11. Вчення Конфуція про виправлення імен.

Виправлення імен понять - концепція Конфуція, що висуває вимогу адекватності між словом і справою, реальним станом речей, поведінкою індивідів та їх етико-ритуальним статусом, відображеним принципом лі. Концепція виправлення імен Конфуція є плід осмислення соціально-економічних змін, що привели до дестабілізації китайського суспільства.

Не випадково Конфуцій казав: коли імена неправильні - судження невідповідні; коли судження невідповідні - справи не вирішуються. Так, родова знать втрачала титули і вплив, сановники-інтелектуали усувалися від управління країною, порушувалися ритуальні правила поведінки верхів стосовно низів, вищими шарами суспільства забувалися, нехтувалися традиції давньої культури - основи стабільності китайської цивілізації. У такій ситуації Конфуцій закликав подолати себе і повернутися до мудрого способу життя давніх, зафіксованого у ритуальній благопристойності (лі), канонічних писемних пам'ятниках давньої культури, у титулах, рангах і посадах (мін), тобто до всього, що ще залишалося в іменах, але вже зникало з реального життя.

Основна мета Конфуція - гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Майбутнє не привертає занадто багато уваги - адже час рухається по колу; і усе повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу минулого - «виправлення імен».

Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, а син - сином не по імені, а реально, насправді – це ієрархічна модель Конфуція.

Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність - конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао. Конфуцій закликав до самовдосконалення. Багато уваги приділяв навчанню та вихованню.Найвище у розвитку особистості – мудрість. Важливим у вихованні дитини є музика та поезія. Для досягнення ЖЕНЬ допоміжними є ЛІ – етикет, І - обов'язок, СІНЬ – вірність, щирість.

12. Ґенеза, природа і розвиток античної філософії

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими від­носинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне.

На другому етапі, який роз­почався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах вироб­ництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спри­чинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.

За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феода­лізм та капіталізм у пізнішій Європі. Тільки в Давній Гре­ції недостатній розвиток техніки у процесі розвитку товар­но-грошових відносин перетворив людину на товар. (Ран­ній капіталізм у США повторив цей досвід работоргівлі.)

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна де­мократія.Саме греки вперше застосували цей інститут. Людину почали утотожнювати із громадянином. Вона підготувала появу вільної особи, інтелек­туальної свободи і, зрештою, сформувала особу як су­б'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння ос­новної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мисли­телів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно про­довжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не про­тистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окресли­ла схему філософського осмислення світу в давньогрець­кій філософії.