1. Розвиток науки управління.

Вивчення історичного поступу науки менеджменту може здійснюватися з двох полярно протилежних точок зору: релятивізму й абсолютизму. Релятивіст розглядає кожну окрему теорію, запропоновану в минулому, як більш чи менш правдиве відображення тогочасних умов, причому кожна теорія в принципі має однакове виправдання у власному контексті. Абсолютист зосереджує свою увагу на тому, що можна вважати поступом від помилки до істини. Релятивісти неспроможні ранжувати теорії з оцінкою їх внеску у розвиток науки управління. Тому в процесі засвоєння матеріалу даної теми доцільно орієнтуватися на тлумачення історії розвитку науки менеджменту з позиції абсолютизму.

Принципово важливим при вивченні данного питання є усвідомлення того, що на відміну від всіх інших наук розвиток управлінської думки не був послідовною еволюцією системи наукових знань. Навпаки, на першому етапі наука менеджменту розвивалася одночасно у кількох відносно самостійних напрямках: класична теорія менеджменту (школа наукового управління та адміністративна школа); неокласична теорія (школа людських стосунків та школа організаційної поведінки); кількісна теорія менеджменту. Необхідно підкреслити, що кожна із зазначених ранніх теорій менеджменту намагалися запропонувати свій єдиний “рецепт” підвищення ефективності управління організацією, у чому і проявляється їх обмеженість.

До теперішнього часу відомі чотири найважливіші підходи, які внесли суттєвий внесок у розвиток теорії та практики управління.

^{1) Підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні містить у собі, фактично, чотири різних підходи. Тут управління розглядається з чотирьох різних точок зору. Це школи наукового управління, адміністративного управління, людських взаємовідносин та науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів.}

2) Процесний підхід розглядає управління як безперервну серію взаємопов’язаних управлінських функцій.

3) У системному підході наголошується на тому, що керівники мають розглядати організацію. як сукупність взаємозалежних елементів — таких як люди, структура, задачі та технологія, що орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах змінюваного зовнішнього середовища.

4) Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів в управлінні визначається ситуацією. Оскільки існує така велика кількість факторів як усередині самої організації, так і в оточуючому середовищі, не існує єдиного, найкращого, способу керувати організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, який більш за все відповідає даній ситуації.

Сучасні напрямки розвитку науки управління:

1. глобалізація менеджменту;

2. Об’єднання інтересів бізнесу, суспільства і людини;

3. Гуманізація управління;

4. Посилення технократичного аспекту управління.

2.Ранні теорії менеджменту.

У першій половині ХХ ст. отримали розвиток чотири чітко відмінні школи управлінської думки. Хронологічно вони можуть бути перераховані в такому порядку: школа наукового управління, адміністративна школа, школа психології та людських стосунків і школа науки управління (або кількісна школа). Прихильники кожного з цих напрямків вважали у свій час, що їм вдалося знайти ключ до найбільш ефективного досягнення цілей організації. Більш пізні дослідження та наукові спроби застосувати теоретичні відкриття шкіл на практиці довели, що багато відповідей на питання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте, кожна з цих шкіл внесла значний та суттєвий внесок у цю область.

Наукове управління (1885–1920) найтісніше пов’язане з працями Ф. У. Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет та Генрі Ганта. Ці творці школи наукового управління вважали, що, використовуючи спостереження, заміри, логіку та аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, добиваючись їх більш ефективного виконання. Вони виміряли робочі операції з метою вилучення зайвих, непродуктивних рухів та, використовуючи стандартні процедури та обладнання, прагнули підвищити ефективність роботи.

Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити робітників у підвищенні продуктивності та обсягу виробництва. Передбачалась також можливість невеликого перепочинку та неминучих перерв у виробництві, так що термін часу, який надавався на виконання певних завдань, був реалістичним і справедливо визначеним. Це надавало керівництву можливість визначити норми виробництва, які були здійсненні, і плани тим, хто перевищував визначений мінімум. Люди, які виробляли більше, отримували більшу винагороду. Автори робіт з наукового управління визнавали також важливість відбору людей, які фізично та інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі. Вони підкреслювали велике значення навчання. Наукове управління також виступало на захист відокремлення управлінських функцій обмірковування та планування від фактичного виконання роботи.