2. Сучасні орієнтири розвитку вітчизняної фахової підготовки вчителя історії в університетській освіті України

Університетська освіта є таким осередком науки та культури, який передає знання, уміння та навич­ки молодому поколінню, формує світогляд, культуру, мораль кожного випускника - майбутнього суспільства. Університетська освіта в сучасних умовах має пріоритетне значення, відноситься до фундаментальних основ забезпечення розвитку соціально-економічної системи України.

Принциповою особливістю університетсь­кої освіти є її фундаментальність та органічне поєднання навчання з наукови­ми дослідженнями в різних галузях історії. Принципово змінюється і характер фахового навчання, що набуває все виразніших рис наукового дослідження, передусім моделювання.

Проблема сталого розвитку університетської освіти у контексті Бо­лонського процесу набуває особливої актуальності, оскільки зумовлює необхідність адаптації вітчизняної вищої освіти до загальноєвропейського освітньо-науково-культурного простору при збереженні та розвитку здо­бутків та пріоритетів національної системи освіти.

Україна як учасниця Болонського процесу з метою зміцнення євро­пейської системи вищої освіти бере на себе певні зобов'язання. В аспекті досягнення цілей сталого розвитку винятково важливим є подальший роз­виток незалежності та автономії університетів.

Аналіз організаційно-педагогічного розвитку університетської систе­ми освіти зумовлює взаємопов’язану сукупність питань, на які потрібно дати швидкі, точні та конкретні відповіді; яким має бути бажаний взірець, модель університетської системи освіти; як управляти університетською освітою у швидкозмінних соціально-економічних умовах; куди спрямову­вати зміни і якою має бути модель розвитку; хто і наскільки зацікавлений у розвитку; як створити та утримувати належний баланс інтересів усіх зацікавлених сторін без втрати можливостей розвитку; які показники, ін­декси та індикатори дозволяють вимірювати розвиток; які методики та на яких рівнях і за якими критеріями здатні оцінювати рівень досягнутого та потенційні можливості розвитку; як встановити засоби впливу та визначи­ти баланс між якістю та наявними ресурсами забезпечення освіти, між економічним ростом та соціальним розвитком, між ефективністю та сталі­стю?

Сьогодні освіта визначається державою як стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації. Головною її метою є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України. Тому, пріоритетним напрямком державної політики в сучасній освіті є її особистісна орієнтація.

Напрями державної політики в сфері освіти визначені низкою документів: Конституцією України, Законами України “Про освіту”, „Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту”, Державною програмою “Вчитель”, Засадами реформування педагогічної освіти, Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, Булонською конвенцією. У реалізації цих напрямків важлива роль відводиться педагогу, який формує майбутній потенціал гуманного суспільства і його професійній підготовці.

Тому, оновленню на засадах особистісно орієнтованого підходу підлягають пріоритети, мета, завдання, структура, зміст, організація і технології фахової підготовки педагога.

Особливо це стосується майбутніх учителів історії, фахова підготовка і сама діяльність яких перебувають у стані концептуального переосмислення. Місце соціально-гуманітарних дисциплін (у тому числі – історії) у системі шкільної освіти визначається тим впливом, який вони здатні справляти на процес формування особистості. Спрямування мети навчання історії на вироблення в учнів прикладних компетенцій (особистісно-життєтворчих, соціалізуючих, комунікативних, інтелектуально-інформативних) посилює вимоги до фахової підготовки майбутнього вчителя, зорієнтованого на розвиток особистості учня.

Дослідження проблеми розвитку та кризи освіти у сучасному світі здійснювали відомі вчені європейського континенту та світу: Л, Барроуз, Р.Белл, І. Білецький, Д Д'юї, М. Гіббонс, Я. Гоцьковський. М. Квієк, Б. Кларк, Л. Кроксфорд, Ф. Кумбс, X. Льоннберг, Я. Пуукка, Ф. Майор, Р. Мейсон_; X.Ортега-і-Гассет, К. Павловський, Т. Парсонс, М. Фуллан, Б. Яловецький.

Актуальність проблеми освіти для майбуття цивілізації, для сталого розвитку висвітлюється і в Заяві міністрів навколишнього середовища країн Європейської Економічної Комісії (ЄЕК) Організації Об'єднаних Націй (ООН) (2003 рік), де підкреслюється, що освіта є одним з прав лю­дини, є також попередньою умовою для досягнення сталого розвитку й важливим чинником належного управління.

Досягнення окремих класичних наукових шкіл є багатогранним розвит­ком класичної спадщини світової та вітчизняної педагогічної науки. Про це свідчать: гуманістична педагогіка А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського. педагогіка виховання та розвитку особистості працею К.Д Ушинського, педа­гогіка навчання без "двійок" і „трійок" В.Ф. Шаталова, педагогіка співробіт­ництва Ш.О. Амонашвілі, педагогіка індивідуально зорієнтованого виховання І.Д Беха, педагогіка індивідуалізації навчання С.В. Кириленко, О.А. Кобенка, А.М. Бойко, О.М, Пєхоти, безконфліктна педагогіка Л.С. Нечепоренко, педагогіка творчості С.У. Гончаренка, Г.О. Багта, С.О.Сисоєвої. педагогіка життя Н.Г.Ничкало, педагогіка лідерства О.Г.Романовського.

Сучасна психолого-педагогічна наука багато уваги приділяє організації навчально-виховного процесу в контексті особистісно орієнтованої освіти. ЇЇ підґрунтям є дослідження психологів К.О.Абульханової-Славської, Б.Г.Ананьєва, А.Г.Асмолова, Л.І.Божович, Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, В.Н.Мясищева, А.В.Петровського, С.Л.Рубінштейна, Д.Н.Узнадзе, де особистість постає як єдність онтологічного, соціального й історичного досвіду людини. Згідно них, дитина по мірі свого розвитку рухається до розкриття всіх якостей, закладених у ній природою, вбирає історичний досвід людства, відтворює особливості соціуму, в якому живе.

Значний внесок у розробку методології і теорії особистісно орієнтованої освіти, визначення напрямів та технологій створення особистісно орієнтованого навчання і виховання учнів та студентів зроблений сучасними вітчизняними психологами (Г.О.Балл, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, В.В.Рибалка, В.А.Семиченко) і педагогами (І.Д.Бех, І.А.Зязюн, О.М.Пєхота, С.О.Сисоєва, та інші).

Проблема мети, функцій, змісту, структури професійної підготовки містяться в теоретичних засадах підготовки вчителя в системі безперервної педагогічної освіти (А.М.Алексюк, Є.С.Барбіна, С.У.Гончаренко, Н.М.Демяненко, М.Б.Євтух, Н.В.Кузьміна, В.К.Майборода, В.О.Моляко, Н.Г.Ничкало, В.С.Пікельна, В.О.Сластьонін, Н.М.Тарасевич, Г.В.Троцко, О.І.Щербаков), розроблених концепціях університетської педагогічної освіти (Л.С.Нечипоренко, В.В.Сагарда) та роботах з порівняльної педагогіки (Н.В.Абашкіна, Т.В.Кошманова, Л.П.Пуховська та інші).

Історична освіта, згідно концептуальних поглядів вчених (К.О.Баханов, А.А.Булда, В.Г.Космина, І.А.Мішина, С.О. Нікітчина, О.І.Пометун, М.Т.Студенікін, Ф.Г.Турченко, О.Ф.Турянська, О.А.Удод та інші), має підпорядковуватися меті формування засобами історії особистості учня, вироблення в нього певних навичок наукового сприйняття історії. Завдання вчителя історії полягає у тому, щоб допомогти учню виявити необхідність історичних знань для загального світорозуміння та особистого і суспільного життя.

Сучасна вища педагогічна освіта має ряд протиріч: між суспільною та державною орієнтацією сучасної школи на особистісно орієнтоване навчання та відсутністю підготовлених до його впровадження вчителів; між новим особистісно орієнтованим підходом до навчання історії (в основі якого формування світогляду, життєвої позиції особистості учня) та існуючою традиційною, предметно зцентрованою, знаннєвою системою підготовки вчителя історії; між гуманістичним характером сучасної професійної підготовки, високим рівнем накопичених науково-педагогічних знань, багатим інноваційним досвідом проектування і здійснення особистісно орієнтованого навчання та суб’єкт-об′єктною формою стосунків між учасниками навчального процесу, недооцінкою ролі педагогічної практики, власного досвіду студента, самостійної його діяльності.

Випускник вищого педагогічного навчального закладу повинен не тільки знати, але й вміти створювати педагогічно сприятливі оптимальні умови для формування і розвитку особистості дитини.

Розвиток - це особливий тип змін, які пов'язані з оновленням, з виникненням нового якісного стану об'єкта (суб’єкта), з розширенням його структурно-функціональної сутності, які впливають на якісні зміни осві­тнього процесу. Забезпечити якісну та ефективну, гармонійну фахову підготовку вчителів історії в університетах можна на основі реалізації її як ціліс­ної організаційно-педагогічної університетської системи освіти.