РОЗДІЛ 1.

Поняття, сутність, функції і соціальне призначення держави та права. Державне регулювання охорони здоров'я і медичної діяльності як функція держави

Поняття, сутність, функції і соціальне призначення держави

Держава виникає заради здійснення влади, існує як особлива ор­ганізуюча система влади, вона сама є владою й одночасно матеріаль­ною силою влади. Влада — можливість одного суб'єкта визначати по­ведінку іншого суб'єкта (або нав'язувати йому певний варіант пове­дінки) через різні чинники (майнової, соціальної, фізичної, психічної й іншої нерівності).

Державна влада — це єдина для всієї території країни й універсальна стосовно всього населення влада. До найважливіших властивостей дер­жавної влади традиційно відносять її суверенний характер, тобто верхо­венство всередині країни й незалежність у зовнішньополітичній сфері.

Із метою вирішення наявних у держави завдань, вона створює спе­ціальні органи, покликані забезпечувати єдність її складових частин (території, населення), а також монополію держави на легальне застосу­вання офіційно-владного примушення.

Однією з властивостей державної влади є її інституційний харак­тер. Це означає, що держава є стійким соціальним утворенням, части­ною суспільного життя. Своєї стійкості держава набуває завдяки чіткій структурі створюваних нею органів, узгодженням їх діяльності по го­ризонталі й вертикалі з урахуванням наявної субординації.

Держава з її органами є не тільки політичним інститутом, але й зодночас правовим, оскільки сама вона, її структура, діяльність держав­них органів і посадових осіб знаходить закріплення в юридичних нор­мах. Таким чином, можна дати наступне визначення держави з ураху-з анням наявних ознак.

Держава — це суверенна, політико-територіальна організація вла-си громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних т'гуапв шляхом встановлення загальнообов'язкових правил поведінки за учас-спеціальних органів управління і примусу, узгоджує і забезпечує ці інтер­еси та вирішує загальносуспільні справи.

Під соціальним призначенням держави прийнято розуміти її кін­цеву, головну мету, місію. Цілі окремих держав у конкретно-історичні періоди їх розвитку можуть досить сильно відрізнятися одна від одної (наприклад, підготовка до війни, відновлення зруйнованого народно­го господарства тощо). Незважаючи на наявні відмінності, для кожної держави протягом всього її існування є єдине соціальне призначення — збереження держави й суспільства, забезпечення її цілісності, створен­ня необхідних умов для її поступального розвитку. Соціальне призна­чення держави рельєфно виявляється через її функції.

Під функціями держави слід розуміти певні напрями її діяльнос­ті з вирішення загальносуспільних справ громадянського суспільства, узгодження та забезпечення інтересів його суб'єктів.

Функції держави можна класифікувати за різними підставами. Існує декілька підходів. Виділяють:

• постійні й тимчасові функції,

• основні й неосновні,

• внутрішні й зовнішні і т. д.

Кожна із запропонованих класифікацій носить умовний харак­тер, вони взаємопов'язані й доповнюють одна одну. До функцій, що здійснюються переважно всередині держави, відносяться:

• економічна (управління економічною сферою сустгільства),

• ідеологічна (роль держави в духовній сфері суспільства),

• соціа.іьна (роль держави в організації охорони здоров'я, освіти, науки, культури),

• фісшиьна (здійснює податкову політику й перерозподіл вало­вого національного продукту),

• політична (спрямована на регулювання відносин між держав­ною владою й соціальними групами суспільства),

• охоронна (охороняє права і свободи громадян, державний і сус­пільний лад, правовий порядок),

• інші.

До зовнішніх функцій держави відносяться:

• захист від зовнішніх агресорів,

• співпраця з іншими країнами, міжнародними і суспільними організаціями,

• проведення зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення й охорону геополітичних інтересів.

Зазначені функції держави реалізуються через відповідні форми: правову і неправову.

Правова форма здійснення функцій держави носить суворо регла­ментований, юридичний характер. До правових форм відносяться на­ступні види діяльності:

• правотворча,

• оперативно-виконавча,

• правоохоронна,

• судова,

• контрольно-наглядова.

Неправова форма здійснення функцій держави — це діяльність, яка не тягне за собою юридичних наслідків. До такої можна віднести:

• організаційно-регламентуючу,

• організаційно-господарську діяльність.

Поняття, ознаки і функщі права

Знання основ права допоможе надалі розглянути такі питання, як: поняття й суть медичного права, структура медичного права, юри­дична відповідальність в охороні здоров'я й деякі інші.

Право — це система загальнообов'язкових, формально визначених пра­вил поведінки, що регулюють найважливіїиі суспільні відносини, які встанов­люються й охороняються державою.

Право характеризується наступними особливостями й рисами:

• системність,

• державний характер норм,

• загальнообов'язковість норм,

• формальна визначеність норм,

• дія тільки на найважливіші суспільні відносини.

Дані ознаки дозволяють виділити право як регулятор суспільних відносин серед інших, неправових регулятивних засобів (релігійних норм, норм моралі тощо).

З поняттям права нерозривно пов'язані і його функції — основні напрями дії на суспільні відносини.

Право виконує наступні функції:

• інформаційну (знання про «правильність» поведінки),

• виховну (закріплення певної системи цінностей),

• комунікаційну (спосіб зв'язку членів суспільства один з одним). У юридичній науці існують різні розуміння права (нормативне,

соціологічне, етичне та ін.). Для правозастосувача й інших форм реа­лізації права першорядне значення має поняття про право як про пев­ну систему правових норм.

Поняття і структура норми права

Норма права — це встановлене або санкціоноване захищуване державою правило поведінки, що визначає права й обов'язки осіб у врегульованих суспільних відносинах.

Норма права має свою власну структуру, тобто поділ норми права

на складові елементи: (1) гіпотезу, (2) диспозицію, (3) санкцію:

• гіпотеза — визначення кола осіб, яким адресована норма і кола фактичних обставин, при настанні яких слід користуватись даною нормою;

• диспозиція — правило поведінки, визначення прав і обов'язків за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин;

• санкція — здатність примушувати до дотримання норми, при­пиняти її порушення.

Структура правової норми Ґрунтується на взаємозв'язку, системнос­ті правових норм. Правові норми нерозривно пов'язані між собою. У пев­них аспектах вони можуть виступати як диспозиції, що мають свої гіпо­тези й санкції, в інших — як елементи гіпотез або санкцій інших норм.

Із системністю права пов'язана і спеціалізація правових норм. Так, ряд галузей права визначає санкції і порядок їх застосування (кримі­нальне право, кримінальний і цивільний процес).

Джерела права

Крім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організа­ція в належну юридичну оболонку.

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізо­ваним, а форма мусить бути змістовною, тобто містити певний текст, виражений юридичною мовою, і мати певне смислове навантаження. Якщо норма не вміщена в певну форму, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: нормативний акт; правовий звичай; судовий чи адміністра-пгвншї прецедент; нор­мативний договір.

Правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило по­ведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адлііністративний) прецедент - рішен­ня компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Нормативний договір - об'єктивно формально обов'язкові прави­ла поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (напри­клад, договір про утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт - рішення компетентних суб'єктів, що приймається в установленому законом порядку, має загальний харак­тер, вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони - нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами за спеціальною процедурою, мають вишу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Крім

Конституції країни, є ще такі види законів: конституційні; органічні; звичайні; надзвичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

• ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати зако­ни, змінювати чи скасовувати їх;

• усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповід­но до законів;

• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

• тільки законодавчий орган може підтвердити чи скасувати при­йняття закону в разі повернення його Президентом відповідно до пра­ва відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти - результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповно­важених на те державою із встановлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:

• Укази та розпорядження Президента України;

• постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

• накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

• рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

• рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

• рішення органів місцевого самоврядування;

• рішення голів місцевих державних адміністрацій;

• інпгі підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та щодо кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізня­ти; а) набрання чинності; б) припинення дії; в) зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублі­кування; термін установлюється в самом}' нормативному акті чи спе­ціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закін­чення терміну давності, на який видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийня­тим із того самого питання.

Зворотна дія - це така дія на правовідношення, де припускаєть­ся, що новий нормативний акт існував у момент виникнення право­відношення. Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному за­конодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт, прийнятий піс­ля скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи об­тяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною те­риторією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян, що перебувають на території України.

Винятком уважаються окремі іноземні громадяни, які мають іму­нітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання яких про юридичну відповідаль­ність вирішується на підставі міжнародних угод.

Систематизація нормативних актів - діяльність із впорядкуван­ня та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної вну­трішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію.

Інкорпорація - вид систематизації норматтгвнтгх актів, яктш полягає V зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації:

хронологічний або алфавігніїй порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.

Види інкорпорації' - за юридичним значенням (офіційна, неофі­ційна); за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна); за кри­терієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якої створюють­ся нові нормативні акти. Нормативні приписи розмішуються в логічно­му порядку після редакційної обробки (чи без такої), зміїти не вносяться.

Кодифікація - вид систематизації нормативних .актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній перероб­ці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта.

Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс - кодифікаційний акт, який забезпечує детальне право­ве регулювання певної сфери суспільних відносин і має структур­ний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мі­рою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. В сучасному законодавстві існують: Кримінальний кодекс, Адміністративний ко­декс. Кодекс про шлюб і сім'ю, Кримшально-процесуальний кодекс. Земельний кодекс, Водний кодекс, Кодекс законів про працю тощо.

Статути, положення - кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не нале­жать положення про індивідуально визначені органи, що не мають за­гального характеру.