Лекція 9 кінематограф

Кінематограф

Кінематограф (від грец. рух і писати; тобто «записуючий рух») – галузь людської діяльності, яка полягає у створенні рухомих зображень. Іноді також згадується як сінематограф. Кінематограф був винайдений в кінці XIX століття і став украй популярний в XX столітті.

У поняття кінематографу входять кіномистецтво – вид сучасного образотворчого мистецтва, твори якого створюються за допомогою рухомих зображень, і кіноіндустрія (кінопромисловість) - галузь економіки, яка виробляє кінофільми, спецефекти для кінофільмів, мультиплікацію, і демонструє ці твори для глядачів. Твори кіномистецтва створюються за допомогою кінотехніки. Вивченням кінематографа займається наука кінознавство. Самі кінофільми можуть зніматися в різних жанрах ігрового і документального кіно.

Кінематограф займає значну частину сучасної культури багатьох країн. У багатьох країнах кіноіндустрія є значимою галуззю економіки. Виробництво кінофільмів зосереджено на кіностудіях. Фільми демонструються в кінотеатрах, по телебаченню, поширюються «на відео» у формі відеокасет і відеодисків, а з появою швидкісного інтернету стало доступним скачування кінофільмів у формі відеофайлів на спеціалізованих сайтах або за допомогою пірінгових мереж (що може порушувати права правовласників кінофільму).

Історія кінематографу

Народження кінематографу. Історично кінематограф з'явився в результаті рішення завдання по закріпленню на матеріальному носії зображення безперервного руху об'єктів і проекції цього руху на екран. Для вирішення цього завдання необхідно було створено відразу декілька технічних винаходів: гнучку світлочутливу ​​плівку, апарат хронофотографічної зйомки, проектор швидко змінюваних зображень. Перша гнучка світлочутлива негорюча плівка була винайдена російським фотографом І. В. Болдирєвим в 1878-1881 рр. Потім американськими винахідниками Г. Гудвіном в 1887 році і Дж. Істменом в 1889 році була створена горюча, целулоїдна плівка. Перші ж апарати хронофотографічної зйомки були сконструйовані в 80-х роках XIX століття. До них відносяться: «фоторушницю» французького фізіолога Е. Марея (1882), апарат французького винахідника О. ле Бернса (1888), апарат англійських винахідників У. Фрізе-Гріна і М. Еванса (1889), апарат російського фотографа В. А. Дюбюка (1891), «фоноскопії» французького фізіолога Ж. Демони (1892). Піонерами у створенні апаратів для проекції на екран швидко змінюваних зображень були: німецький та російський фотографи О. Анщюц і В. А. Дебюк, які створили відповідно в 1891 і 1892 роках проекційні апарати різної конструкції, але з однаковою назвою - «Тахіскоп», французький винахідник Е. Рейно, що створив в 1892 році проектор під назвою «Оптичний театр», і російські винахідники І. А. Тимченко і М. Ф. Фрейденберг (1893).

Винаходами найбільш наблизилися до кінематографа за своїми технічними характеристиками є: кінетоскоп Едісона, апарат І. А. Тимченко (1893), хронофотограф Ж. Демени (1893), проектор американського винахідника Ж. А. Ле Роя (1894), проектор «Паноптіком» американського винахідника У. Латам (1895), плеограф польського винахідника К. Прушинського (1894) та ін. А вже в 1895-1896 роках були винайдені апарати, що поєднують в собі всі основні елементи кінематографа: у Франції - сінематограф братів Л. і О. Люм'єр (1895) і хронофотограф Ж. Демени (1895); в Німеччині - «Біоскоп» М. Складановського (1895) і кінопроектор О. Местер (1896); в Англії - аніматограф Р . У. Пола (1896); в Росії - хронофотограф А. Самарського (1896) і стробграф І. Акімова (1896), в США - вітаскоп Т. Армата (1896).

Початок поширення кінематографа було покладено зйомкою і публічною демонстрацією перші короткометражні фільми. 1 листопада 1895 в Берліні М. Складановський продемонстрував свій «Біоскоп», а 28 грудня 1895 року в Парижі братами Люм'єр був продемонстрований їх сінематограф. Протягом 1896-1897 років публічні демонстрації короткометражних фільмів були зроблені у всіх світових столицях. У Росії перший показ був організований 4 травня 1896 Санкт-Петербурзі (в саду «Акваріум»), потім у Москві та на Всеросійській ярмарку в Нижньому Новгороді. Тоді ж були зняті перші російські аматорські кінозйомки (В. Сашин, А. Федецький, С. Макаров та ін.) Перша кінозйомка в Російській імперії була зроблена фотохудожником А. Федецьким в Харкові (1,5 хвилини, «Перенесення ікони Озерянської Божої матері»). Першим російським документальним фільмом став «Вид харківського вокзалу в момент відходу поїзда з перебуваючим на платформі начальством» (1896).

Епоха німого кіно. Перші короткометражні фільми (15-20 метрів, приблизно 1,5 хвилини демонстрації) були здебільшого документальні, проте вже в комедійній інсценуванні братів Люм'єр «Политий поливальник» відображаються тенденції зародження ігрового кіно.

Невелика довжина перших фільмів була обумовлена ​​технічною недосконалістю кіноапаратури, тим не менш, вже до 1900-х років довжина кінокартин збільшилася до 200-300 метрів (15-20 хвилин демонстрації). Удосконалення знімальної і проекційної техніки сприяло подальшому збільшенню довжини фільмів, якісного і кількісного збільшення художніх прийомів зйомки, акторської гри та режисури. А широке поширення кінематографа і популярність кінематографа забезпечили його економічну вигідність, що, однак, не могло не позначитися на художній цінності знімаються кінокартин. У цей період з ускладненням і подовженням сюжету фільмів починають формуватися жанри кінематографа, оформляється їх художня своєрідність, створюється специфічний для кожного жанру набір образотворчих прийомів.

Найвищого свого розквіту «німе» кіно досягає до 20-х років XX століття, коли воно вже цілком оформляється як самостійний вид мистецтва, що володіє своїми власними художніми засобами.

Прихід звуку. Ще до початку XX століття Томас Едісон намагався синхронізувати «кінетоскоп» з фонографом, але зазнав невдачі. Однак згодом Вільям Діксон, співавтор Едісона, стверджував, що йому вже в 1889 році вдалося створити кінетофонограф - прилад, який відтворює звук і зображення одночасно. Однак не існує ніяких доказів, що підтверджують його слова.

У ранній період кінематографа звукове кіно намагалися створити в безлічі країн, але зіткнулися з двома основними проблемами: труднощі в синхронізації зображення та звуку і недостатня гучність останнього. Перша проблема була вирішена шляхом запису і звуку, і зображення на одному і тому ж носії, але для вирішення другої проблеми потрібно було винайти підсилювач низької частоти, що відбулося лише в 1912 році, коли кіномова розвинулась настільки, що відсутність звуку вже не сприймалося як серйозний недолік .

У результаті патент на ту систему звукового кінематографа, яка згодом зробила звукову революцію, був отриманий в 1919 році, але кінокомпанії не звернули ніякої уваги на можливість кіно заговорити, бажаючи уникнути подорожчання вартості виробництва і прокату кінофільмів і втрати іншомовних ринків. Тим не менше, 17 вересня 1922 року в Берліні вперше в світі був показаний звуковий фільм.

Подальший технічний прогрес в кіно. Хоча перший примітивний кольоровий фільм (з червоно-зеленої гамою, без синього кольору) вийшов ще в 1922 році, він не вразив глядачів. Перший «повноцінно кольорової» короткометражний фільм системи «Technicolor» під назвою «La Cucaracha» вийшов в 1934 році. Перший же повнометражний кольоровий фільм «Беккі Шарп» американського режисера вірменського походження Рубена Мамуляна вийшов в 1935, цей рік і прийнято вважати роком появи кольорового кіно. У СРСР перший ігровий кольоровий віражний фільм «Груня Корнакова» був знятий вже в 1936 році, першим же кольоровим фільмом, знятим на кольорову кіноплівку AGFA став фільм про Парад Перемоги 1945 року.

У 1950-х роках технічний прогрес зайшов ще далі. Розробка та впровадження магнітного запису і відтворення звуку, а також створення і освоєння нових видів кінематографа (панорамного, стереоскопічного, поліекранної тощо) привели до значного підвищення якості показу фільмів, стали говорити про «ефект присутності» глядача. Враження посилювалося стереофонічним відтворенням звуку, що дозволяє створювати «просторову звукову перспективу» - звук як би слід за зображенням його джерела, викликаючи ілюзію реальності джерела звуку.

Для створення стереоскопічного зображення необхідно провести кінозйомку з двох точок, що імітують два ока спостерігача. На екрані кінотеатру обидва зображення проектуються разом, і поділяються за допомогою окулярів, що містять кольорові світлофільтри або поляризатори в двох перпендикулярних площинах поляризації.

У теперішній же час існують дуже витончені системи звукового супроводу кіно. Кількість окремих звукових каналів доходить до 7, а в екзотичних системах навіть до 12. Зрозуміло, все це покликане посилити глибину занурення глядача в атмосферу фільму, що проглядається.

У 1925 році компанія Warner Brothers, що знаходилася в той момент на межі банкрутства, вклалася в ризикований звуковий проект. Вже в 1926 році Warner Brothers випустила декілька звукових фільмів, що складаються в основному з музичних номерів, але особливого успіху у глядачів вони не мали. Успіх прийшов тільки з фільмом «Співак джазу», в якому крім музичних номерів Ела Джолсон були присутні і його короткі репліки. 6 жовтня 1927 - день прем'єри «Співака Джазу» - прийнято вважати днем ​​народження звукового кіно.

Технічні особливості кінематографа

Співвідношення сторін екрану. Співвідношення ширини і висоти кадру (англ. aspect ratio) – р найважливіше поняття в кінематографі. Протягом більшої частини історії кінематографа ставлення горизонтальної до вертикальної сторони кадру приблизно 4:3 (4 одиниці завширшки до 3 одиницям у висоту; іноді ще записується як 1,33:1 або просто 1,33) - що склалося ще за часів Едісона і Люм'єрів в силу достатньо випадкових причин, хоча й близьке до найпоширенішого формату полотна в живопису. Це ж ставлення було перейнято і телебаченням. Справа в тому, що поле зору людини має співвідношення аж ніяк не 4:3. Адже у людини 2 ока, розташованих на одній горизонтальній лінії - отже, поле зору людини ширше і наближається до співвідношення 2:1. Тому, при виникненні сильної конкуренції з боку телебачення кіно стало активно звертатися до широкого екрану, в якому поступово утвердилися два основні формати: 2,35:1 (тобто приблизно 7:3) і 2,2:1. Існують експериментальні фільми з іншим співвідношенням (наприклад, кругова панорама з оглядом 360 °).

Однак широкоекранне кіно ніяк не могло претендувати на загальне застосування, оскільки воно підходить для масштабних епічних композицій, але ні в якому разі для камерного психологічного кіно (не тільки з загальноестетичного міркувань, але з елементарного обставини, що на ізольованому крупному плані людського обличчя при широкоекранної зйомці приблизно дві третини кадру залишаються незаповненими). У той же час, і класичне співвідношення 4:3 не завжди є виграшним, і як тільки виник сам по собі питання про зміну всієї технології кінопроцесу, кінематограф став тяжіти до співвідношення сторін близькому до золотого перетину (це приблизно 1,62:1) У результаті з'явився формат 5:3 (1,66:1), на який досить швидко перейшло західноєвропейське кіно; в США ж став домінувати формат, проміжний між європейським і широким - 1,85:1.

Зміна формату кадру, по-перше, дозволило більш органічно використовувати закладений в кінематографі образотворчий потенціал, а по-друге, сама по собі наявність декількох форматів дало кінематографістам можливість обрати той з них, який найбільш адекватний поставленій художньому завданню, що сприяло як збільшенню естетичної якості середньостатистичного фільму, так і зростанню авторської волі.

Формати кінематографа. Співвідношення сторін зображення, одержуваного на екрані та інші технічні характеристики кінофільму, залежать від формату, в якому він виготовлений. Існує величезна кількість різних форматів кінематографа, що класифікуються, насамперед, по ширині використовуваної кіноплівки і співвідношенню сторін зображення.

Ефект 25-ого кадру. Кінокамера фіксує фази руху об'єкта на кіноплівці у вигляді ряду послідовних фотознімків (кадрів кінозображення). Потім ці кадри проектуються на екрані. Частота кадрів старих (німих) чорно-білих фільмів становила 1000 кадрів на хвилину (16 ⅔ кадру в секунду), так як ілюзія руху об'єктів на екрані виникає, коли час між кадрами стає менше, ніж час інерції зору, яке становить приблизно 0,1 с . З виникненням звукового кінематографа кількість кадрів в секунду було збільшено до 24, що і стало стандартом для зйомки практично на весь XX століття. У сучасних кінотеатрах мінімальна частота проекції становить 48 мигтіння в секунду (це 24 кадру в секунду при подвійному мерехтінні обтюратора). В даний час в сучасних кінотеатрах використовується проектори, які відтворюють відеоряд зі швидкістю 60 кадрів в секунду.

У середині XX століття був розповсюджений міф про те, що людський мозок нібито може сприйняти лише 24 кадру в секунду – а 25-й кадр, якщо його вкласти у відтворення, нібито буде сприйматися людиною на підсвідомому рівні. З цієї помилки були зроблені висновки про ефективність «феномена 25-го кадру» у різних видах навіювання і підсвідомого впливу (наприклад, з метою політичної пропаганди, комерційної реклами, при навчанні іноземним мовам, лікуванні від наркозалежності і пр.) Всі вигадки про вплив 25 -го кадру на підсвідомість людини не мають відношення до реальності.

Цифровий кінематограф. На початку XXI століття, з розвитком цифрових технологій запису зображення, з'явилося поняття «цифровий кінематограф» або «цифрове відео» (англ. digital video). Під цим терміном розуміють новий вид кінозйомки, коли кадри записуються за допомогою цифрової камери прямо на цифровий носій даних. У цьому випадку кіноплівка для зйомок стає непотрібною, а кінопроектор замінюється цифровим проектором, або за допомогою лазерних рекордерів виготовляється високоякісний інтернегатив (англ. digital intermediate) для друку фільмокопій. Сучасні цифрові камери забезпечують дуже високий дозвіл зображення, хорошу передачу кольору і найширший, недоступний до недавнього часу, спектр маніпуляцій з колірною гамою зображення. Цифрові технології також надають великі можливості для використання відеографіки і спецефектів у кіно. Проте до цих пір стандартна кіноплівка (35 мм) перевершує по спроможності всі комерційно доступні цифрові камери для кіновиробництва фірм «Panavision» і «Sony».

Художнє і документальне кіно.

Твори кінематографа прийнято ділити на художні (ігрові) і документальні (неігрові) фільми. У перших показані події, зіграні акторами, в других - зняті в реальному житті. Однак такий розподіл часто піддається критиці у зв'язку з тим, що існують документальні фільми, в яких реальні події реконструюються акторами. В силу того, що актори стали частим явищем у фільмах, які визнані документальними, в документальному кіно часто виділяють повністю неігрове кіно і кіно з елементами ігрового, але реконструювання реальні події. При цьому необхідно відрізняти документальне кіно від художніх історичних фільмів.

Короткометражне кіно

На перший погляд, короткометражне кіно відрізняється від повнометражного тільки невеликою тривалістю фільму (в основному 15-20 хвилин). Але так здається тільки на перший погляд, адже у вузькі тимчасові рамки короткометражного фільму потрібно вмістити весь спектр глядацьких переживань, який існує в кіно повнометражному. Тому короткометражне кіно є, з художньої точки зору, зовсім окремим видом кіномистецтва й окремим видом кінематографічної творчості. Його ще називають «кіномініатюрой».

Документальне кіно

Цілком окремим явищем кіномистецтва є документальне кіно або, як його ще називають, неігрове кіно. Документальним називається фільм, в основу якого лягли зйомки справжніх подій і осіб. Реконструкції справжніх подій не ставляться до документального кіно. Перші документальні зйомки були зроблені ще при зародженні кінематографа. В даний час документальне кіно міцно ввійшло в кіномистецтво всього світу і часто транслюється по телебаченню.

Темою для документальних фільмів найчастіше стають цікаві події, культурні явища, наукові факти й гіпотези, а також знамениті персони й співтовариства. Майстри цього виду кінотворчості нерідко піднімалися до серйозних філософських узагальнень у своїх творах.

Ще одна категорія фільмів, яку відносять до документального кіно – це освітні (навчальні) фільми. Фільми, призначені для показу в школах і інших навчальних закладах. Дослідження показують, що навчальний матеріал, піднесений у вигляді фільму, засвоюється набагато краще, ніж той же матеріал, переказаний учителем. Справа тут, мабуть, в наочності і відшліфованості подачі матеріалу (не дивно, адже в кіно можливо багато дублів). Практика показу навчальних фільмів дуже поширена на Заході і особливо в США. У школах СРСР при навчанні використовувалися навчальні фільми (зняті спеціально для шкіл, з урахуванням єдиної для всіх навчальної програми) в основному по фізиці, біології та літератури. Крім того, на радянському телебаченні в кінці 60-х, початку 70-х існувало декілька програм, які демонстрували навчальні фільми відповідно до шкільної програми (в хронологічному відповідно, за планом поточного навчального року), а в Москві та деяких інших містах існував спеціальний ( «четвертий») телеканал, практично повністю присвячений навчальним програмам. У зв'язку з цією практикою деякі навчальні класи в школах були обладнані телеприймачами. У Росії показ навчальних фільмів не поширений, хоча відомо, що деякі кафедри у ВНЗ створюють свої власні навчальні фільми.

IMDb

Величезний внесок в упорядкування інформації про кінематограф внесла База даних фільмів в Інтернеті (англ. Internet Movie Database, скор. IMDb) - це найбільша на планеті база даних та веб-сайт про кінематограф. Зараз це один з рідкісних прикладів вдалої співпраці великого бізнесу і кіноманів-альтруїстів. Деякі розділи бази досі значною мірою наповнюються добровольцями. IMDb не має російського інтерфейсу.

Трейлер (кінематограф)

Трейлер – невеликий відеоролик, який складається з коротких і зазвичай найбільш видовищних фрагментів фільму, який використовується для анонсування або реклами цього фільму. При цьому часто комбінується відеоряд з незв'язаних фрагментів за принципом калейдоскопа. Іноді сцени в такому калейдоскопі змінюються дуже швидко, більше справляючи враження на глядача, ніж залишаючи осмислене уявлення про фільм. Термін застосовується і по відношенню до комп'ютерних ігор.

Іноді досить тривалі трейлери не є незв'язаних набором кадрів, а створюються як невеликі сюжетні історії, в яких діалоги з фільму чергуються з видовищними моментами і спецефектами. Відеоряд супроводжується голосовими або текстовими коментарями, що розповідають зав'язку сюжету.

У деяких трейлерах використовується спеціальний відеоматеріал, знятий виключно в рекламних цілях і не використовується у фільмі. Однією з найбільш відомих кінострічок, для якої був випущений такий трейлер, є фільм «Термінатор 2: Судний день». Для реклами цього блокбастера були створені ексклюзивні дорогі спецефекти .Однім з найбільш відомих спеціально відзнятих трейлерів є й рекламний ролик до фільму «Психо», в якому режисер Альфред Хічкок проводить для глядачів екскурсію по мотелю «Бейтс» і в фіналі заходить у ванну кімнату. Підійшовши до сумнозвісного душу, спокійно говорючий Хічкок несподівано зриває фіранку, за якою Віра Майлз видає несамовитий крик.