5. Визначте етнополітичний аспект литовської експансії на українські землі. Чи можна вважати Велике князівство Литовсько-Руською державою?

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель - Київ­щини з Переяславщиною, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Литовський князь почав титулуватися "королем литовським і руським". Більшість синів ве­ликого князя литовського прийняли провославя. Литовські князі залишали фа­ктично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих українських і білору­ських земель, які зміцнили Литву своїм військовим формуванням, високою культурою, розвинутою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці то­що. Місцеві князі і бояри повинні були лише служити великому князеві литов­ському і надавати йому дружину на земські ополчення. Вислів в одному з тоді­шніх документів - "ми старовини не рухаємо і новими не вводимо",- став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін сус­пільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі ста­новили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу.

Панівною верствою на Україні, як і в усій тодішній Європі, були феодали, тобто князі, бояри, магнати. У Галичині, особливо на Прикарпатті, жили целими селами дрібні власники, так звана ходачкова шляхта. Вони податків не платили, панщини не відробляли, а відбували на користь короля щорічну кільканадцяти-денну військову службу. До привілейованих станів належало також вище духо­венство та купці.

Сільське господарство було провідною галуззю народного господарства і мало натуральний характер. Існувало трипілля, використовували як залізні, так і дерев'яні сохи, плуги, сіяли озимі і ярі культури. Тягловою силою були воли. Розвивалося тваринництво, бджільництво, рибальство, лісові промисли виробництво поташу, деревного вугілля, рубання і розпилювання лісу. Поши­реним було водяне млинарство.

Головними виробниками у феодальному суспільстві були селяни. У ХІУ - першій половині ХУІ ст. їх було кілька груп. Найбагатші, так звані служилі се­ляни, виконували на користь князя військову або цивільну службу. Велику гру­пу становили данники, що сплачували державі натуральний /хутро, віск, мед та ін./ або грошовий податок. Обидві групи мали статус вільних селян. Чимало бу­ло так званих тяглових селян. За певний наділ землі вони виконували відробіт­кову повинність на користь держави та окремих феодалів, будували замки, мос­ти, греблі, тощо. Поступово, втрачаючи волю, вони ставали кріпаками. Найбідніші селяни - халупники, підсусідки, городники, комірники, не маючи своєї зе­млі, працювали на багатих селян, феодалів чи князів. У Галичині заборона пере­ходу селян від одного поміщика до іншого почалася у 1435 р., а у Великому князівстві Литовському у 1529 р. за І Литовським статутом.

Зародження капіталістичних відносин у Великому князівстві Литовському проявилося у створенні фільварків - великих поміщицьких господарств това­рного типу, розраховані на експорт сільськогосподарської продукції.

З ХІУ ст. спостерігається піднесення міст. Цей процес був тісно пов'язаний з розвитком зовнішньої та внутрішньої торгівлі. На багатьох ярмар­ках і міських ринках можна було придбати різноманітні товари, що виготовля­лися в Україні, Литві, Польщі. Ремісники були об'єднані в цехи. Для захисту соціальних, культурних і національних прав українське населення міст Львова, Києва, Дрогобича, Луцька, Кременця та ін. утворили братства.

ІІІ питання. Прагнення Литви об'єднати під своєю владою "всю Русь" на­штовхнулося на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику "збирання" руських земель. Після смерті Ольгерда /1377 р./ постало питання про цілісність Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольгерд передав своєму синові від другої дружини - Ягайлові. Проте старші бра­ти - сини першої дружини Ольгерда - не змирилися з цим. За цих умов Ягайло вирішив укласти союз з Польщею. Польські пани, зі свого боку, були зацікавлені в об'єднанні Польщі і Литви, сподіваючись з допомогою литовсько-руських збройних сил відбити наступ німецьких рицарів.

15 серпня 1385 р. у Креві був підписаний договір між польськими посла­ми і Ягайлом. Ягайло зобов'язався прийняти католицтво й хрестити все ли­товське населення, приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об'єднати два мало схожі між собою державних ор­ганізми.

Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Велико­го князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-українсько-білоруської знаті, яку очолив Вітовит /1392-1430/. Усобиця закінчилася догово­ром у м. Городль /1413 р./. Унія чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Запроваджувався інститут польсько-литовських сеймів.

6. Охарактеризуйте польсько-українські та українсько-єврейські стосунки на українських землях у складі Речі Посполитої. Чи можна вважати їх загострення причиною національно-визвольної війни українського народу 1648…1654 рр?

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-Литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну - Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх загальною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави. З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції - 1529 р., 1566 р. і 1588 р. - і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище. З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: «Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії. Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянина, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, традиції, право - як на щось незмірно нижче у зрівнянні з польським».

Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство було остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами і шляхтою.

З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву? Обрали друге. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей. Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?

Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує: те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали і греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу. Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе. Як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний і національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.