1.Стародавнє населення і перші держави на території України (іх ст. До н.Е. – vііі ст.)

У ІІ–І тисячолітті до н.е. на території теперішньої України, як вважають деякі вчені, існувало три «світи». Це були три етнічно–культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями. Цими зонами були Полісся, Степ і Лісостеп. На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвропейських племен. Поряд з ними мешкали племена угро-фінського етносу.

Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські етнополітичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди зі східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром і Південною Волгою великий індоіранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

І нарешті, землі в лісостепу між Саном на заході і Дніпром на сході, Прип’ятю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в України. В часи розквіту бронзової доби тут уже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш близьких племен. Ученими припускається думка, що вони були праслов’янами, предками східних та західних слов’ян.

2.Утворення Київської Русі (іх-х ст.). Теорії походження Київської держави.

В історичній літературі існує дві теорії утворення держави у східних слов’ян: норманська (її представники німецькі вчені З.Байєр, Г.Міллер, А.Шльоцер) та антинорманська (М.В. Ломоносов і М.С. Грушевський).

Норманська теорія – це напрям у російській і німецькій історіографії, послідовники якої вважали норманів (варягів) засновниками держави в Давній Русі. Ця теорія була сформульована в другій чверті ХVІІІ ст. німецькими вченими–істориками, членами Петербургської Академії наук Г.Байєром та Г.Міллером, що служили на той час в Росії. Спираючись на наведену Нестором Літописцем легенду про запрошення варягів ільменськими слов’янами на правління Руссю, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави.

Основоположником антинорманської теорії походження у східних слов’ян був М.В.Ломоносов, який у відповідь на твердження про важливість германських впливів та нездатність слов’ян створити власну державу доводив, що ще задовго до появи на території слов’янських земель варягів у слов’ян уже склалися передумови для утворення держави.

Паросток державності не був занесений до нас варягами чи хозарами. Державність зросла на місцевому ґрунті, задовго до приходу варягів унаслідок складного і тривалого соціально–економічного і культурного розвитку давньослов’янскього суспільства. Одночасно, тобто в ІХ ст., відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Київ був значним торговим, культурним та військовим центром. Як і більшість великих міст, Київ завдячує своїм звеличенням вдалому географічному положенню. Поступово він перетворився в основний транзитний вузол торгового шляху із Скандинавії у Візантію.

3.Піднесення Київської Русі. Володимир Великий. Ярослав Мудрий.

Князювання Володимира Великого (980–1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапом піднесення. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою. Військовими походами 981–993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тис. км., Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Володимир провів сім переможних війн з печенігами. Реформи: адміністративна реформа полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Найголовнішим досягненням Володимира стало хрещення Русі у 988 р. Християнство стало державною релігією.

По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів. Врешті-решт великим князем став Ярослав, якого згодом, через декілька століть історики назвали Мудрим. Роки князювання Ярослава (1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем–будівником, князем–просвітителем. Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Перше за все він взявся за укріплення південних кордонів.

У 1036 р. остаточно розбив печенігів. Ярославу вдалося повернути землі на заході, що були захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого спиралась на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце у міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладення вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.