5. Високо підніс роль і значення учительської праці, обгрунтував вимоги до підготовки вчителів.

13. Становище української школи в Галичині у др. Пол. Хіх – 20-30-х рр. Хх ст. Боротьба прогресивних сил за національний характер українського шкільництва.

структура початкових шкіл: парафіяльні, тривіальні і головні. Середня освіта представлена гімназіями та реальними школами.

1848 року створено у Львові Головну Руську Раду. Серед головних напрямків роботи Ради виступав розвиток української мови й шкільництва. 1848 року відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я. Головацький. З 1848 р. переведено на українську мову парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, де мешкає більшість українців. У гімназіях українська мова вводилася як обов’язковий предмет вивчення.

1851 року розпущено Головну Руську Раду. Створюються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.

1867 року Австрія прийняла нову конституцію, яка проголошувала рівноправність всіх народів. Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вводилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних – місцевим органам влади. 1867 року в Галичині створюються шкільні ради. Шкільні ради брали на себе управління всіма навчальними закладами, які знаходились на їх терені. Введення шкільних рад різних рівнів було кроком до демократизації освіти. У них в основному засіли поляки, які як могли придушували українську мову.

1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років,

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною.

У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно.. На початок XX ст. у краї діяло всього кілька українських гімназій у Львові, Перемишлі, Тернополі (відкр. 1898 р.) і інших містах.

У боротьбі за освіту українці засновують 1908 року чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав потребу збільшення числа учителів. влада була вимушена давати дозвіл на відкриття нових учительських семінарій.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз, який складався з представників від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.

14. Виникнення і діяльність таємного університету у львові (1921-1925)

ЛЬВІВСЬКИЙ (таємний) УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ- український нелегальний вищий навчальний заклад, заснований у липні 1921 за ініціативою Наукового Товариства ім. Т.Шевченка , Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту у Львові. Після польської окупації Львова ( 1918) утраквістичний (польсько-український) ун-тет ім. Франца I було сполонізовано і перейменовано на ун-тет ім. Яна Казиміра. Всі українські кафедри (8 кафедр) в навчальному закладі були ліквідовані, а професори-українці (всього 14 чол.) - звільнені. Згідно з наказом ректора ун-ту від 14.8.1919, на навчання приймалися тільки громадяни Польської держави, які пройшли військову службу в армії, чим фактично закривався доступ до навчального закладу українській молоді. Аналогічне рішення прийняв і ректорат Львівського політехнічного ін-ту. В цих умовах 20.9. 1919 Наукове Товариство ім. Т. Шевченка оголосило запис на Українські Університетські Курси. Ця і всі наступні спроби українських громадсько-наукових установ (НТШ, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту) організувати в кін. 1919 - на поч. 1920 навчання для української молоді Галичини за програмою вищої школи наштовхнулись на категоричну заборону польської влади. Незважаючи на урядові заборони і переслідування, восени 1920 спільними зусиллями українських вчених і галицької молоді були організовані нелегальні університетські курси з філософським, юридичним та медичним відділами. Через деякий час розпочалася робота по реорганізації цих таємних курсів у навчальний заклад за зразком західноєвропейських ун-тів. Рішення приступити до створення Л(т)УУ було прийнято на з'їзді українського студентства у Львові в липні 1921. У серед. вересня 1921 новостворений навчальний заклад розпочав свою роботу. Університет діяв нелегально, на громадських засадах. Заняття проводились в приміщеннях НТШ, «Просвіти», Національного музею, закладах «Рідної Школи», підвалах собору св. Юра, на приватних квартирах викладачів і студентів. У першій рік свого існування університет мав три відділи (факультети): філософський, юридичний, медичний, пізніше було утворено технічний відділ. В 1922 на базі технічного відділу було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу (існувала в 1922-25) у Львові. В 1924 до ун-ту формально було приєднано ще й факультет мистецтва під керівництвом С. Новаківського і протекторатом А. Шептицького. В ун-тет записалося 1028 студентів. З них на філософський ф-т - 235, на юридичний -608, медицини - 185. Крім того було ще 230 надзвичайних студентів. Таким чином всіх записаних в університет нараховувалось - 1258. На технічному від ділі навчалось 150 студентів. Першим ректором У(т)УУ був доктор В. Щурат, потім М. Панчишин, М. Чайковський, Є. Давидяк. Ректором Високої Політехнічної Школи було обрано В. Лучківа. У 1924-1925 на трьох від ділах університету нараховувалося 58 кафедр. На філософському ф-ті було 22 кафедри, юридичному -26, медичному- 10. На філософському та юридичному ф-тах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці - 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати навчання у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Гданська. В 1921 для керівництва справами у закладі був створений Сенат ун-ту, до складу якого входили В. Щурат, М. Кордуба (декан істор. ф-ту), I. Крип'якевич, І. Раковський, В. Вергановський (декан юридичн. ф-ту), М.Левицький, Р. Ковшевич, І. Куровець (декан медичн. ф-ту), М. Музика, М. Вахнянин. Серед викладачів у-ту були відомі українські вчені: І. Крип'якевич, К. Студинський, М. Корчинський, С. Балей, М, Возняк, М. Галущинський, Ф. Копесса, І.Свєнціцкий, В. Левицький, М. Чайковський, М. Чубатий, С, Старосольський, С. Шухевич, Ю. Гірняк та ін. Незважаючи на складні умови, пов'язані з нелегальним існуванням, рівень викладання і підготовки спеціалістів в університеті був високим. Студенти ун-ту мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Український Студентський Союз», «Академічна Громада», «Медична Громада», «Гурток Правників», «Крайова Студентська Рада» та ін. Науковий гурток істориків видавав ж-л «Історичний Вісник». Матеріальну підтримку діяльності ун-ту надавали українські господарсько-економічні установи, частина фінансової допомоги поступала від численної еміграції із Чехо-Словаччини, США і Канади. Викладачі та студенти ун-ту зазнавали постійних переслідувань з боку польських органів влади. Заходи національних громадсько-політичних організацій і українських депутатів польського сейму, спрямовані на легалізацію діяльністі У(т)УУ, були безуспішними. Переслідування та арешти польською поліцією студентів та професорів, відсутність матеріальної бази і нестача коштів, урядова заборона службовцям державних установ викладати в ун-ті та дискримінація випускників привела до припинення діяльності Л(т)УУ в 1925.