Історичні обставини та хід Переяславської ради. Українсько-російський договір та його оцінки в сучасній історичній літературі.

В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке «під свою государеву високу руку» й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В. Бутурліна виїхало в Україну для юри­дичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її поразки.

Хоча скликана 18 січня 1654 р. Переяславська рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від імені царя, що той не віддасть українців польському ко­ролеві й не порушить їхніх прав та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз’єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору.

Наприкінці березня в Москві був укладений договір, що увійшов в історію під назвою «Березневих статей». Він передбачав цілковите збережен­ня за козацькою Україною витворених форм правління, території, судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративно­го поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Важливе значення мала реалізація Б. Хмельницьким ідеї пожиттєвого гетьманства. Суверенітет України частково обмежувався в царині зовнішньополітичної діяльності (заборонялися прямі стосунки з Річчю Посполитою і Портою), а також обов’язком виплачувати данину до московської скарбниці.

Але Москва, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, в 1656 р. у Вільно (Вільнюсі), не повідомивши українську сторону, уклала мир з Польщею. Обурені козацька верхівка й Б. Хмельницький відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.

Тим часом об’єднаний похід на Польщу закінчився провалом. Незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, Б. Хмельницький помер у гетьманській столиці Чигирині.

Зрозуміло, що українського лідера не оминули невдачі, помилки та прорахунки (серед них були Берестечко, катастрофічна молдавська кампанія, провал спільного походу на Польщу, нездатність змусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України). Тож оцінка його постаті відрізняються, залежно від позиції того чи іншого автора.

В середині XІX ст. батько сучасної української історіографії М. Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що він установив зв’язки з Росією й закидав йому закулісні зносини з турками. На відміну від нього Т. Шевченко дорікав Богдану, що той віддав Україну під зверхність Росії. Ще гостріше критикував гетьмана інший видатний мислитель XІX ст. – П. Куліш – він, нібито, започаткував добу смерті, розрухи, анархії та культурного занепаду. У XX ст. М. Грушевський висловлював сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що його вчинки визначалися скоріше обставинами, а не навпаки. Проте більшість видатних українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо та послідовно й що без цих спроб відродження держави у новітні часи було б неможливим. Радянські, а нині російські історики схвалюють дії Хмельницького, хоч і з інших причин. Вони підкреслюють його роль як провідника повстання пригноблених мас і, особливо, здійснене ним об’єднання (чи, за їхньою термінологією, возз’єднання) України та Московії.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців аж дотепер Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

44

Суспільно-політичні причини та обставини розгортання громадянської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657 р. – червень 1663 р.). Українське суспільство в умовах «великої руїни».

Загострення кризи української державності

Після смерті Б.Хмельницького гетьманом, згідно з його заповітом мав стати молодший син Юрій. Але він був надто молодий і недосвідчений для цієї посади. Полковники обирають на своїй раді гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657-1659), якого пізніше затверджують на козачій раді.

Новий гетьман розпочав переговори з Річчю Посполитою. У вересні 1658 p. в Гадячі підписано договір з польськими представниками, за яким Україна (в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств) переходила під протекторат Речі Посполитої. При цьому Україна зберігала свій суд, грошову систему, військо. Унія скасовувалася, православні зрівнювалися у правах з католиками, засновувалось два університети. Україна втрачала право вести власну зовнішню політику, реєстр козаків скорчувався з 60 тис. осіб до 30 тис. Гадяцький трактат був ратифікований польським сеймом, проте його здійснити не вдалося.

Весною 1659 p. спалахнув конфлікт з Росією. 100 тисячна російська армія на чолі з князем Трубецьким вирушила на Україну. Під Конотопом козацькі війська під командуванням Виговського при допомозі татар розгромили їх. Двоє воєвод потрапило в татарський полон. Україну роздирали внутрішні чвари. Полковник Іван Богун та кошовий отаман Іван Сірко не дали змоги Виговському скористатися цією перемогою. Січовиками на Запоріжжі гетьманом обрано Юрія Хмельницького (1659-1663). Виговський був змушений зректися гетьманської булави та виїхати на територію Речі Посполитої, де йому належало Барське староство (в 1664 p. він був розстріляний нібито за підбурювання населення проти польської влади).

Ю.Хмельницький на переговорах в Переяславі в 1659 році з російськими представниками підписав угоду, яка обмежувала права України. В Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані розміщувались російські гарнізони з воєводами. Ю.Хмельницький не мав хисту до державної діяльності та перебував під сильним впливом більш старших та досвідченіших генеральних старшин і полковників. Уже в 1660 p. події, що блискавично розгортаються, призводять до різких змін у політиці гетьмана. Продовжується війна з Польщею – російська армія була розбита польсько-татарськими військами під Чудновим. Ю.Хмельницький після Чуднівської битви укладає у жовтні 1660 р. з поляками Слободищенський трактат, згідно статей якого Україна розривала Переяславські статті й визнавала зверхність польського короля. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність Ю.Хмельницький склав булаву.

Розкол України на Лівобережну та Правобережну

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави.

У 1663 році на “Чорній раді” у Ніжині гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Брюховецького (1663-1668 рр.), який, прийшовши до влади, широко застосовував демагогічні прийоми, грав на сподіваннях простих козаків. Він займав відверто промосковські позиції. Першим з українських гетьманів у вересні 1665 p. здійснив візит до Москви, де підписав Московські статті, які обмежували права гетьманського уряду в фінансовій та адміністративній сферах. Російський цар надав Брюховецькому титул боярина. В результаті повстання у 1668 p. Брюховецького було вбито.

Після зречення Ю.Хмельницького на Правобережжі гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Новий гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орієнтації. Проте Правобережжя територіально було міцно прив’язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському уряду. Тому П.Тетеря взяв участь у поході Яна ІІ Казимира в Лівобережну Україну, тим паче, що в разі успіху перед гетьманом відкривалася перспектива возз’єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж проти політики гетьмана Тетері та повернення польських властей на Правобережжі не раз вибухали повстання, що врешті-решт змусили Тетерю зректися булави.

Таким чином, Україна розділилася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою.