинів. Проводять загальнодержавний контроль Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, місцеві державні адміністрації, Державний митний комітет та ін Відомчий фінансовий контроль застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств та організацій і проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств. В останні роки у зв'язку з ліквідацією великої кількості міністерств, появою підприємств нових форм власності масштаби відомчого фінансового контролю значно скоротилися. Громадський фінансовий контроль — здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації). Аудит — новий вид фінансового контролю. Це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах. Поява і розвиток аудиту в сучасних умовах переходу до ринку обумовлені наступним: Методи фінансового контролю, як конкретні прийоми його проведення, поділяються на документальні (ревізії і перевірки) і натуральні (інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний обмір, контрольний запуск сировини у виробництво тощо).Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, витрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.Перевірка — це обстеження і визначення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Державна контрольно-ревізійна служба України діє при Міністерстві фінансів України і йому підпорядковується. Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.Органи Державної контрольно-ревізійної служби виконують такі функції: організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів на місцях по проведенню ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки ревізій і перевірок, у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану та збереження коштів та матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів; проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державноївиконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету; контролюють повноту оприбуткування, правильність витрачання і збереження валютних коштів; здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

28.Особливості формування комунальної власності в Україні.В Україні комунальна власність формується шляхом передачі майна із державної власності або викупу органами місцевого самоврядування. Об’єктами передачі державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у спільну власність територіальних громад є: цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів, нерухоме майно (будівлі, споруди, у т.ч. об’єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб’єктам права комунальної власності у майні господарських товариств; житловий фонд та інші об’єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).Проблема формування комунальної форми власності має три аспекти: фінансово-економічний, соціальний, управлінський. У фінансово-економічному аспекті внаслідок слабкості матеріальної бази місцевого самоврядування і недостатності повноважень щодо її посилення виникає незацікавленість місцевих органів у розвитку економічного потенціалу підвідомчої території, підвищенні її інвестиційної привабливості, часто до порушень прав і законних інтересів підприємців. Це проявляється у невикористанні найбільш ефективних механізмів розподілу комунального майна, що має залучатися у підприємницьку діяльність (виділення земельних ділянок і здача в оренду нежитлових приміщень поза конкурсної процедури, неприйняття заходів щодо покриття витрат при неякісному виконані робіт підрядниками за договорами і т.п.).У соціальному аспекті перерозподіл об’єктів комунальної власності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування не завжди відбувається відповідно до розподілу повноважень щодо надання суспільних благ та послуг мешканцям територіальної громади. Виникають суперечності у фінансуванні окремих об’єктів галузевої та підвідомчої підпорядкованості, які розташовані на території юрисдикції органів місцевого самоврядування і послугами яких користуються мешканці територіальної громади. Вирішення також потребує і таке питання, як фінансування переданих в комунальну власність відомчих соціальних об’єктів підприємств – житлових будинків, поліклінік, дитячих садків.В аспекті управління реформування відносин власності не в повній мірі відповідає проголошеним принципам децентралізації: управління об’єктами спільної власності делеговано органами місцевими самоврядування місцевим державним адміністраціям. Однак реальна децентралізація повноважень відбувається тоді, коли об’єкти спільної власності передаються в управління виконавчим органам місцевих рад на рівні територіальних громад сіл, селищ та міст. У протилежному випадку ці об’єкти залишаються у віданні державних органів, що може бути засобом контролю органів місцевого самоврядування. Чинниками, що гальмують розвиток управління об’єктами комунальної власності, також є: відсутність достатньої кількості кваліфікованих менеджерів, обмеженість інвестиційних можливостей. В Україні переважна частина об’єктів комунальної власності належить до соціально-культурної сфери житлово-комунального господарства. За сучасних економічних умов і внаслідок впливу суб’єктивних чинників підприємства житлово-комунального господарства є здебільшого збитковими, що потребує залучення до функціонування цієї сфери приватного сектора. Рівень приватизації комунального майна в Україні такий, що місцеві органи через місцеві бюджети фінансують надання послуг, які по суті є приватними, а не громадськими: будівництво, утримання комунального житла, надання комунальних послуг, оренда соціальних об’єктів. Натомість у сфері нерухомості та надання комунальних послуг не спостерігається суттєвого прогресу ринкових відносин.Тим не менш, інтенсивні процеси роздержавлення підприємств комунальної форми власності призводять до зменшення кількості об’єктів, що перебувають у розпорядженні місцевих органів. Однак досвід інших країн засвідчив, що кількість підприємств комунальної форми власності у розпорядженні місцевих органів є показником рівня економічної децентралізації. Тому з метою підвищення рівня та якості надання послуг соціального характеру місцеві органи повинні знаходити раціональні пропорції між комунальними підприємствами та суто приватними об’єктами.Доходи від операцій із комунальною (муніципальною) власністю у розвинених країнах створюють фінансову базу місцевих органів, зокрема, податкову базу місцевих бюджетів. Комунальне майно виступає заставою для отримання кредитів і випуску місцевих позик, є об’єктом продажу. В Україні податок на прибуток підприємств комунальної форми власності зараховується до місцевих бюджетів і не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів. Однак надходження від нього не перевищують 1-2 % у доходах місцевих бюджетів. Тим не менш, не маючи значного фіскального значення, об’єкти комунальної власності є основними ланками, через які держава має змогу забезпечувати надання послуг соціальної сфери, а органи місцевого самоврядування – впливати на соціально-економічний розвиток території.Різносторонні функції комунальних підприємств дозволяють говорити не лише про необхідність приватизації таких підприємств, але і про розрізнення двох груп у сукупності самих об’єктів комунальної форми власності – об’єкти соціального характеру та суто комерційні об'єкти. Перша категорія об’єднує в собі об’єкти, що забезпечують життєдіяльність територіальної громади – мережа забезпечення населення комунальними послугами, заклади освіти та охорони здоров’я, об’єкти інженерно-технічної інфраструктури міста, житловий фонд тощо. До другої категорії належить вся комунальна власність, функціонування якої безпосередньо не пов’язано з виконанням певних соціальних функцій – нерухомість офісного, торговельного та складського призначення, підприємства комунальної форми власності, що не є природними монополіями та працюють на ринку (наприклад, будівельні компанії). Такий поділ потребує різних підходів до управління цими підприємствами.Важливе питання структурних реформ – розподіл об’єктів за видатками, що здійснюються з бюджетів усіх рівнів. Бюджетний розподіл коштів спричинює поділ об’єктів на такі групи: об’єкти комунальної власності сіл, селищ, міст; об’єкти спільної власності районів; об’єкти спільної власності областей; об’єкти державної власності. Залежність від бюджетного розподілу коштів досить часто сприяє багаторазовій передачі об’єктів права з комунальної власності в спільну чи навпаки, що не сприяє підвищенню ефективності їх функціонування.Об’єкти тієї частки комунальної власності територіальних громад, що набули статусу спільної власності, яка знаходиться в управлінні районних та обласних рад, виконують не місцеві потреби, а корпоративні, спільні. Повноваження з управління об’єктами спільної власності (місцевого самоврядування) виконує орган державної влади (місцева державна адміністрація) і фінансується здійснення цих повноважень за рахунок державного бюджету. Тому відсутні реальні важелі управління та інших дієвих механізмів впливу на діяльність об’єктів спільної власності з боку рад.Більшість районних та обласних рад України прийняли рішення про делегування власних повноважень відповідним місцевим державним адміністраціям, у т.ч. й повноваження щодо управління об’єктами спільної власності. Проте деякі ради залишили ці повноваження у себе, а деякі ради делегували тільки частину повноважень з управління об’єктами спільної власності (наприклад, майном).Таке делегування робить ефективним тільки контроль і не створюють умови для підвищення ефективності функціонування об’єктів спільної власності з боку рад. Створюються умови для незацікавленості у діяльності об’єктів спільної власності, яка посилюється відсутністю ресурсного супроводження делегованих повноважень місцевого самоврядування.Для вирішення проблем делегованих повноважень з управління об’єктами спільної власності [1] доцільно запровадити договірні економічні відносини між відповідною радою та уповноваженим органом. Інший шлях – ліквідувати таку інституцію, як “об’єкти спільної власності”, шляхом передачі об’єктів до комунальної власності. Доцільно переглянути існуючу бюджетну залежність розподілу об’єктів комунальної форми власності. Створення підприємств комунальної форми власності, здатних бути джерелом доходів до місцевих бюджетів і забезпечувати послуги соціального характеру – напрям роботи органів місцевого самоврядування, який має охоплювати комплекс питань. Подальше становлення комунальної власності в Україні має відбуватися на основі функціонального підходу, тобто критерії формування комунальної власності як джерела економічної самодостатності територіальних громад мають відповідати повноваженням органів місцевого самоврядування та інтересам населення відповідної території і забезпечувати ефективне функціонування місцевого господарства.

31. Економічний зміст і структура місцевих бюджетів Бюджет є складною економічною категорією, оскільки являє собою систем економічних відносин, які складаються в суспільстві в процесі ються в суспільстві в процесі формування, розподілу і використання централізованого грошового фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб .Ці відносини мають таку структуру: – між державою і підприємствами в процесі мобілізації доходів,накопичень і фінансування з бюджету;– між державою і населенням у процесі розподілу і перерозподілу національного доходу; – між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.Дослідження і аналіз структури зазначених відносин дозволяє зрозумітиекономічний зміст бюджету, глибше виявити його роль у розподільчих процесах. Місцевий бюджет – сукупність економічних відносин, що виникають у зв’язку з утворенням і використанням фондів грошових засобів місцевих органів влади в процесі перерозподілу нац..доходу з метою забезпечення розширеного відтворення і забезпечення соц..потреб суспільства.Бюджетні відносини, що відображають зміст державного бюджету,функціонують у визначених формах – суспільних і організаційних. І саме завдяки організаційним формам стає можливим використання бюджету, якінструменту управління економікою.Так, організаційними формами функціонування бюджетних відносин є конкретні види бюджетів (державний бюджет, бюджет Автономної Республіки(АР) Крим і місцеві бюджети). Втілюючи внутрішньобюджетні відносини в зазначених формах, держава організовує бюджетні взаємовідносини з централізації бюджетних ресурсів у розпорядження органів влади, які наділені правом представляти інтереси держави і від її імені здійснювати\ певні функції. Місцеві бюджети є важливим інструментом макроекономічного регулювання. Поряд з державним бюджетом, місцеві бюджети забезпечують процес розширеного відтворення. За допомогою певних важелів місцевими органами влади, відповідно до їх компетенції, забирається частина коштів у виробничих, інших структурах, населення у вигляді податків, зборів, платежів та акумулюється у місцевих бюджетах. З іншого боку, ресурси\ місцевих бюджеті спрямовуються на утримання установ соціально-культурної сфери та охорони здоров’я, підприємств житлово-комунального господарства, виплати соціальних допомог, тобто місцеві фінанси\ відіграють основну роль у забезпеченні потреби населення у соціальних послугах. Відбувається процес накопичення фінансових ресурсів місцевих бюджетів та їх розподілу і використання на різні сфери діяльності. Крім того, місцеві бюджети виступають інструментом міжтериторіальногоперерозподілу виробленого валового внутрішнього продукту. З метою фінансового вирівнювання та усунення розбіжностей рівнів соціально-економічного розвитку територій функціонують фінансові відносини між державним і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами різних рівнів. Такі відносини мають форму дотацій, субсидій, субвенцій; коштів у вигляді взаєморозрахунків. Отже, в місцевих бюджетах Отже, в місцевих бюджетах зосереджуються не лише фінансові ресурси даного регіону. Місцеві органи влади та органи місцевого самоврядування можуть отримувати до місцевого бюджету відповідного рівня грошові засоби з бюджетів іншого рівня (державного або місцевих) або передавати грошові засоби даного бюджету до інших ланок бюджетної системи. Місцеві бюджети – бюджет АРК, обласні, районні, сільські, селищні. Бюджетна класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів і видатків відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Загальний фонд забезпечує більшість видів діяльності та програм органів місцевого самоврядування. До нього надходять кошти, які мають загальнодержавний х-р і є об’єктом загальнодержавного перерозподілу. Спеціальний фонд акумулює визначені надходження, що витрачаються на певні цілі. В ньому зосереджуються доходи державних цільових фондів, а також спеціальні кошти бюджетних організацій.