14. Проблема формування українського народу.

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості.

Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і дружини були з`єднані докупи , в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення”[1,16].

Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти і культури.

Щодо матеріальної й духовної культури української народності, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуду тощо).

Негативну роль у розвитку українського народу відіграла втрата ним державності в 40-ві роки XIV ст., особливо входження переважної більшості українських земель під владу Польщі у відповідності до Люблінської унії 1569 р. Тодішня еліта українського суспільства поступово полонізується, віддаляючись від народу в етнокультурному відношенні. За умов перебування України у складі Речі Посполитої та в пізніші часи у складі Російської та Австрійської (від 1867 р. Австро-Угорської) імперій носіями її національної культури залишаються поспільство (особливо, селянство) та православне в польські часи та греко-католицьке духовенство в австрійські часи. Формальне ж визнання української нації за радянських часів на практиці поєднувалася з фактами русифікації.

15. Гетьман п. Конашевич-Сагайдачний та утвердження козацької автономії.

Петро Сагайдачний народився приблизно у 1570 р.

Про молодість П. Сагайдачного ми знаємо дуже мало: всього два-три факти. Він навчається «час чималий» в Острозькій школі заснованій 1576 р. в м. Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким.

Потім переїхав з Острога до Києва. Одразу після Брестської церковної унії (1596 р.) Покинувши службу у київського судді, П.Сагайдачний через деякий час опинився на Січі і вступає до війська.

Відомий український дослідник козаччини Д.Яворницький стверджує, що «десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ».

Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом – і козацьким гетьманом.

З розвитком Запорозької Січі, активного, наступального характеру набирає боротьба козаків проти турків і татар. Уперше ім'я Петра Сагайдачного – ватажка запорожців – стало відоме в 1606 р., коли внаслідок морського походу козаки здобули турецьку фортецю Варну, яка до того вважалася неприступною. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами.

У 1617 р. гетьман Петро Сагайдачний уклав з польським військовим командуванням Вільшанську угоду, за якою: козацький реєстр установлювався в розмірі 1 тис. осіб, проте остаточну кількість реєстрових козаків мав визначити польський сейм; козакам надавалося право обирати гетьмана, якого затверджував польський король; за службу реєстровим козакам польський уряд зобов'язувався виплачувати платню; реєстровики мали право жити тільки на Запоріжжі; реєстровому війську заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину; з козацького війська виключали тих міщан, які вступили в козаки протягом останніх 5 років; нереєстрові козаки поверталися під владу старост і шляхти.

У жовтні 1618 р. , у ніч перед святом Покрови пресвятої Богородиці, почався штурм і навіть можна було взяти Москву, як раптом Сагайдачний звелів припинити атаку і відступити козакам. Москву взяти не довелося. Повернувшись з походу, П.Сагайдачний не пішов на Січ, а прийшов з 20-тисячним військом у Київ, де його було «проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорозького».

1619 р. П. Сагайдачний підписав ще одну угоду з польським урядом – Роставицьку. Ця угода передбачала, що: козацьке реєстрове військо, яке налічувало 10,6 тис. осіб, скорочувалося до 3 тис. Усі інші козаки, що вступили до війська протягом останніх 5 років і не увійшли до реєстру, мусили повернутися під владу старост і панів; реєстрові козаки повинні були протягом 9 місяців виселитися з маєтків шляхти й духівництва, інакше перетворювалися на їхніх підданих; козаки мали право жити на Запоріжжі та охороняти кордони, за що їм з державної скарбниці виділялася платня в розмірі 40 тис. злотих (на все військо), але їм суворо заборонялося здійснювати походи на Кримське ханство й Туреччину; крім Запоріжжя, козаки могли перебувати тільки в королівських володіннях; козацька старшина зобов'язувалася знищити човни, покарати учасників останніх морських походів і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.

16. Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. Українська національна революція, політичним наслідком якої стало утворення Української козацької держави, засвідчила зрілість національно–державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки. Причини Визвольної війни -втрата національної еліти, -відсутність власної держави, -церковний розкол, -наростаюче закріпачення селянства - ускладнення соціально-економічної ситуації на укр. Землях, що пов’язане із посиленням ролі Польщі, як головного експортеру хліба -заможно-реєстрове козацтво бажало розширення прав - У політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу « випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу « селянську націю» .

Характер війни

Війна мала антифеодальний та національно–визвольний характер. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство.

Рушійні сили війни Боротьба розпочалася в 1648 р. з повстання козаків Запорозької Січі під гаслами «За православ’я, проти католицизму і унії» охопила більшу частину території України і переросла в національно–визвольну війну, а потім народну революцію. Військо повстанців складалось в основному з козаків і селян, вело справедливу війну і захищало свою землю.

17. Утворення української козацької держави Б. Хмельницького На звільненій від влади Речі Посполитої частині української території створилися об’єктивні умови для утворення Української гетьманської держави під керівництвом Б.Хмельницького. На цій території було ліквідовано адміністративний апарат польско–шляхетської влади і створено нову систему управління. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялась на полки та сотні, кількість яких не була сталою. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Українська держава доби Хмельницького сформувалася на двох засадах – демократії та авторитаризму. На початку переважали демократичні засади, а потім зміцнюється самодержавність і посилюється централізація влади. Гетьман призначав полковників, скасовував рішення старшинських рад, рішуче добивався виконання усіх розпоряджень органами влади, а за невиконання суворо наказував. Отже, загалом процес державного будівництва Б.Хмельницьким не було завершено, хоч нова держава мала позитивні особливості, які відрізняли її від усіх інших країн. Провідною верствою стає козацтво, яке жило за рахунок власної праці, відкритість для вступу представників інших станів, свобода і право на землю більшості селян. Однак, незавершеність процесу становлення політичної еліти, надання військовим державних посад, відсутність постійної території, продовження військових подій, не дали можливості зберегти незалежність і державу.

18. Переяславська Рада та «Березневі статті» Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець. Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1. 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.