2.5. Функціонально-стилістичне навантаження релігійної лексики в поетичних текстах б.-і. Антонича

Аналізуючи функціонально-стилістичні засоби релігійної лексики в поезіях Антонича, слід зазначити, що Антонич у своєму поетичному доробку використовує багатий і різноманітний арсенал стилістичних засобів.

Лексичні засоби конфесійного різновиду мови, проникаючи в художнє мовлення Б.-І. Антонича, активно використовуються для побудови епітетів, порівнянь, метафор, метонімій, перифраз, антитез, які є могутнім знаряддям образотворчої функції.

Значну роль серед стилістичних засобів становлять символи, оскільки вся Біблія – це світ символів. «Основним призначенням біблійної символіки є подання віруючим в умовних образах змісту людського життя і смерті, моральних засад християнської віри» [28, 314-315].

Для представлення певних реалій церковно-релігійної сфери важливе місце в поетичній системі релігійної лексики Б.-І. Антонича займають порівняння: душа вкрита пилом, мов дорога [3, 93]; нам віри треба, як насущного хліба [3, 96]; молитва людська є неначе дим [3, 97]; молитва є немов тополя [3, 97]; молитва є немов орел [3, 97]; Всесильний Творче, злинь до нас, немов роса [3, 100] та ін. У поетичних текстах Антонича порівняння завдяки поясненню одного предмета через інший допомагають глибше зрозуміти сутність і сакральність релігійних лексем.

Епітети релігійної лексики в художніх текстах Антонича підкреслюють визначальну якість певної особи чи предмета, збагачуючи їх новою емоційною чи смисловою семантикою. Умовно поділяємо релігійні епітети письменника на такі тематичні групи:

1) теонімічні епітети: Великий [3, 92], Всесильний [3, 100], Велике Невідоме (Бог) [3, 110], Величний (Бог) [3, 93], Пренепорочна, Пресвята, Пречиста [3, 105] (Богородиця), Божа вогняна краса [3, 130];

2) епітети, що виражають ознаки денотатів, пов’язаних з теологічною наукою, релігійно-культових понять: душа спокійна, радісна і здорова, приземна, поплямлена життям, квола, гола, бідна [3, 93]; молитва свята [3, 97], людська [3, 98], сердешна [3, 92], спільна і однодушна [3, 97]; янгол кучерявий, срібний [3, 107]; вода всецілюща, свячена [3, 111]; вогонь святий [3, 113]; псалом осяйний, палкий, похвальний [3, 112];

3) епітети, що характеризують денотатів-осіб з погляду їхнього ставлення до релігійної моралі, дотримання норм християнського світогляду: любов поганська [3, 93]; повнота янгольська [3, 85]; дар божий [3, 102]; винниця божа [3, 94]; ласка божа [3, 111]; натхнення боже [3, 100].

Роль образотворчої функції в поетичних текстах відіграють кольористичні епітети Антонича, які є традиційною рисою української літературної мови, оскільки «кольори у поетів – суть душі». «Релігійні лексеми зі значенням кольору є полісемантичними. Вони здатні розвивати переносні значення, в яких виникають образи і окремі з них закріплювати як символічні» [36, 343]. Наприклад, зелений колір – символ відновлення життя, воскресіння: Сьогодні є зелені свята, // зелена вже трава [3, 103]; На дверях власної душі // я вішаю зелений май [3, 103]. Чорний колір – символ трагізму: Бо навіть чорний привид смерті, // душі моєї не розстроїть струн [3, 89]; Сходить Твій спокійний зір в найчорнішу душу…[3, 100]. Синій, блакитний – колір неба, води, повітря, квітів, має позитивну інтерпретацію: в світ виходить Божа Мати // з неба синьої палати [3, 111]. Кольори «гарячого спектра» - жовтий, червоний та їх відтінки: Побачу вогняне обличчя Бога [3, 113]; Для Тебе сяють золоті, високі бані [3, 112].

Релігійна лексика вживається і в метафоричних конструкціях. Про оригінальність метафори Б. Антонича прекрасно сказав Д. Павличко: «Антонич творить свої весняні метафори з такою ж нестримністю і непомітністю в зусиллях, як дощова квітнева ніч творить першу яскраву зелень» [55, 17]: Ти поклав мені на плечі сонце [3, 85]; грому Ти не дав устам, лиш шум топіль, … // а мені доконче громової мови треба [3, 85]; У серці … відчитаю вогняну Твою красу [3, 86]; Пишна гордість, зухвала та сміла // полонила мене, обійняла в кліщі [3, 103]; Без хитання в наближення смерти // навіть небо відштовхував, п’яний життям [3, 103]; Хай серця, що хворі є із самоти, потішаться, // як побачать тисячні Твої світи [3, 86]; Далекими шляхами я шукав Тебе, мій Боже, // вітрів питався рвучих, швидкокрилих: де є Він [3, 90].

Важливим засобом синонімічних замін у структурі художнього тексту є перифрази. «За допомогою перифрастичних зворотів передається ставлення автора до того, про кого він говорить. Спостереження доводять, що найбільше перифраз у молитвах. Оскільки поезії аналізованої збірки мають молитовний характер, перифрази трапляються часто. У поетичних творах Антонича найчастіше зустрічаємо перифрази на означення Бога: Він – гармонія, Він акорд музичний, // Він камертон, що строїть серце твоє, // Він – звук доконаний, Величний [3, 93]; Ти акорд дзвінкодзвонний, єдина гармонія світа, // Ти пісня сонця й ясного дня [3, 110]; Великий Женче Душ, Ти серпом золотим // із мого серця сумнівів бур’ян та хопту витни [3, 86]; Майстре осяйної музики етеру, // променями сходить твій зір… [3, 100]; Настройнику дня і ночі… [3, 100]; Пане тиші й реву бур …[3, 101]; Ти Добро й Краса, Ти Калагатія [3, 100]; В трикутнику знайти четвертий кут – Велике Невідоме [3, 107]. Роль перифраз полягає у прагненні поета всіма можливими словесними засобами прославити Бога, висловити вдячності за радість життя та звернення з проханням про благословення і поміч пройти нелегкий вир земного життя.

Трапляються у досліджуваних текстах й випадки антитез, які в системі виразових засобів виконують важливі функції зіставлення або протиставлення, а іноді поєднують їх. Слова з протилежними значеннями є надзвичайно виразним стилістичним засобом. Антонич, здебільшого, використовує антитези, базовані на антонімічній парі: життя — смерть, душевний — тілесний, рай — пекло, небо – земля: Земля – золотострунна арфа Твоєї слави, // небо – людська ціль остання [3, 92]; день і ніч: Кожний день – вічна молитва до Тебе, // кожна ніч – вічний до Тебе псалом [3, 92]. Витворюючи яскраві контрастні картини, антитези вичерпно розкривають зміст різноманітних понять, допомагають розмежовувати якості, почуття, дії, стани, утверджують діалектику життя, що є постійною боротьбою протилежностей.  

Анафора у поетичному мовленні Б.-І. Антонича застосовується для надання тексту особливої піднесеності та урочистості, для наголошення домінантності, важливості окремих релігійних лексем чи висловів. Антонич уживає цей художній засіб у поезіях: Спасай, Царице! Будиться серце та б’є …// на привітання Твоє. // Спасай, Царице! // … перед Тобою наші серця із своєю журбою линуть. // Спасай, Царице! [3, 88]; Небо – над землею синій дах, // небо – вічний знак питання, // небо – синє, як невинність у очах, // небо – туги ціль остання [3, 92]; На найвищій недеї гір – є Він, // на найглибшім моря дні – є Він. // на небі, гамазеї гір – є Він, // в кожній ночі, кожнім дні – є Він [3, 92]; Дзвони б’ють невгомонно, кличуть чудо містерії, // дзвони б’ють срібнотонно, струмінь радісних слів, // дзвони б’ють самодзвонно, бо це духа й матерії, // дзвони б’ють, гармонійний воскресає двоспів [3, 95]; …Я знаю друге твоє імня: // Боже Ягня. // Я кличу до Тебе щодня: // Боже Ягня. // Ти пісня сонця й ясного дня: // Боже Ягня. // А як витримати людське серце не може, // в темноті кличе одне імня: // Боже Ягня [3, 110]; Про Тебе об’явління ждали крізь віки погани, // про Тебе нам говорить казка давніх літ тепер ще, // про Тебе думку носить навіть душогуб поганий, // про Тебе, добрий Боже, мріє кожне людське серце [3, 112]; Господи, помилуй // від мовчання ночі! // Господи, помилуй // від тавра розпуки! // Господи, помилуй // від темноти зору! // Господи, помилуй // від безсили слова [3, 112]; Співай, душе моя, могутню пісню Богу, // злети на мене Голуб-Дух і крилами закрий, // Співай, душе моя, пречисту пісню Богу. // О, радуйся, о, веселися вся [3, 113].

Б.-І. Антонич у канві поетичних творів аналізованої збірки використовує багатий і різноманітний арсенал стилістичних засобів, а саме: символів, епітетів, порівнянь, метафор, метонімій, перифраз, антитез, які виконують у тексті переважно образотворчу функцію.

Отже, релігійна лексика у поетичних текстах Б.-І. Антонича є відображенням релігійного світогляду поета. Вона є дійовим чинником формування художнього світу митця, має особливу художньо-виражальну систему. Послуговуючись конфесійною лексикою, поет бажає наголосити, що лише духовно багата особистість, яка живе за Божими законами, здатна подолати всі випробовування та заслуговує на волю і відродження своєї країни.

У канві поетичних творів митця спостерігається вживання власних та загальних назв релігійної лексики. У ході нашого дослідження було виявлено і систематизовано релігійні оніми, які вживаються в ліричних текстах Антонича, та умовно виокремлено такі їх тематичні групи: номени на позначення Бога; найменування Божої Матері; власні назви біблійних подій; географічні власні назви; назви свят. Власні релігійні лексеми аналізованої збірки глибше розкривають для нас внутрішній світ поета, ще раз підкреслюють його тісний зв'язок з Богом і є важливою ознакою його зрілого християнського світобачення.

У поетичних текстах Антонича виявлено також такі тематичні групи релігійних апелятивів: найменування служителів церковно-релігійного культу та осіб, пов’язаних з ними; назви церковно-релігійних споруд та їх частин; назви богослужбових реалій; найменування богослужбових обрядодій; загальні абстрактні релігійні лексеми. Власні релігійні лексеми аналізованої збірки глибше розкривають для нас внутрішній світ поета, ще раз підкреслюють його тісний зв'язок з Богом і є важливою ознакою його зрілого християнського світобачення.

Дослідження загальних релігійних лексем у поетичній творчості Б.-І. Антонича виявляє перед читачами внутрішній світ поета, який використовуючи біблійні лексеми, ділиться не тільки власними духовними переживання, а й переживання за долю свого народу, його духовний та моральний розвиток.

Аналіз семантичних особливостей лексеми Бог у досліджуваних нами поетичних текстах Б.-І. Антонича показав, що значення цього поняття стають джерелом образності, розширюючи свій лексико-семантичний діапазон. Усі номінативні варіанти у відношенні до Бога зберігають сакральний зв’язок з біблійним сюжетом: розкриттям мотивів любові, страждання, очищення від гріхів, воскресіння, другого пришестя, Страшного суду тощо. Саме Божа сила і велич є для Антонича скріпленням вірою й надією, моральним зміцненням та утвердженням в прагненні жити й творити.

Багатство стилістичних засобів, а саме: епітетів, порівнянь, метафор, метонімій, перифраз, антитез – у тексті найчастіше виконують образотворчу та семантичну функції. Стилістичні засоби у своїй поетичній творчості Антонич використовує для однієї мети – гідної прослави Бога, як також для виокремлення релігійних лексем і надання їм значення репрезентантів глибокої духовності і багатства віри поета.