27) «Силовий» потенціал держави. Компоненти та їх співвідношення. Формальні моделі оцінки силового потенціалу.

Незважаючи на те, що 1) сила здавна активно використовується як засіб у міжнародних відносинах і 2) з силою пов'язана проблема війни і миру як одна з центральних проблем міжнародних відносин, немає повної ясності відносно змісту поняття сили. Найчастіше під силою мають на увазі здатність міжнародного актора нав'язати свою волю і тим самим вплинути на характер міжнародних відносин у власних інтересах.

З кінця 40-х рр. у ТMB набули поширення два підходи до розуміння сили -- атрибутивний і біхевіоріальний (біхевіористський), до яких пізніше додався третій -- структуралістський.

Атрибутивний підхід характерний для представників політичного реалізму. Вони розглядають силу міжнародного актора, насамперед держави, як щось властиве йому з самого початку, як його невід'ємну властивість. Звідси, Г. Моргентау розглядає міжнародну політику як політику сили. При цьому він не проводить різниці між силою, могутністю, владою і впливом, виражаючи все це одним терміном "power". Він виступає для нього як узагальнена характеристика для позначення цілі та засобу політики держави на світовій арені. Г. Моргентау виділяє наступні елементи сили: воєнні ресурси, промисловий потенціал, природні ресурси, геостратегічні переваги, чисельність населення, культурні характеристики (національний характер), національна мораль, якість дипломатії і державного керівництва.

Другий підхід -- біхевіористський -- пов'язує силу з поведінкою міжнародного актора, його взаємодіями на, світовій арені. На такий підхід, наприклад, звертають увагу російські дослідники на чолі з академіком Е, Поздняковим у збірнику "Баланс сил в мировой политике: теория и практика" (М.,1993. -- С. 11).

Однак останнім часом великою популярністю користується структуралістський підхід до розуміння сили, його предтечею можна вважати відомого французького соціолога Р. Арона. Він розглядав силу лише як один із елементів державної могутності. В цьому випадку могутність ґрунтується на використанні сили, в тому числі й для здійснення ефективної зовнішньої політики. Могутність міжнародного актора - це здатність нав'язати свою волю іншим, вона виражає соціальні відносини. Тим самим уже Р. Арон поставив силу в залежність від характеру і природи широкого комплексу зв'язків і взаємодій між державами. Основи такого підходу, який одержав назву структуралістського, виходили з теорії взаємозалежності та набули поширення в 70-і рр.

Теоретики взаємозалежності (наприклад, Р. Коохейн і Дж. Най) звернули увагу на перерозподіл сили у взаємодії міжнародних акторів, на переміщення основного суперництва між ними з воєнної сфери у сфери економіки, фінансів тощо та на збільшення у зв'язку з цим можливостей малих держав і недержавних суб'єктів міжнародних відносин. Отже, великий внесок школи взаємозалежності полягає в тому, що вона показала неправомочність зведення феномену сили тільки до її воєнного компоненту. Він витісняється іншими елементами сили, в першу чергу такими, які належать до сфери економіки, фінансів, нових технологій і культури, Водночас слід визнати поспішність положень представників цієї школи про відмирання ролі воєнної сили у відстоюванні міжнародними акторами своїх інтересів (збройний конфлікт у районі Перської затоки, війна Росії на Кавказі, дії НАТО в Югославії з весни 1999 р.).

У зв'язку з цим прихильники структуралістського розуміння сили, спираючись на позитивні здобутки політичних реалістів і особливо теоретиків взаємозалежності, запропонували в сучасних умовах поняття "структурна сила". Під структурною силою треба розуміти здатність міжнародних акторів забезпечити чотири соціальні потреби, які знаходяться в основі сучасної економіки: безпеку (в т.ч. оборонну могутність), знання, виробництво і фінанси. Французькі соціологи міжнародних відносин Б. Баді та М.-К. Смуц особливо виділяють такий елемент структурної сили як технологія. Технологічна могутність є не просто продовженням економічної і торгової сили, але й відіграє самостійну роль у системі засобів міжнародних акторів. Вона знаходиться в основі трьох вирішальних для сучасної міжнародної діяльності феноменів: автономії рішення актора у воєнній сфері, його політичного впливу, а також культурної привабливості.

Таким чином, цілі та засоби в глибинними взаємозалежними категоріями ТMB, які мають як стійкі елементи, так і збагачуються новими компонентами, пов'язаними з виникненням нових явищ у системі міжнародних відносин. Однак у будь-якому випадку головні цілі міжнародних акторів пов'язані із забезпеченням національних інтересів і безпеки, чому повинні служити й відповідні засоби, в т.ч. структурна сила.