2.Манципація – це акт переходу права власності від одної особи до іншої, при якому річ в присутності 5 світків і зважувальника передавалась набувачу при оголошенні строго визначеної словесної форми і виконання обряду з вогами та мідним злитком.

обряд манципації Згідно Інституції Гая «Манципация складається ... в уявної (уявної) продажу. Ця форма набуття власності властива тільки римським громадянам і відбувається так. Запросивши не менше п'яти повнолітніх римських громадян в якості свідків і крім того ще одна особа того ж стану, який тримав би в руках мідні терези і званому вагарем, покупець ще тримав мідь, говорить так: лат. HUNC EGO HOMINEM EX IURE QUIRITIUM MEUM ESSE AIO ISQUE MIHI EMPTUS ESTO HOC AERE AENEAQUE LIBRA ("стверджую, що цей раб за правом квиритів належить мені, і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних терезів"); потім він вдаряє цим металом об ваги і передає його як покупну суму тому, від кого набуває річ »

3, Цивільне володіння (possessio civile). Цей вид володіння з'явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вважалася спільним майном всіх громадян Римської держави, то було дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої обробки. Вважалося, що домовладика, захоплюючи зелю, володіє нею для своєї сім'ї. В Законах XII таблиць вказувалося,що володілець землі, обробляючи її протягом двох років, перетворюється на власника землі.

Законне володіння — це володіння, набуте будь-якою особою дозволеним способом,наприклад, шляхом передачі, купівлі тощо.Незаконне володіння — це володіння, набуте недозволеним способом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного викра дення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовіс не і недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді,коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не має правомірного володіння (наприклад, крадена річ куплена на базарі).Недобросовісне володіння означає, що володар знає і повинен знати,

що він не має права володіння на цю річ (наприклад злодій).

Суб'єктами володіння могли бути лише ті особи, які мають свою волю. Такими не могли бути діти, молодші семи років, божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося набуття володіння і володіння за осіб, не здатних мати свою волю, через представника.

Об'єктом володіння могли бути тільки ті речі, які знаходяться у цивільному обігу. Одночасне володіння кількох осіб однією річчю неможливе, але можливе володіння нею по ідеальних частинах, так зване загальне володіння.

4, Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими (жінки 12, чоловіки 14)та укладати шлюб у передбаченій правом формі.

5, Набуття!

1. Заволодіння (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою собі привласнити.

2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел давнісне володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу.

3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу тощо. Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ.

4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє, стають самостійними речами.. Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був власником плодоносної речі.

5. Приріст (accesio) - сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.

Припинення!

Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання, чи з якихось інших причин. Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на річ, при чому в найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого та ін. Відомий ще один спосіб припинення права власності - це вилучення речі з обороту, наприклад включення приватної землі до складу державної. Особливістю цього способу було те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як у випадку відчуження.

6, Спадкування (hereditos) — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

8. обов'язкових вимог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сторін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору. При недодержанні цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

12, Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця.

1. Речі рухомі і нерухомі.

2. 2. Речі прості і складні.(прості це щось фізично зв»язане, а складні складаються із штучноз»єднаних речей)

3. Речі подільні і неподільні.(подільні –земля і все ,що вона приносить,неподільні-т і які в час поділу руйнуються)

4. Речі споживні і неспоживні.

5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені.

13, зміст права власності розкривається через сукупність виключних повноважень власника:

право володіння (jus possessions);- означає можливість юридичного панування над річчю.

право користування (jus utendi);- власник використовує свою річ для власних потреб,

право розпорядження (jus abutendi);- Власник має право розпоряджатися річчю на власний розсуд.

право отримувати прибутки;

право захисту.

15, Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. При цьому не має значення чи жива ця природа, чи не жива. Римське приватне право речами визнавало все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну цінність

14, Спадкова трансмісія виникає у процесі прийняття спадщини, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер і не встиг її прийняти

21, Батьківська влада.

Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, бать-ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для ньо¬го.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходить¬ся у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлен¬ня.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас¬ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узако¬нення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужи¬ми дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний .Усиновлення провадилось в формі арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правово¬му плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійсню¬вали на основі заяви перед судом чи імператором.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько¬го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберег¬ти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь¬но володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто¬матично було власністю батька. При цьому майнова за¬лежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди. Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індиві¬дуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці факто¬ри зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

22, Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земель¬ної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користу¬вання чужою землею для забудови. Право власності на спо-руджену будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом— будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не було обмежене. Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та інші платежі. Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захи¬щалось право суперфіція всіма засобами захисту прав влас-ника. Крім того, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

17. емфітевзис — довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Це право не обмежувалося строками, тому його називали вічним правом. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами.

Суб´єкт емфітевзису (емфітевта) мав широкі права. Формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі правомож-ності власника (володіння, користування і розпорядження) в межах повного сільськогосподарського виробництва.

Права емфітевзису переходили у спадок як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно погіршував земельний наділ, протягом трьох років не сплачував ренти та публічних податків

23, Спадкування за законом. Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т. д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо).

ІІ клас за новелами Юстиніана складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів і сестер).

ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва).

ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень).

24, Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — природних та людських подій.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепса et torn — від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.

При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).

25, Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесорним

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі пору¬шення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попе¬реднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма їахисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною

26,НОВЕЛИ ЮСТИНІАНА — назва 4-ї частини Зводу цивільних законів (Корпус юріс цивіліс), укладеного за правління візант. імператора Юстиніана І. До Н. Ю. були включені нові закони, видані після 534. Більшість з них стосувалася сусп. відносин у провінціях. Novellae leges.

Новели — це четверта частина юстиніанівського законодавства. Офіційних зборів Новел, виданих Юстиніан після Codex repetitae praelectionis, ми не маємо, але до нас дійшли їх деякі приватні збірники. Найдавніший збірник цього роду належить константинопольському професору Юліанові. Складено він був близько 556 р. і містить у собі 122 новели Юстиніан. Цей збірник звичайно називається epitome Juliani. Він латинською мовою. Ще одні збори — collectio Marciana — містять 168 новел (з них 156 юстиніанівських). Нарешті, ще пізніше стали відомо й інші збори, що містять 168 новел грецькою мовою. У сучасних виданнях новели перенумеровані. Кожна з них складається з уведення (praefatio) тексту і висновку (epilogus); текст розділяється на глави(caput). Спосіб цитування: указується номер новели, номера глави і параграфа: № 28, с.4, § 2 — 28-я Новела, 4-я глава (caput), § 2.