2.3. Семантичний обсяг лексеми Бог

«Ментальною споконвічною рисою українців є відчуття Бога, особливого зв’язку з ним. Про це, зокрема, свідчить наша мова, словниковий склад якої включає велику кількість слів, які своєю семантикою та походженням пов’язані зі словом Бог» [76, 146]. Поняття богословської науки Бог займає центральне місце у системі власних релігійних лексем. Не існує точних та достовірних відомостей, коли слово Бог увійшло до словника української мови. З етимологічного словника української мови довідуємось, що «це слово існує не лише в усіх сучасних слов’янських мовах, а й у значенні «найвища сутність, творець усього» використовувалося у старослов’янській мові» [76, 147]. Це засвідчує, що Бог для українців – найвище і найдосконаліше Добро, відвічна істина і сенс життя.

Уживання лексеми Бог у збірці Б.-І. Антонича «Велика гармонія», пов’язане з вірою в Бога як першооснову, першопричину і першонаслідок. Бог для автора є носієм найвищих духовних ідеалів, моральної довершеності, справедливості [44, 67]. В аналізованій збірці лексема Бог у різних варіантах уживається близько 60 разів. Лексична одиниця Бог у творчості Антонича є носієм узагальненого, універсального поняття, містить традиційне, позитивне забарвлення. У поезіях Антонича актуалізується саме релігійне значення поняття Бог.

У поетичних текстах поета у звертанні до Бога та Матері Божої простежується висока частотність уживання особового займенника другої особи однини Ти у різних відмінках та формах, його розпізнаємо за правилом з правопису – написання з великої літери. У збірці «Велика гармонія» засвідчено близько 80 випадків слововживань, наприклад: Для усього Ти мета [3, 100]; Щоденно за Тобою летить до неба людська туга [3, 104] та ін.

У поетичних творах Антонича поняття Бог розкриває сутність трьох Божих Осіб – Пресвятої Тройці, яка є незбагненною і глибинною таємницею віри» [53, 230]. У текстах аналізованої збірки зчаста уживаються, окрім слова Бог, його синонімічні варіанти, які висвітлюють щоразу якусь нову грань цього поняття.

Поет використовує такі лексеми на означення Бога-Отця: Творець (за релігійними віруваннями – це той, хто створив все існуюче надприродною силою) [79, 349]: Творче сотні місяців, мільйона зір…[3, 100]; О прийди, Всесильний творче, злинь до нас, немов роса! [ 3, 100]; Господь: Господи, помилуй від темноти зору [3, 113]; Господи, помилуй від тавра розпуки [3, 112]; Господи, помилуй від мовчання ночі! [3, 112]; Добро, Краса: Ти - Добро й Краса, для усього Ти мета, // найбільший, недосяжний шпиль [3, 100] та ін. Автор використовує грецький відповідник на позначення Бога як добра й краси, певного ідеалу, іменуючи його Калагатією: В кожній речі ти Калагатія, ти – Добро й Краса… [3, 100]. Зустрічаються також варіанти перифраз: Майстер осяйної музики етеру: Майстре осяйної музики етеру, // променями сходить Твій спокійний зір // в найчорнішу душу й в найчорнішу з всіх печеру [3, 100]; Настройник дня і ночі: Настройнику дня і ночі…Ми підносимо на небо неспокійні очі,// та воно мовчить і заздро таємниці стереже [3, 100]; Пан тиші й реву бур: Пане тиші й реву бур, // Соняшної Правди не пізнаємо ніколи вже?; Пане барв і звуків, запаху квіток і шуму хвиль…[3, 100]; Великий Жнець Душ: Великий Женче Душ, Ти серпом золотим // із мого серця сумнівів бур’ян та хопту витни [3, 86].

«Крім названих синонімічних відповідників лексеми Бог, спостерігаються субстантивовані кореляти зі значеннями геніальності, надзвичайної сили впливу, грандіозності, урочистості, піднесеності» [28, 113]. Серед них Великий, Єдиний, Величний: Його чути в шумі вітру та морських бурхливих пін,// всюди,всюди є – Великий та Єдиний, // та найбільший Він серед убогих стін // і в молитві дитини [3, 92-93]; Він звук доконаний, Величний [3, 93]. Спостережено також двослівні номінації на означення Бога: О, серце, заспівай Йому похвальну псальму. // Він – єдиний Бог Величний. // Натхнення вітер гне душі моєї пальму. // Він в усім акорд музичний [3, 112] та ін. Автор уживає ці лексеми в поезіях для надання тексту священного змісту, оскільки архаїчне слово в духовній поезії наповнене високим, божественним зарядом, його відблиски передаються і на віддалені частини тексту [56, 28]: О, прийди, Всесильний Творче, // злинь до нас, немов роса [3, 100]. Лексема Всесильний уживається в значенні необмеженої влади, сили, впливу, нездоланної внутрішньої сили. Афікс все походить з ряду старослов’янізмів, з якими в сучасній українській мові творяться нові слова [2, 115].

На наш погляд, причинами субстантивації прикметників і дієприкметників у текстах конфесійного стилю є потреба номінації нових реалій, розширення семантики лексем, стилістичні вимоги. «Явище субстантивації спричинене експресивністю символічністю та образністю конфесійного стилю» [2, 117].

«У художній літературі ХХ ст., як і в поезії, досить активним є осмислення образу Ісуса Христа. Письменники часто використовують у творах сюжети з Нового Завіту для підкреслення паралелі між стражданнями Ісуса Христа, який бере на себе гріхи всього світу, та нелегкою долею українського народу» [28, 66]. Антонич у поетичних текстах прагне якнайповніше виразити своє розуміння постаті Божого Сина. Автор не використовує прямого найменування Божого Сина – Ісус Христос, лише синонімічні номінації цієї лексеми: Боже Ягня: А як витримати людське серце у злиднях не може, // в темноті кличе одне ім’я: // Боже Ягня [3, 110]; Ти пісня сонця й ясного дня: // Боже Ягня [3, 110]; Я кличу до Тебе щодня: // Боже Ягня [3, 110]; Я знаю друге Твоє ім’я: // Боже Ягня [3, 110]; Переможець, Ягня: Коли мов зоря пірнула в млу, ти поборов принаду злу, мене угору підійняв: Переможець – Ягня [3, 96].

У Новому Завіті вперше так назвав Ісуса Христа Іван Хреститель, котрий, щойно побачивши Його, вигукнув: «Оце Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу» [(Ів.3: 14) 52, 110]. Універсально ягня – це символ ніжності, невинності, покірності або жертвоприношення, що у Старому Завіті використовувалось для образного позначення християнина, приналежності його до народу Божого. У Новому Завіті ягня символізує містичний подвиг Ісуса, котрий, вибравши смерть у той самий час, коли в жертву приносять пасхальне ягня, став великоднім Агнцем, переможцем смерті [16, 24-25].

Аналізуючи сонячну символіку у творах Антонича, варто наголосити на тому, що Сонце є символом Христа. Про це йдеться у книзі пророка Малахії: «Сонце правди і зцілення у променях Його» (Мал. 5:16) [52, 34]. У текстах митця засвідчений такий вислів як «пізнання Соняшної Правди». На нашу думку, Соняшною Правдою автор називає Ісуса Христа, роздумуючи про Його вознесіння на небо після воскресіння з мертвих. Бо сам Ісус сказав до своїх учнів: Я Дорога, Правда і Життя (Ів: 23,13) [52, 367]. Тому ліричний герой звертається до Бога-Отця, запитуючи: Пане тиші й реву бур, Настройнику дня і ночі, // Соняшної Правди не пізнаємо ніколи вже? [3,100]. До того ж, наступного дня після написання цього вірша поет пише поезію «Вознесення», описуючи вознесіння Ісуса Христа на небо.

Також поет називає Ісуса Соняшним Словом, що є символом воскреслого, прославленого Христа: Дзвони грають шовково, осяйно, бароково, // Дзвони грають, вся земля на привіт поспіша, // Дзвони грають шовково, будять Соняшне Слово, // Дзвони грають, бо моя воскресає душа [3, 95]. На сторінках поетичних творів майстра слова натрапляємо також на лексему Син у значенні «Христос» [79, 324]: Мати йде шляхом… // Йде із серцем Сина, // Що пробито терном [3, 100].

Усі вживання зберігають сакральний зв’язок з біблійним сюжетом: розкриттям мотивів любові, страждання, очищення від гріхів, воскресіння, другого пришестя, Страшного суду тощо [28, 61]. Б.-І. Антонич не використовує на позначення Ісуса Христа номінативних варіантів зі зниженим чи негативними відтінками значень.

Теонім Святий Дух не мислиться без значення «божественності», «надприродності», «нематеріальності», «безсмертя», «життєдайності» [28, 68]. Святий Дух, за християнським віровченням, – Третя Особа Божественної Трійці. За уявленнями віруючих, Святий Дух здатний наділити людину даром пророкування, несення царського сану, відпущення гріхів, освячення та ін. Святий Дух зображується у вигляді голуба [79, 319]. Голуб: О ти зневіри терне, що раниш нашу душу голу! // Коли, коли нам верне з галузкою надії Голуб [3, 104]. Вдячний за дароване йому натхнення, поет співає похвальні псалми Богу «словами-зорями», «словами-пер­лами», «словами-рожами», «словами-іскрами» і закликає свою душу творити могутню пісню Богові, просячи у молитві, щоб «Голуб-Дух злетів на нього і крилами закрив»): Співай, душе моя, могутню пісню Богу, // злети на мене, Голуб-Дух і крилами закрий, // натхненний зміст налий у мене в форму вбогу, // нехай горить в очах захоплення вогонь святий [3, 113]; Прийди, прийди до мене, Голубе Святий, // ясними крилами заграй понад моїм столом, // наповни серце щастям янгольської повноти // та хорони мене перед безсилля злом [3, 85].

Решта вживань лексеми Бог актуалізують окремі диференційно-периферійні семи. Серед них є такі, що вказують на конкретні якісні (позитивні) характеристики Бога у прямому значенні, як-от: здатність бути сенсом життя, здатність рятувати, здатність виявляти милосердя, здатність бути мудрим, здатність творити, бути всемогутнім, виявляти надприродність тощо: Станув час – це Бог для тебе затримав грядучі дні [3,110]; Час задзвенить у труну, // пригорне Бог мене, // і вислужену струну // косою перетне [3, 97]; Він – Єдиний Бог Величний [3, 113]; Співати (хочу) про хвилину, // найвищу, єдину, // коли це людину // відвідує Бог [3, 105].

Поезії аналізованої збірки можна назвати щирою молитвою автора до Бога, тому Антонич уживає часті звертання, оскільки молитва – це розмова з Богом: Господи, помилуй від тавра розпуки [3, 112]; Творче сотні місяців, мільйона зір, //… Променями сходить Твій спокійний зір // в найчорнішу душу, найчорнішу з всіх печеру [3, 100]; Ти любов, Ти нам знов до душі радість ллєш, добрий Боже [3, 108]; Далекими шляхами я шукав Тебе, мій Боже… [3, 90].

Митець використовує молитовні прохання про поміч, силу і витривалість у духовній боротьбі: О Боже, дай, щоб я в змаганні // стояв, мов скеля, проти орд, // щоб смерть моя була – останній // гармонії акорд [3, 90]; О Боже, дай щоб навіть впертий // мене ніколи не зігнув бурун [3, 90]; Боже, нам Об’явлення треба знову, // нас січуть осінні сумнівів дощі [3, 96]; Боже, чи ти знаєш, як нам віри треба, // більше, як насущного, черствого хліба, // чи Ти знаєш нашу тугу ввиш до неба, // як тяжить щоденщини колиба [3, 96]. Антонич молить Господа: Моїм устам вимову дай для Тебе милу. // Моїм устам натхнення Божого дай силу. // Моїм устам дай гостру мову легкокрилу! [3, 101]. Після екстатичної поетичної молитви душа стає спо­кійна та здорова, тому він благає Бога помилувати від «мовчання ночі», «тавра розпуки», «темноти зору». Поет завер­шує своє благальне «Господи, помилуй!» просвітле­ним зверненням: Очима далеч тну незнану, непрозору, // моя душа вже знов спокійна та здорова. // Господи, помилуй від безсили слова [3,112-113].

У збірці «Велика гармонія» поет веде молитву-діалог з Богом задля власного душевного зміцнення, морального вдосконален­ня, знайдення внутрішньої рівноваги, гармонії. Його розкрилена фольклорна культура запитально звертається до християнських морально-етичних вимог. Власне тому поет звертається до Бога зі словами покаяння та щирого жалю за свої поетичні гріхи: Прийми, прийми в свій дім мандрівця й вічного бурлаку, // прийми, прийми поета бунту, розкошу й розлуки [3, 89], хоч Антонич-поганин (попередній) кличе-заманює: Ходи, ходи — тут розкіш жде шалена та гаряча [3, 111].

На тлі величної, безмежної, божественної гармонії поет гостро відчуває обмеженість і дисгармонійність людини: Ти акорд космічної гармонії довкола, // я – енгармонійний – серед хвиль боротись мушу [3, 101]. По­етичний талант перетворює задану тему в образну систему індивідуального пережиття євангельських псалмів, гімнів, образів, сюжетів і морально-етичних за­повітів [20, 7].

Можливо, ця ідея створити поетичну книгу молитов­них звернень до Господа і його заповідей та католицьких канонічних цінностей з'явилася в Антонича у хвилини твор­чого пригасання та ослаблення моральних сил, бо інакше важко уявити, чому поет так старанно із вираз­ним зусиллям творив на «задану тему». Водночас реалії одуховленої української дійсності, на погляд Б.-І. Антонича, осяяні божественним світлом, асоціюються зі Святим Письмом, тому не випадково наголошується: «моя країно зоряна, біблійна й пишна», в якій неминучими є таємничі «вечори з Євангелії» [35, 17].

Митець вважає, що містичний сенс збірки віршів про велич Творця можна передати тільки за допомогою музики. Для поета не важливо, як «звучать» недосконалі вірші. Головне – як «у вечорі на фортепіано світу кладе долоні Бог» [3, 86]. Тоді лад і порядок пронизують речі, тоді хаотичні події утворюють ту незмірну гармонію, що недоступна навіть людській уяві. Погляд до неба зроджує в серці поета слова: Глядіти ввиш, // це знати лиш: //

теж в Бога день – // букет з пісень [3, 106]. Комплекс образів музичної семантики ут­ворюють такі поняття, як: тон, арфа, камер­тон, концерт, фортепіано, хор, сопрано, пісня, струни, акорд, скрипка, мелодія, псалом, спів, ліра, лютня, гусла. До цього образного ряду долучаються слова на позначення поезії: піїта, поет, вірші, сонети, поетика, поезія, ямби, мова, творчий, натхнення. Якщо музичними означеннями наділяються Бог, світ, людина, то сфера поетичної творчості закріплена за лірич­ним суб'єктом [38, 5-6].

Світ і Бог-Отець у поезії Антонича зливаються воєдино, адже усе земне належить Творцеві. Прихід у цей світ Христа змінює релігійне (дохристиянське) світобачення; відтепер людина живе не просто у світі, вона пізнає світ у власному індивідуальному виборі. Бог у поезії Антонича також представлений образом вогню або сонця (у віршах «Хай у всьому прославиться Бог», «Прийди, Святий Духу!», «Оборонець диявола», «Творче, прийди!», «Величання» та ін.) [16, 29].

«Антонич-християнин наче замолює свої гріхи перед християнським Богом за розкошування в стихії міфологічного прасвіту». Він усвідомлює, що його натхненне припадання до язичницьких праджерел з погляду духовно етичного хри­стиянського Бога є гріховним актом: Мій перший вірш — // мій перший гріх [3, 87], розуміє, що перед вогняним лицем Господа його любов була дуже далекою від християнської жертовної любові: Моя любов була поганська [3, 97] і визнає: Я боровся із Богом завзято, не хотів похилити стрункого чола [3, 103]. Але пригнічений і втомлений внутрішньою боротьбою молодечих поривань поет розуміє, що не подолає свого Творця, визнає поразку і покірно схиляє голову: Я погодився з Богом та світом // і знайшов досконалу гармонію в серці [3, 103].

У поезіях Антонича не спостерігається перенесення ознак Бога на абстрактні поняття, пов’язані з діяльністю людини, такі як праця, наука, свобода, краса, істина, цікавість, радість тощо. Не виявлено метонімічних використань лексеми Бог у значенні віра (релігія), хоча потрібно зауважити, що «метафоричні та метонімічні перенесення семантичних ознак з лексеми Бог на лексеми з інших лексико-семантичних полів є однією з прикметних рис функціонування церковно-релігійної терміносистеми» [28, 167].

Проте трапляються випадки перенесення прикмет людини на Бога, абстрактні поняття та конкретні неживі предмети, трапляються ще й перенесення людських характеристик на Бога, з яким людина, як і з іншими «предметами, тваринами, абстрактними поняттями», ділиться своїми властивостями, наприклад, здатністю говорити, мовчати, посміхатися тощо [28, 169]: Здається, що сам Бог з утіхи // собі в долоні плеще [3, 104]; В долоні плескати із Богом // і я собі теж буду [3, 104]. Бог у відповідних контекстах, як людина, потребує відпочинку, дотримання певних норм, тому такі системні значення, як безсмертя, всемогутність та інші, можуть відходити на другий план, або й узагалі втрачати актуальність.

Уживання лексеми Бог у поєднанні з дієсловом гуторити, яке має розмовний характер, надає стосункам поета з Творцем приятельського відтінку: Як важко, як важко, як важко // забути щоденність є нам, // єдину коротку хвилину // гуторити з Богом… сам-на-сам [3, 95].

Продуктивним способом семантичних зрушень є використання традиційно вживаного в художньому мовленні слова Бог у невигукових фразеологічних зворотах, але в Антонича таких прикладів небагато: Та не бажаю передсіння раю, бо я знаю: // страшна, страшна це річ живим упасти в руки Бога [3, 86], що означає – померти, відійти до вічності, стати перед обличчям Божим на страшному суді.

Семантика лексеми Бог певним чином виявляється і в похідних словах. Варто звернути увагу на часте вживання присвійного прикметника божий, тобто той, що стосується Бога. Засвідчені такі приклади вживання похідного прикметника божий: боже натхнення: Моїм устам натхнення божого дай силу! [3, 112]; божа хвала: На хвалу божу вірші пишу собі наївні [3, 99]; Дня мовкнуть дитирамби, ніч гасить сонця рожу. Тепер на хвалу божу // складати прості ямби [3, 98]; божа слава: Що це кого цікавить, // що я складаю ямби. // Одне сказав я вам би: // для божої все слави [3, 99]; божі перли: Хай розкішно плещуть срібнохвилі, дрібнопилі русла, // з неба запашні й блискучі рожі – перли божі – золотим дощем [3, 110]; божа ласка: Божа Мати, … закрий мої приземні очі ласки божої хітоном [3, 111]; божий дар: На плечах свій несу тягар // у синій скрині божий дар [3, 102]; божий камертон: Далеч обзивається ледь-ледь чутними арфами, // вітер строїть ніч під божий камертон [3, 86]; божий післанець: божий післанець докладно почислив, що ясне,і темне // у душі було і ти вже щаслив [3, 108]; божа винниця – у Святому Письмі винницею називають всю землю, де Господь є її господарем і прийде збирати урожай у визначений час [52, 79]: О, життя все має тисячі принад, // навіть і тоді, як сіре і сумне, // лиш одне: // в божій винниці збирати виноград [3, 94]. Простежено також вживання похідного прикметника божественний – пов'язаний з релігією, церковний: О, яким величним, небосяжним, божественним тоном // вискажу мойого серця радість я – самітний, сірий [3, 111].

Лексико-семантичне вираження поняття Бог розкрито за допомогою Діаграми 2, де встановлено частотність вживання досліджуваного поняття.

Уживання богословського поняття Бог у збірці Б.-І. Антонича «Велика гармонія» займає домінуюче місце серед інших власних релігійних лексем (простежено близько 60 уживань у різних синонімічних варіантах). Бог для автора є носієм найвищих духовних ідеалів, моральної довершеності, справедливості. У поезіях Антонича актуалізується релігійне значення поняття Бог, яке розкривається в триєдиній сутності – Особах Пресвятої Тройці: Отець, Син, Святий Дух.

Отже, аналіз семантичних особливостей лексеми Бог у досліджуваних нами поетичних текстах Б.-І. Антонича показав, що її значення стають джерелом образності, розширюючи свій лексико-семантичний діапазон. Усі номінативні варіанти у відношенні до Бога зберігають сакральний зв’язок з біблійним сюжетом: розкриттям мотивів любові, страждання, очищення від гріхів, воскресіння, другого пришестя, Страшного суду тощо. Антонич у своїй творчості не використовує емоційно знижених та негативних значень лексеми Бог. Бог для Антонича є найвищим благом і метою життя. Саме Божа сила і велич є для Антонича скріпленням вірою й надією, моральним зміцненням та утвердженням в прагненні жити й творити.