1. Історія розвитку релігійної лексики

Основною ознакою конфесійного стилю виступає система релігійної лексики, що є однією з підсистем української літературної мови.

«До системи конфесійної лексики належать назви релігійних уявлень, понять і категорій, а також назви дій, процесів, об’єктів, символів і суб’єктів релігійної практики. Богословська лексика обслуговує християнську релігію. Історія мови мала небагато досліджень з ділянки такої важливої культурно-історичної проблематики, як виникнення й сьогочасний стан християнської богословської лексики» [28, 14].

Серед українських славістів найбільше досліджував богословську лексику Олекса Горбач [13, 99–146]. У своїй праці «Українська народна релігійно-християнська термінологія і лексика» він детально проаналізував становлення й розвиток української богословської лексичної системи в загальнослов’янському контексті, навів зразки класифікації богословських лексем і показав різні погляди на цю проблему [13, 111].

Тему української церковної лексики намагався розглянути й перемишльський журналіст Євген Грицак у працях «Вплив церкви й релігії на українську мову» та «Народна Великодня термінологія» [15, 34–38]. Він розглянув доволі побіжно й зі стилістичного погляду зібраний лексичний матеріал. «Євген Грицак ділить лексику на «чужу» й «народну», тобто на літературно-церковну термінологію та на поширені в народній мові слова, нерідко перекручувані; залучає її жартівливе використання в розмовно-сленґовому вжитку, розглядає народно-демонологічні елементи» [15, 35].

Цікавою є праця Мар’яна Юрковського «Староукраїнська богословська термінологія» [80, 75]. За його підрахунками, тільки у «Словнику української мови ХIV–XV ст.», побудованому лише на пам’ятках світського характеру, є 280 богословських термінів (приблизно 3% усіх реєстрових слів словника).

«Збагачення складу української церковно-релігійної лексики в різні періоди існування української мови відбувається по-різному. На її розвиток, як і на інші лексичні пласти, впливають різноманітні чинники – як внутрішньомовні, так і позамовні. Вирішальним є вплив суспільно-політичних факторів» [28, 15].

Періодизацію української церковної та релігійної лексики досліджує

А. Ковтун у своїй дисертаційній праці, покликаючись на праці С. Бібли [6, 6] та Н. Піддубної [56, 8]. У нашому дослідженні спиратимемось на варіант класифікації А. Ковтун, котра виділяє такі періоди становлення української церковно-релігійної лексики: 1) дохристиянський період, 2) кін. Х ст. − ХІІІ ст., 3) ХІV ст. − ХVІІ ст., 4) кін. VІІ ст. − поч. ХІХ ст., 5) 30‑ті рр. ХІХ ст. − 20‑ті рр. ХХ ст., 6) 30-ті рр. - поч. 80-х рр. ХХ ст., 7) з 90‑х рр. ХХ ст. [28, 16].

Спробуємо коротко описати кожен з названих періодів історичного розвитку церковно-релігійної лексики.

Перший етап (дохристиянський). Ще в язичницький період у праслов’янській мові та прасхіднослов’янській мовній єдності побутували слова, що називали духовні поняття: «…головні релігійні терміни в нас були задовго до Християнства, і Нова Грецька Віра не змогла вигнати з всенародного вжитку й замінити новими грецькими» [41, 85]. Підтвердженням цього є існування цілого пласта релігійних номенів, серед яких вирізняються:

• назви богів (Сварог, Дажбог, Перун, Хорс, Велес (Волос), Стрибог, Мокоша, Лада, Доля та ін.);

• божків (водяник, болотяник, очеретник, криничник, лісовик (полісун), гайовик, польовик, русалка, мавка, Біда, Лихо, Блуд, Мара, Мана, Морок, Журба, Трясця (Пропасниця), Завійна та ін.);

• номінації, пов'язані з богослужбою (ідол, жертовник (капище, требище), бог, святилище (храм, кумирня), жертва (треба), молитва, священик (батюшка) та ін.);

• назви стародавніх народних свят та їх складових (Коляда, Різдво, колядка, щедрівка, гадання, Стрітення, Масниця, Великдень, Русалії, Купала (Купайла), Ярила, Уведення і т. ін.);

• лексика, що стосується загальних понять давньої віри українців (благословення, душа, тіло, гріх та ін.) [39, 145-146].

Дохристиянська релігійна лексика наповнювалася новим християнським змістом, а формою залишалася незмінною.

Отже, перший етап розвитку церковно-релігійної лексики розпочався задовго до прийняття християнства (Х ст.), бо саме тоді «формувався вербальний апарат основних релігійних понять» [40, 18], більша частина яких з Х ст. була прийнята новою вірою. Цей аргумент є підставою вважати дохристиянський період часом зародження церковно-релігійної лексики.

Другий етап (кінець Х - ХІІІ ст.) знаменували прийняття християнства у Київській Русі та поява перекладів давньогрецької релігійної літератури на давньоруську мову. З ними прийшла значна кількість запозичень грецького походження [29, 21]. «До оригінальних історичних пам’яток писемності цього періоду належать «Лаврентіївський літопис» (ХІІ ст.) та «Повість минулих літ» (ХІІ ст.) Нестора, а також перекладні книги («Шестиднів» Василія Великого, «Джерело знань» Івана Дамаскина, проповіді та тлумачення Святого Писання Григорія Богослова, Івана Золотоустого, Єфрема Сирина). Вибір перекладачами способу перекладу не сприяв творенню системної церковно-релігійної термінології на цьому етапі її розвитку» [28, 21].

Третій етап (ХІV - ХVІІ ст.) пов’язаний з пробудженням культурного життя в Україні після довгого занепаду, спричиненого монголо-татарською навалою. Для нього характерні дві важливі тенденції: українізація церкви, церковної термінології та розширення її джерельної бази.

«Серед найвідоміших пам’яток цього етапу є такі: «Катехизиси» Степана та Лаврентія Зизанія, «Требник» Петра Могили, «Пересопницьке Євангеліє». Староукраїнська мова була введена в конфесійну практику, у результаті чого відбулося збагачення церковно-релігійної терміносистеми національними, власне українськими відповідниками, утверджувалася народномовна основа української літературно-писемної мови навіть у релігійній літературі» [28, 31].

Четвертий етап (кін. ХVІІ ст. - поч. ХІХ ст.) кваліфікують як непродуктивний у динаміці розвитку української церковно-релігійної лексики: політична ситуація в Україні - поділ її між Польщею та Москвою (1654 р.) - перешкоджала розвиткові й збереженню народних церковних традицій. «Збагачення лексики продовжувалося лише в Галичині завдяки латинсько-польським церковним надходженням. Решта України опинилась під тиском московської диктатури, яка доклала максимум зусиль для викорінення всього традиційно українського з церковних звичаїв, у тому числі й мови» [28, 33].

П’ятий етап (30-ті рр. ХІХ ст. - 20-ті рр. ХХ ст.) характеризується відродженням у розвитку української церковно-релігійної термінології. Посилення публікацій релігійних текстів українською мовою («Проповіді»

В. Гречулевича, І. Бабченка, «Катехизиси» та ін.), активізація роботи над українськими перекладами Біблії (П. Куліша, І. Пулюя, І. Нечуя-Левицького, М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Морачевського,

М. Максимовича, І. Огієнка), уведення рідної мови в богослужіння - усе сприяло розвиткові національної ідеї [28, 34].

Шостий етап (30-ті рр. ХХ ст. - 80-ті рр. ХХ ст.) більше мотивований позамовними, аніж мовними чинниками. Письменники змушені були або відмовлятися від тематики, пов’язаної з релігією та віруванням, або потерпати від критичних статей, написаних «підрозділами швидкого реагування» - зауважує Т. Коць [30, 14-15]. У зв’язку з цим слова, пов’язані з церквою та релігією, письменники вводили переважно до стилістично-знижених лексичних рядів пласта лексики. У цей нужденний для України час активно пропагували рідну літургійну вимову українські мовознавці, зокрема В. Сімович та І. Огієнко. «А будучи міністром віросповідань УНР І. Огієнко 24.IX.1919 р. розіслав єпископам наказ, щоб всі Служби Божі, всі читання й співи церковні... неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Україні довгі віки» [41,146]. Але тоді не судилося повернути в храми рідну орфоепію з відомих історико-політичних причин.

Після другої світової війни проблему богослужіння українською мовою продовжували розглядати лише в діаспорі, оскільки «на рідних землях україномовна церква перестала функціонувати», - підкреслює В. Німчук [50, 21]. Це спонукало письменників-емігрантів активно звертатися до релігійної тематики в пошуках Божої справедливості в образі національного Месії-судді (Іван Багряний, У. Самчук, В. Барка, Т. Осьмачка та ін.), тим самим заповнюючи штучно утворене атеїстами материкової України провалля в написанні творів з християнською проблематикою.

Сьомий етап (з 90-х рр. ХХ ст.) відзначений утвердженням в Україні державної незалежності, а з нею докорінною зміною офіційного ставлення суспільства до церкви та релігії. З 90-х років відновили діяльність українські церкви, розпочався процес подолання конфесійної ізольованості та взаємної орієнтацїї на переклади інших конфесій з метою вироблення однотипних текстів богослужінь. Як зауважує Н. Пуряєва, «знову стала актуальною потреба в забезпеченні українських конфесій богослужбовою літературою, яку розв'язували двома заходами: 1) повернення, перевидання літургійних текстів, перекладених в Україні в 20-ті рр. та протягом 30 – 80-х рр. – у діаспорі; 2) створення нових сучасних перекладів часто в рамках певної традиції попередніх періодів, а часто у свідомому відштовхуванні від них» [30, 23].

Проникнення української літературної мови у сферу спеціального функціонування церковно-обрядової термінології викликало насамперед закономірний процес «засвоєння українською мовою церковно-обрядової терміносистеми на всіх мовних рівнях: фонетичному, словотвірному, лексичному, семантичному, стилістичному» [60, 9].

Важливим явищем останнього етапу є науковий системний підхід до ви­вчення української церковно-релігійної лексики та усвідомлення її як окремої ланки української лексичної системи [29, 22]. Кожний функціональний різновид мови має специфічну організацію на лексичному рівні. Не є винятком і аналізований стиль, лексична база якого була майже сформована на початку ХХ ст., але у зв'язку з витісненням релігії з усіх сфер суспільного життя України в радянський час конфесійний стиль надовго забороняється, втрачаючи всі права на повноцінний розвиток. Зрозуміло, що й удосконалення його на лексичному терені в цей час уповільнилося. «Осередком розвою конфесійного функціонального різновиду української мови стає діаспора, представники якої зберегли неперервність його історії, однак віддалення від материкової України, тобто від природних умов розвитку, мало відомі наслідки» - підкреслює Т. Коць [29, 24].

У самій же Україні протягом тривалої доби так званого застою конфесійний стиль функціонує переважно в одній зі своїх форм - усній. Це стосується як церковно-релігійних обрядових дійств узагалі, так і, зокрема, деяких його елементів - молитов, читання священних книг, які продовжували своє життя в устах і душах українців. «Не піддавався стиль із зрозумілих причин і науковому обстеженню, про що свідчить відсутність його в класифікаціях, а в лексикографічних джерелах елементи функціонального різновиду фіксувалися, як правило, з позначкою «застаріле». Сучасні ж умови активно сприяють повноцінному розвиткові всіх засобів мовної організації стилю сфери релігійно-церковного культу» - стверджує А. Ковтун [28, 36]. А С. Бібла доповнює, що оскільки релігійна лексика має обмежену сферу функціонування (Церква, релігійна організація, віруючі), що зумовлено замкнутістю цієї тематичної групи, то, зрозуміло, що семантичне поле її є сталим і практично не розширюється [6, 119].

Зробивши огляд становлення церковно-релігійної лексики від її зародження до сьогодення, доходимо висновку, що церковно-релігійна лексика така ж давня, як релігійність українців. «Зародившись у дохристиянські часи, вона постійно була пов’язана із суспільно-політичними подіями, переживаючи з ними часи розквіту й занепаду. Стрімке відродження Церкви у 90-х рр. засвідчило незнищенність християнської культури української нації» [28, 38].

Функціональне навантаження богословської лексики полягає в можливості позначати поняття важливої для кожного християнина сфери духовного життя. Релігійна лексика впродовж кількох десятиліть майже не розвивалось, перебуваючи в підпіллі. Сьогодні ця терміносистема повертається до життя й вільного функціонування, тому вимагає відповідного впорядкування й кодифікації в усіх її різновидах. Перспективу подальших досліджень вбачаємо у науковому опрацюванні українських богословських термінів у лексико-семантичному та прагматичному аспектах.