14

ЛЕКЦІЯ № 3-4

Тема: „Функції, рівні та зміст історичної освіти”

(лекція - 4 год.)

План: 1. Функції історичної освіти.

2. Рівні та зміст історичної освіти.

3. Принципи відбору змісту та організації навчального матеріалу.

4.Методологічні принципи структурування змісту вузівських дисциплін

історії України та всесвітньої історії

5. Історична компетентність: сутність дефініції, шляхи формування у

студентів

6. Зміст історичної освіти за ОПП та зміст історичних компетенцій за ОКХ

7. Робоча навчальна програма з історичної дисципліни: загальні положення, характеристика

1. Функції історичної освіти.

Гуманітарна освіта в сучасному світі, на жаль, не користується пошаною. Тому є кілька причин. Молоді фахівці-гуманітарії мають певні труднощі з працевлаштуванням, заробітна плата у «ліриків» набагато менша, аніж у «фізиків» та й суспільний голос гуманітарія тихіший від природознавця. Водночас помітне зрос­тання ролі суспільних і гуманітарних наук у розв'язанні соціаль­них проблем, підвищується інтерес до вивчення людини та сус­пільства, культури, духовного змісту індивідуального і громадського життя, поширюється процес гуманізації та гуманітари­зації освіти. Таке суперечливе становище гуманітарної культури в наш час, можна сказати, цілком природне. Ринкова економіка, що зорієнтована на матеріальне виробництво, створює попит пе­редусім на ті сфери духовного виробництва, які безпосередньо його обслуговують, а саме: на математику, природничі й технічні науки, кібернетику тощо. Цілі виробництва диктує ринок, мож­ливості — наука і технологія. Сенс виробництва перебуває за ме­жами не лише виробництва, а й сучасної культури в цілому, ос­кільки сказати, що сенс виробництва полягає у задоволенні пот­реб людини і суспільства, — буде примітивно і не зовсім правиль­но, бо виробляється багато зайвого, а реклама це зайве докучливо нав'язує. Зміна ж структури споживання в сучасних розвинутих країнах визнається як один із головних напрямків розв'язання еко­логічної проблеми. Сформулювати, обґрунтувати, визначити сенс виробництва, а отже, і споживання, і врешті-решт сенс людсь­кого буття, може тільки гуманітарна наука. І хоча вона не має вузькоутилітарної цінності, проте покликана вирішувати суто прагматичні завдання, які стоять перед суспільством у цілому, сприяє його виживанню, визначає якість людського життя.

На думку видатного французького філософа та етнографа Леві-Строса, „XXI століття буде століттям гуманітарних наук або його не буде”. Такий висновок авторитетного вченого свідчить про те, що нині відбувається радикальна переоцінка місця та ролі гумані­тарного знання в системі культури. Проблеми, що постали перед європейською цивілізацією, потребують від неї активної рефлексії.

Чільне місце в системі соціально-гуманітарних наук посідає історична наука. Значною мірою вона відіграє інтегруючу функ­цію у процесі осягнення феномену людини і культури. Розу­міння соціальної значущості історичної науки викликає інтерес до історії як навчального предмета, потребує розробки концепції історичної освіти.

Функції історичної освіти виз­начаються цінностями культури і потребами суспільства. Пер­шою функцією історичної осві­ти, на нашу думку, є функція формування історичної свідо­мості, яка сприяє консолідації суспільства. Історична свідо­мість є своєрідним клеєм «сус­пільства», який об'єднує окре­мих людей у народ, згуртовує їх на основі спільних цінностей, норм, традицій, які вивірені й освячені історією, жертвами предків. Історична свідомість стає особливо актуальною в пе­рехідні епохи, коли відбувають­ся значні епохальні зрушення, які ведуть до розхитування сус­пільства, «розмивають» його, позбавляють людину просторової (соціальної) та часової орі­єнтації. Це не означає, що слід, хоча й подумки, повернути лю­дину в минулі часи, повернути їй учорашні цінності та норми поведінки. Це згубний шлях, який веде до «шароварщини», лубковості. Суспільство, спира­ючись на історичний досвід, повинно виробити нові цін­ності, нові норми, адекватні новим історичним умовам, а історична освіта (та й гуманітар­на взагалі) має донести їх до кожної людини у прийнятній, зрозумілій формі. Таким чином, розуміння, осмислення історії лягає у фундамент ідеології, а остання засобами історичної освіти формує й історичну сві­домість народу.

На думку дидакта К. Бергмана, історична свідомість складається з 8 способів сприйняття часу та сус­пільства:

1) свідомість часу (раніше — сьогодні/ завтра);

2) свідомість дійсності (дійсно — вигадано);

3) свідомість історичності (статичне — мінливе);

4) свідомість ідентичності (ми — вони — інші);

5) політична свідомість (верхи — низи);

6) соціальне-економічна свідомість (багаті — бідні);

7) моральна свідомість (добре — погано);

8) статева свідомість (чолові­че — жіноче).

За І. Лернером, історична свідо­мість виявляється у системі історичних знань та методів пізнання, що стають переконанням, інструментом розумової та практичної діяльності особистості.

Наступною функцією історич­ної освіти є виховання патріотиз­му. Власне кажучи, це конкре­тизація попередньої функції. Наявність історичної свідомості перетворює людину на члена соціуму, а пошана й любов до історії свого народу, знання його історичної долі роблять людину патріотом, укорінюють її в куль­турі, тобто перетворюють маргінала і космополіта у свідомо­го прихильника і захисника кон­кретної культури, який готовий принести себе в жертву заради збереження свого народу, його цінностей і традицій.

В умовах глобалізації життя на нашій планеті, коли виника­ють загальнопланетарні пробле­ми і потребують спільних зусиль всіх народів для їх розв'язання, виникає потреба в активному ді­алозі культур, напрацюванні і засвоєнні спільних, загально­людських цінностей. Загаль­нолюдське не означає абстрак­тне. Воно існує в конкретних національних та етнічних фор­мах, і діалектика їх взаємно­го впливу та розвитку — досить складний історичний, політич­ний, психологічний культурний процес. Динамізм сучасного життя, небезпека з боку глобаль­них проблем не дозволяють полишати цей процес напризволя­ще. Потрібна цілеспрямована і обережна політика щодо вихо­вання загальнолюдського в національному та етнічному, щоб повага до «свого» не перетворю­валась у заперечення «чужого». Поганих народів та етносів не існує. Вони не вижили і вже зникли. Завдання тих, хто зали­шився, — не наслідувати їхній приклад, враховувати уроки історії. Для виживання потрібні моральність, працелюб­ність, жертовність, які ма­ють бути влиті в конкретні на­ціональні та етнічні форми, тоб­то ритуалізуватися, стати тради­цією, основою генетичного соціокоду етносу чи нації. Повага до традицій, минулого є повага до історії, і виховуватися вона повинна саме її засобами.

Третьою функцією історичної науки та історичної освіти є осягнення історії. Якщо виховання патріотизму звернене до серця людини, то спроба зрозуміти сутність феноменів історії звер­тається головним чином до розуму людини. В цій іпостасі на­ука й освіта значною мірою втрачають свій гуманітарний і соціальний вимір і наближають­ся до соціальної фізики, хоча ми не повинні забувати, що голов­ним діячем історії завжди зали­шається людина, наділена во­лею, розумом, свідоміс­тю, моральна і відпові­дальна, яка навіть і віч-на-віч з історією вільно робить свій вибір, бодай і всупереч об'єк­тивному історичному процесу. Це невідчужуване право люди­ни. Але розглядаючи історичний процес навіть не з висоти пта­шиного польоту, а, так би мо­вити, з космосу, ми бачимо лише макропараметри соціаль­ної системи, знеособлені, а ста­тистична взаємодія людських воль, прагнень, виборів об'єктивізує ці мікропроцеси, «дегуманізує» їх. Крім того, не слід забувати про ще один чин­ник історії, надлюдський і над-соціальний, — природу. Вза­ємодія з нею є однією з найваж­ливіших, найсуттєвіших сторін природно-соціального історич­ного процесу. Інколи ця взає­модія стає вирішальною для со­ціуму, скажімо, як тепер. Тоді ми говоримо про екологічний імператив. У такі моменти еко­логічна культура й виховання стають чинниками виживання етносу, нації, а сьогодні — на­віть усього людства. Звернення до історії природокористування за таких обставин є не лише повчальним, а навіть рятівним.

Повертаючись до думки про закономірності історичного ро­звитку, відзначимо цінність осягнення історії. Евристичний потенціал історичної науки дає змогу свідомо проводити політи­ку: економічну, правову, екологічну, освітню тощо. Знання кримінальних законів не звільняє від їх дотримання, так і знання історичних закономір­ностей не дає можливості уник­нути соціальних негараздів та історичних зрушень, але дає можливість пом'якшити перехід до нових історичних умов, змен­шити соціальну напруженість на зламі історичних епох. Актуаль­ність цієї думки не потребує аргументації.

2. Рівні та зміст історичної освіти

Названі вище функції історич­ної освіти визначають її рівні, а відповідно до рівнів — зміст і форми.

Євген СМОТРИЦЬКИЙ пропонує п'ять рівнів історичної освіти:

• міфологічно-героїчний (леген­ди, казки, історичні оповідан­ня), розрахований на дітей ві­ком до 12 років;

• раціонально-інформаційний рівень для оглядового ознайом­лення з національною та всес­вітньою історією, розрахований на учнів середньої школи віком 12—18 років;

• раціонально-інформаційний рівень для поглибленого вивчен­ня історії студентами-негуманітаріями (17—22 рр.);

• поглиблене вивчення історії з урахуванням фахової специфіки студентами-гуманітаріями, але не істориками (17—22 рр.);

• історія для істориків (17—...).

ПЕРШИЙ РІВЕНЬ має бути звернений до емоційної сфери свідомості дитини, «пропуще­ний крізь серце». Саме на цьому рівні треба закладати підвалини історичної свідомості, націо­нальне світосприйняття і почут­тя патріотизму. Відповідно до цього мають бути використані певні форми і засоби навчання. Історія на цьому етапі повинна вивчатися не мовою фактів, імен, цифр, дат, тобто суто інформаційно, а мовою худож­ніх образів, поданих у яскравій формі. Враховуючи специфіку сучасного світосприйняття крізь екран телевізора, тут стануть у пригоді шкільне телебачення та відеофільми на історичну тема­тику.

ДРУГИЙ РІВЕНЬ ІСТО­РИЧНОЇ ОСВІТИ також є обов'язковим для всіх. На цьому рівні продовжується знайомст­во дитини з національною та всесвітньою історією, але істо­рія вже має сприйматися і ро­зумом,) серцем однаковою мірою раціонально і емоційно. Відповідно розширюється коло художніх творів на історичну тематику (історія крізь художній образ), які не тільки вивчають­ся, а може, й інсценуються, за­своюються учнями в ігровій формі. Одночасно починається систематичне вивчення історії. На цьому етапі потрібне міжпредметне взаємопроникнення історії, літератури, можливо, ге­ографії та окремих тем приро­дничих наук (наприклад, хімічна технологія і розвиток хіміч­ної промисловості). Головним завданням історії на цьому рівні є поєднання свідо­мого та емоційного сприйняття історії.

ТРЕТІЙ РІВЕНЬ ВИВЧЕН­НЯ ІСТОРІЇ розрахований на не гуманітаріїв, або, як кажуть, на «технарів», Він покликаний сприяти свідомому сприйняттю історичного розвитку людства, зокрема рідного народу, вивес­ти на відповідний рівень глибо­ке розуміння цінностей культу­ри, тим самим викладання історії на цьому рівні має спри­яти поглибленню гуманізації та гуманітаризації технічної та на­уково-природничої освіти. Тут слід наголосити, що викладан­ня історії не повинно замика­тися лише на «громадянській» історії. Мова йде про історичне вивчення культури, для чого стануть у пригоді і спецкурси, які розглядають історію крізь призму фахової підготовки, на­приклад, «Історія металургії», «Історія будівельної техніки», «Культура і технологія», «Істо­рія фізики» тощо.

ЧЕТВЕРТИЙ РІВЕНЬ ВИВ­ЧЕННЯ ІСТОРІЇ має допомог­ти гуманітаріям і суспільствоз­навцям крізь призму історії, її детальне вивчення зрозуміти проблеми сьогодення: філоло­гам, мистецтвознавцям — глиб­ше проникнути в духовний світ людини, її психологію, ціннісні орієнтації, показати, зрозуміти їх матеріалізацію у різних типах культур, а отже, і глибше зрозу­міти власну культуру; правоз­навцям, політологам, економіс­там — дати розуміння сучасної фази розвитку суспільства, а отже, й оптимізувати науку уп­равління.

П'ЯТИЙ РІВЕНЬ ВИКЛА­ДАННЯ ІСТОРІЇ розрахований на істориків як викладачів, так і дослідників. Мабуть, буде кра­ще, коли самі історики скажуть, що і як їм вчити, але незапере­чним є факт, що історик потре­бує і глибокої, і широкої гума­нітарної підготовки (мови, лін­гвістика, філософія тощо). Су­часний історик — не пасивний літописець. Данилевський, Шпенглер, Тойнбі — яскравий тому приклад. За крилатим вис­ловом, історик — це пророк, звернений до минулого. Ми те­пер усвідомлюємо, що історич­не знання має не меншу цін­ність, ніж фізичне, і без сумні­вів можна сказати, що помилка історика коштує дорожче, аніж помилка будь-якого представ­ника точних і природничих наук. Сучасний історик може сказати: «Історики — це ті, хто справді розуміє світ».