Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ЕКЗАМЕН готова шпора.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
272.38 Кб
Скачать

14. Визначте передумови об’єднання Галичини і Волині в єдину державу, дайте характеристику етапам її розвитку (1199-1340 рр.).

Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства. У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького боярства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю. Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра. Роман Мстиславич відігравав помітну роль у житті Угорщини та Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом. Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті вона була приречена на розпад. Незважаючи на таке становище, Данило Галицький не зрікся своїх планів. Він укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від татарських загонів. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева. Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб покарати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер. За роки з 1199-1340 Галицько-Волинська держава піднялася на політичній та арені. В розвитку були як позитивні так і негативні моменти.

Вопрос 15Висвітліть соціальну структуру та соціальні відносини на українських землях в період литовсько-польської доби.

Соціальна структура українського суспільства у першій половині ХVІ ст.:

ШЛЯХТА

/пани, зем’яни, бояри/

ВИЩЕ ДУХОВЕНСТВО

/церковні ієрархи/

МАГНАТИ

/багаті пани, князі/

ПАНІВНІ СОЦІАЛЬНІ СТАНИ І ПРОШАРКИ

НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ СОЦІАЛЬНІ СТАНИ І ПРОШАРКИ

МІЩАНИ

ДУХОВЕНСТВО

патриціат

/міська аристократія/

бюргерство

/середні купці, ремісники, торговці/

плебс

/наймити, жебраки, халупники/

парафіяльні священники

НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

СЕЛЯНИ

/ПОХОЖІ, ДАННИКИ, СЛУГИ, НЕПОХОЖІ, ТЯГЛІ/

МІЖСТАНОВИЙ СОЦІАЛЬНИЙ ПРОШАРОК

КОЗАКИ

Привілейований стан

МАГНАТИ – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни, бо засідали у Пан-Раді князівства Литовського. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли.

Князі – найзаможніша аристократична частина суспільства, титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів. Князі (50 князівських родів) відзначалися не тільки багатством, але й титулом – князем не можна було стати, тільки народитися. Мали силу й авторитет на рівні місцевого самоврядування. Із давніх князівських родів найвидатнішими стають роди Заславських, Четвертинських, Ружинських, Порицьких, Острожських. Магнати виступали під час військових дій під власною хоругвою, а тому називалися «панами хоруговими». Від кожних восьми селянських господарств вони мали виділяти по одному воїну-кіннотнику. Наскільки заможними були магнати свідчить реєстр кількості воїнів, яких вони виставили у 1528 р.: родина князів Слуцьких – 433, Острожських – 426, Радзивілів – 628, Кишки – 294, Ходкевичів – 197, Вишневецькі – 98. магнати користувалися спеціальними привілеями, які були закріплені грамотами 1492 р. і 1506 р.

Серед них виділялася:

– «княжата головні» – не підлягали місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми військовими загонами та родовими гербами. Вони посідали вищі адміністративні посади: гетьман, канцлер, підскарбія, воєвода, каштелян, староста, маршалок на сеймі. Вони ж могли посідати й менш значні посади намісників та повітових старост.;

– «княжата-повітовники» – підпорядковувалися місцевій адміністрації, не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі повітового ополчення.

Пани – заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом з князями становили групу магнатів – найбільших землевласників. Пани – це своєрідний титул (з 450 шляхетських родів Київщини та Брацлавщини близько 100 родів називалися панськими). Головна ознака пана – володіння отчиною землею (з діда-прадіда). З годом назва перейшла на всю шляхту й стала формою звернення.

ШЛЯХТА (з нім. мови – рід, покоління) привілейований військово-службовий стан у Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, що входили до складу ВКЛ чи Речі Посполитої, впливали на політику держави засідаючи у регіональних сейміках та згодом у загальному сеймі Речі Посполитої. Старі військові дружини за своєю кількістю не відповідали новим вимогам часу, а коштів для створення регулярної армії не вистачало, то влада вдалася до залучення на військову службу усіх заможнх осіб в залежності від доходності їх земельної власності. Тобто встановлюється принцип військової служби із кількості землі, що була у власності тієї чи іншої особи. Шляхта середньої руки посилала 2 – 3 лицарів на війну, а дрібна шляхта мала особисто відбувати військову службу. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством.

Бояри – шляхтичи-службовці (шляхтичі-дідичі), що виконували різномантні доручення. Володіли землями за умови виконання своєї служби. З боярських родів найвпливовишими були Семашки, Загоровські, Гулевичі, Немиричі. Як і магнати повинні були виставляти одного кінного воїна від восьми селянських дворів, що були у їх маєтностях. Шляхтичі-дідичі ставали під хоругви свого повіту під час військових дій.

Зем’яни – середня військово-службова шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за особисту військову службу. Це убога шляхта, яка походила із старих зубожілих боярських родів чи навіть смердів. «Панцерні слуги» (складали ⅓ українського селянства) – особисто відбували військову службу: походили від селян-слуг, вони не мали багатств, щоб виставляти воїнів, а тому виконували особисту кінну службу, відбували службу у фортецях, несли прикордонну службу, служили поштарями.

Духівництво – окремий стан українського суспільства, що становив майже десяту частину населення.

Вище духовенство – це верхівка людей церковних до яких відносилися київський митрополит, єпископи та архієпископи. Вони не підлягали світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Належали до панівної частини українського суспільства.

НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ ВЕРСТВИ НАСЕЛЕННЯ

Міщани – це жителі міста, представники податкових верств населення. Після розпаду Русі та Галицько-Волинської держави міста занепадають й центрами економічного життя краю стають маєтки магнатів. Тому влада вдається до заселення міст іноземними колоністами, яким надавалися право самоврядування у формі магдебурзького права.

Патриціат – найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців і ремісників-майстрів.

Бюргерство – середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва; партачі.

Плебс – міське поспільство, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців. «загородники» «коморники» «підсусідки», наймити, жебраки, халупники.

Духовенство – парафіяльні священики.

НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

Селяни – це жителі сільської місцевості, що перебувають у різних формах залежності від феодалів.

Слуги путні – особисто вільні селяни, які перебували на службі (охорона кордонів або фортець), отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей. До цієї категорії селян відносилися і сільські ремісники: ковалі, колесники, бондарі, мельники, конюхи, бортники, рибалки. Вони були об’єднані у сотні, якими керував сотник. Усі селяни також об’єднувалися у сільські громади, на чолі якої стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту та громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Староста разом з «добрими людьми» чинив суд на сходці, так званій копі, тому й суд називався копним. Громада несла кругову поруку за вчасну сплату податків та видання злочинців. Кілька дворищ (хутори – об’єднання господарств споріднених родин) об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Данники (чиншові селяни) – особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину /чинш/ натурою (зерно, мед) або грошима в залежності від розміру землі. Також селяни-данники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супроводжує.

Тяглі (тяглові) – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів. Вони працювали на шляхтичів спершу 8 – 10 днів щороку, потім по 2 – 4 дні на тиждень, платили подимний податок («подимщина»), грошовий податок («серебрщина»). Міг покинути пана і піти, але попередивши його і лишивши все майно. У другій половині ХVІ ст. ця категорія селян поступово зникла.

Осадні – мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважалися такими, що засиділися, і ставали тяглими.

За власних селян феодали платили державі податок, так звану «стацію» натурою: худобою, медом, сіном, збіжжям тощо. Селяни відбували ще й особисту службу: ремонтували дороги, мости, несли особисту службу на панському дворі.

ОСОБИ ПОЗАСУСПІЛЬСТВОМ (БЕЗПІДДАНСТВА)

Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення. Перша згадка про українське козацтво 1489 р. упродовж кінця 15 – першої половини 16 ст. відбувається тільки самоорганізація козацьких елементів, що відігравали незначну роль у житті українського населення.

Вопрос 16 Проаналізуйте суть змін у стані освіти, які відбулися на українських землях з середини XIV ст. до середини XVII ст.

Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікавленість українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробудження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та інших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanus, russikus і т. ін. (Рутечія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з України навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV—XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) був доктором філософії та медицини у Болонському університеті, читав таму 1478—1482 pp. лекції з математики, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483р., лише через 30 років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Федорова), у друкарні Януаріуса Зільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під назвою " Прогностична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету".

Лукаш із Нового Града, автор відомого підручника з епістолографії (1682) був магістром та викладачем Краківського університету. У цьому університеті у XV cт. працювали 13 професорів-українців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголошував на своєму українському походженні, викладав у Кракові університетський курс римської літератури, писав вірші, що мали певний вплив на розвиток польської ренесансної поезії початку XVI ст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали школи грамоти. Відомо, що такі школи існували на Волині ще в XIII ст., у Києві — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збільшувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1646 р. Відомою була також школа грамоти у м. Красноставі в Галичині. Школи з'явилися й на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церковнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку — і малі, й підлітки. Навчали дітей письма, читання, початків арифметики, молитов, співу.

Першим вищим навчальним закладом в У країні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив близько 1676р. князь Костянтин-Василь Острозький у м. Острозі (тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кращі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошувати промови), арифметику, музику, астрономію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI— на поч. XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожному з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських школах регламентувалося статутом — "Порядком шкільним". У цих школах навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл мандрували по Україні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа й групувалися визначні вчені — Іов Борецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У1632 р. школи було об'єднано в Києво-Могилянській колегіум (згодом перейменований в академію), що став на рівень західноєвропейських університетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов'янську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму підпорядковувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його вихованці часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним конкурентом католицьким і уніатським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минулого, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов'янської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських богословських джерел. Поширеною у школах і серед вчених була й латинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європейську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку заможних людей. Так, багата, освічена й інтелігентна жінка (дружина мозирського маршалка) Гальшка Гулевичівна в 1615 р. урочисто передала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства. Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагайдачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху" у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про її розвиток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог, Львів і Київ, де зосереджувалися навчальні заклади. Учені, які групувалися в Острозі, написали ряд наукових праць із філософії, мовознавства, астрономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприяли розвитку слов'янського мовознавства, української мови, розробляли проблеми філософії, логіки, психології й інших наук. Йосип Кононович-Горбацький створив "Підручник логіки", а Інокентій Гізель написав "Загальний нарис філософії".

В Україні тривалий час працював військовий інженер із Франції Гійом Левассер де Боплан, який у 1650 р. склав "Опис України" — першу наукову працю з економічної і фізичної географії України.

Вопрос 17 Охарактеризуйте роль братських шкіл та Києво-Могилянської колегії у збереженні та розвитку української освіти наприкінці XVI - XVII ст.

Києво-Могилянська колегія у 1647—1701 роках

Друга половина XVII століття — час великих змін у житті України. Через рік після смерті святителя Петра розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після підписання Переяславської угоди 1654 року Київ став прикордонним містом і протягом кількох десятиліть жив під постійною загрозою зруйнування.

6 вересня 1658 року гетьман Іван Виговський підписав у місті Гадяч договір з представниками польського короля Яна II Казимира, що передбачав створення федерації трьох рівноправних держав: Польщі, Литви й Великого князівства Руського. В одній зі статей документа зазначалося, що відтепер Київська школа отримує всі права вищого навчального закладу і стає Академією. На практиці цей договір не був реалізований. Більше того, союз, укладений Іваном Виговським з Польщею, призвів до військового зіткнення з Москвою. 1659 року під час воєнних дій будівлі Братського монастиря були майже повністю знищені, і колегія закрилася на кілька років. Роботу школи вдалося відновити лише 1662 року. Але вже 1665 року Київ пережив чергове руйнування, після якого ректор колегії Іоанникій Галятовський змушений був залишити Київ і три роки мандрував землями Волині й Литви у пошуках для себе нового притулку. Усе це призвело до повного занепаду школи. 1666 року у відповідь на прохання гетьмана Івана Брюховецького допомогти відновити зруйновану Київську колегію Московський уряд заявив про намір не відновити, а повністю її скасувати. Від закриття школу врятувало лише заступництво київського воєводи Петра Шереметєва.

1686 року Константинопольський Патріарх Діонисій IV санкціонував перехід Київської митрополії до складу Московського Патріархату. Того ж року Московська держава підписала «Вічний мир» з Польщею, що поклало край зазіханням поляків на Київ і спричинило нові зміни у житті Київської колегії. 1689 року її ректор Іоасаф Кроковський (згодом — митрополит Київський) уперше прочитав тут повний курс богослов'я.

1693 року до Москви відправилося посольство від Київської колегії, яке спромоглося отримати від царів Петра й Іоанна Олексійовичів дві важливі грамоти (обидві датовані 11 січня 1694 року). Перша з них затвердила за Братським монастирем всі його маєтки, а друга надала колегії право викладати богослов'я, приймати на навчання дітей всіх станів, у тому числі й тих, що приїжджали з-за кордону (насамперед з Польщі), й затвердила за Київською школою право на внутрішню автономію. Незважаючи на те, що за обширом отриманих прав Могилянська колегія відтепер цілком відповідала Академіям, хоча формально статус Академії тоді їй ще не був наданий. Тому 1701 року Київський митрополит Варлаам Ясинський звернувся до царя Петра I з проханням про дарування Київській колегії повних прав Академії. У той час фаворитом Петра був вихованець Київської школи митрополит Стефан Яворський. Саме його вплив на царя виявився вирішальним у задоволенні прохання митрополита Варлаама: 26 вересня 1701 року Петро I видав грамоту, в якій Київська школа була офіційно визнана Академією.

У Київській колегії другої половини XVII століття було три групи класів: нижчі, середні й вищі. До нижчих класів належали інфима, граматика й синтаксисма; до середніх — піїтика та риторика; до вищих — філософія, а з 1689 року ще й богослов'я. У системі навчання центральне місце посідала латинська мова. Характерною рисою процесу навчання була його насиченість елементами католицької схоластики. У філософії панували категорії Арістотелевої логіки, а богослов'я орієнтувалося на твори Фоми Аквінського. Викладання риторики базувалося на латинських посібниках з ораторського мистецтва, в яких значна перевага надавалася не змісту, а формі публічного мовлення.

Вчителі й наставники Київської колегії завжди прагнули не тільки дати студентам ґрунтовні знання, а й виховати в них істинне благочестя. У XVII столітті зі стін Київської школи вийшло кілька ієрархів, прилічених Церквою до лику святих, яких нині глибоко шанує православний народ. Це святителі Феодосій Чернігівський, Димитрій Ростовський, Інокентій Іркутський.

Очолював колегію ректор, який одночасно був й ігуменом Києво-Братського монастиря. Він обирався братією обителі і потім затверджувався Київським митрополитом. Ректор здійснював загальне керівництво навчальним процесом, а також відав усіма справами монастиря. Крім того він розглядав усі скарги, що надходили на студентів від міської влади й міщан, а також улагоджував конфлікти між префектом і викладачами. Префект був другою за статусом посадовою особою в колегії. Він безпосередньо керував навчальним процесом і стежив за дисципліною. Саме префект проводив співбесіди з юнаками, які виявляли бажання навчатися в колегії, і зараховував їх у той чи інший клас. Він також спостерігав за бурсами (студентськими гуртожитками) і будинками, в яких квартирували студенти. Учителями колегії ставали її кращі випускники. Як правило, вони були насельниками Братського монастиря.

У Києво-Могилянській колегії дістали освіту не тільки відомі церковні діячі, а й переважна більшість української дворянської аристократії та козацької старшини. Так, вихованцями Київської школи були майже всі українські гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького (1657, 1659—1668, 1677—1681) і аж до останнього гетьмана — Данила Апостола (1727—1734). Кількість студентів за життя святителя Петра Могили, очевидно, сягала кількох сотень осіб. Під час військових потрясінь 1650—1670-х років навчальні аудиторії спорожніли. Однак з середини 1680-х років кількість вихованців колегії стрімко зростала й до 1700 року становила вже близько двох тисяч осіб.

З перших десятиліть існування Київської колегії в ній зароджуються свої традиції, які згодом стануть її обличчям. Одна з таких традицій — публічні диспути, що проходили наприкінці навчального року й в особливі пам'ятні дні. Богословські тези, що обговорювалися на цих диспутах, видавалися у вигляді гравюр. Також у Київській колегії силами студентів регулярно організовувалися театралізовані вистави, сценарії для яких писали професори.

У 1693—1695 роках у Братському монастирі на кошти гетьмана Івана Мазепи був побудований величний Богоявленський собор, що став однією з кращих будівель Києва у стилі бароко. На жаль, до наших днів цей храм не зберігся. Він був зруйнований 1933 року.

Головною святинею монастиря була чудотворна Братська ікона Пресвятої Богородиці. Колись цей образ перебував у храмі святих Бориса й Гліба у Вишгороді. За переказами, коли 1662 року Вишгород був розорений кримськими татарами, ікона приплила водами Дніпра до київського Подолу й зупинилася напроти Братського монастиря. Ченці перенесли святиню до монастирського храму. Згодом ікона була прикрашена срібною оправою із численним дорогоцінним камінням. До революції в Київській Академії існувала традиція щосуботи звершувати акафіст перед цим чудотворним образом.