- •1. Предмет історії філософії
- •2. Природа філософського знання, його місце у світогляді.
- •3. Духовне зростання людства крізь призму ясперівської концепції осьового часу
- •4. Західна та східна культурі парадигми. Проблеми сумісності.
- •5. Філософська культура Стародавнього Сходу. Основні особливості
- •7. Основні засади буддизму
- •8. Проблема страждання у буддизмі
- •9. Чотири буддистські благородні істини
- •10. Жень як центральна категорія конфуціанства.
- •11. Вчення Конфуція про виправлення імен.
- •12. Ґенеза, природа і розвиток античної філософії
- •13. Періодизація античної філософії.
- •14. Роль Гомера і Гесіода у формуванні давньогрецького світогляду
- •Гомер «Іліада», «Одіссея»
- •Гесіод «Теогонія», «Праці і дні»
- •14. Гомер і Гесіод.
- •15. Перші іонійці – натурфілософія мілетської школи
- •16. Філософія Фалеса.
- •20. Діалектика Геракліта Ефеського.
- •21. Геракліт і його вчення про Логос
- •24. Вчення про буття і небуття Парменіда.
- •Буття – Єдине
- •25. Апорії Зенона: логічне доведення відсутності руху.
- •26. Атомістична теорія Демокріта.
- •27. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину.
- •28. Античні просвітники – особливості філософської пропаганди софістів.
- •29. Мудрець перед лицем смерті – Сократ.
- •30. Особливості філософського стилю Сократа – іронія і маневтика.
- •31. Переоцінка Сократом традиційних цінностей.
- •32. Постать Сократа. Історико-філософські наслідки.
- •34. Еллінська класика - тематика класичної грецької філософії
- •35. Друга навігація Платона та її наслідки для античної філософії.
- •36. Вчення Платона про ідеї
- •37. Структура платонівського світу ідей
- •38. Гносеологічні погляди Платона – теорія амнезису.
- •39. Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.
- •40. Діалог Платона Федон.
- •41. Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї.
- •42. Філософська система Арістотеля
- •Історичний підхід
- •Класифікація наук
- •44. Психологія Арістотеля – вчення про три душі.
- •45. Етика Арістотеля
- •46.Дві парадигми природи мист-ва: Платон і Арістотель. Вчення Аріфстотеля про катарсис
- •47. Вчення Арістотеля про Катарсис
- •48. Александр Македонський і перехід від класичної до елліністичної епохи. Зміна орієнтирів.
- •49. Філософські напрямки елліністичної епохи(епікуреїзм,стоїцизи, еклектизм)
- •50. Філософія скептицизму
- •51. Основні риси філософії стоїків
- •Епіктет
- •Марк Аврелій 2 ст
- •52. Стоїцизм. Періодизація і загальна х-ка
- •53. Філософія неоплатоніків. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада неоплатонізму.
- •54. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада неоплатонізму
- •56. Етика неостоїцизму – Сенека
- •57. Феномен християнства в історичному контексті.
- •58. Філософсько-богословські теорії Філона Александріївського. Теологічне переосмислення вчення про Логос. Гносеологічний принцип містичного екстазу
- •60. Періодизація патристики
- •61. Апологетика перших століть християнства. Фідеїзм Тертулліанна
- •62. Антагонізм граду земного і граду Божого у філософіїї Августина Блаженного
- •63. Філософські і богословські погляди Августина.
- •64. «Сповідь» Августина Блаженного.
- •65. Вчення про предестинацію Августина.
- •66. Августинове тлумачення проблеми співвідношення волі людини і волі Бога: проблема божественної благодаті. Вчення про предисценацію.
- •67. Пізня патристика. Северин Боецій.
- •69. «Розрада від філософії» Северина Боеція
- •"Бог- это само счастье, как высшее счастье".
- •70. Загальна характеристика схоластики та її періодизація.
- •71. Полеміка реалізму і номіналізму.
- •72. Рання схоластика. Ансельм Контерберійський.
- •73. Ансельм Кетерберійський і онтології доказу буття Бога
- •74. Зріла схоластика. Тома Аквінський.
- •75. Антропологія Томи Аквінського. Людина як compositum душі і тіла (вчення про людину).
- •77. Співвідношення віри і розуму, теології і філософії в ідейній спадщині Томи Аквінс.
- •79. Пізня схоластика. Вільям Оккам. “Бритва Оккама”
- •80. «Бритва Оккама» і специфіка пізньої схоластики
- •81. Антропоцентричність філософії епохи Ренесансу.
- •82. Натурфілософські ідеї мислителів доби Відродження.
- •84. Скептицизм Мішеля Монтеня
- •85. Зародження протестантизму. Мартін Лютер.
- •86. Емпіризм Френсіса Бекона
- •87. Емпірико-сенсуалістична лінія в теорії пізнання Нового часу.
- •88. Суб’єктивістське перетлумачення людського пізнання. Протиставлення суб’єкта до об’єкта у філософії Рене Декарта.
- •89. Принцип раціоналістичного методу Декарта.
- •91. Релігійна філософія Блеза Паскаля.
- •92. Суперечлива природа людини у паскаля. Людина як «Мислячий очерет».
- •93. «Думки» Паскаля. Основні ідеї.
- •95. Феномен Просвітництва (від деїзму до атеїзму). Значення «Енциклопедії».
- •96. Деїзм філософії просвітників.
- •99. Ідеалістичне спрямування німецької класичної філософії.
- •100. Особливості діалектичного методу Гегеля. Гегелівська тріада.
- •101 Філософська система ґ.В.Ф. Геґеля.
- •102. Суперечність між системою і методом у філософії Гегеля
- •103.Етичні погляди Канта.
- •104. Гносеологічна концепція Канта. Розум і Розсудок.
- •105. Особливості розвитку філософії в хiх ст. Започаткування некласичної парадигми
- •106. Передекзистенціалізм Скорена Кєркегора. Вчення про 3 стадії людського існування.
- •107. Філософія життя. Загальна х-ка
- •109. Філософія Фрідріха Ніцше. Загальна х-ка
- •110. Ніцшівське протиставлення аполлонічного та діонісійного начал у житті і культурі.
- •111.. Психоаналіз і духовна ситуація хх століття.
- •112, 113. Головні засади фройдизму. Неофройдизм. Поняття колективного безсвідомого.
- •114. Філософія позитивізму. Основні етапи
- •115. «Перший позитивізм» Огюста Конта. Критика «псевдопонять» і «псевдопроблем» метафізики.
- •116. Неопозитивізм і «лінгвістичний поворот» у філософії.
- •117. Екзистенційна філософія у хх столітті.
- •118. Людське існування у світлі онтології: філософські погляди Мартіна Гайдеґґера
- •119. Релігійна та атеїстична форми екзистенціалізму.
- •120. Екзистенція і трансценденція у філософії існування.
- •123. Філософія неотомізму.
111.. Психоаналіз і духовна ситуація хх століття.
Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв’язків та процесів. Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у ХХ ст.[1]
Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 - початку 20 століття Зиґмунд Фройд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.
Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.
Психоаналіз спирається на кліничні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення, тощо.
Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо - тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності. В часи Фройда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фройда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.
Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.
112, 113. Головні засади фройдизму. Неофройдизм. Поняття колективного безсвідомого.
У 20 ст.філософія дуже чутливо сприймає різні науки про душу. Австрійський психіатр Зігмунд Фройд у 1900 році видав книгу «Тлумачення сновидінь». Він є засновником психоаналізу, який як наука до нього не розвивалася. Він вважав, що духовне життя людини значно ширше, ніж її раціональність. Він першим закликав зануритися нижче, за рівень свідомості.
Фройд довів, щобезсвідоме є динамічним, і воно активно впливає на наше мислення і відчуття, здійснює тиск на наше життя. Первісне «Я» постійно дає про себе знати, ми повинні витісняти інстинкти, навчити розум боротись з безвідповідальністю інстинкту. Лише проникнувши у сферу несвідомого, ми можемо знайти відповідь на на наші психічні розлади, неврози ( теорія пансексуалізму – псих.розладів через сексуальність). Підсвідоме має свої символи, знаки, мову, граматику, які ми повинні вивчити і впізнавати. Фройда цікавить феномен обписки та обмовки. Ці речі невипадкові, ними людина висловлює те, що хотіла приховати, але воно злетіло з уст. Важливого значення у Фройда набуває феномен сновидінь.Сноведіння пов'язує свідоме і підсвідоме, раціональне і чуттєве. Завдяки ним ми дізнаємось про те, що б не хотіли знати, та воно існує.Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури — мораль, мистецтво, фольклор — теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.
Сублімація – процес переорієнтації людини на іншу тінь, далеку від сексуального задоволення, перетворення її на морально-соціальну поведінку. Крізь призму сублімації Фройд вбачаврозвиток релігії та культури. Культура – витіснення сексуальності. Фройд наголошує на антагонізмі : інстинктів та соц.життя. Психічна динаміка людини вивод. У 3 інстанціях: Я, ВОНО, НадЯ. Воно – це згусток інстинктів. Я – імпульсивне задоволення Воно, НадЯ – представник суспільства, авторитет зовнішнього у житті людини.
Фройд постійно мав справу із патологіями.Послідовники Фройда - Фромм та Юнг критикували його за перебільшення та неправ.трактування Комплексу ЕДІПА.( Не у секс.знач, а у соціальному). Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.
Карл Юнг висунув ТЕОРІЮ КОЛЕКТИВНО БЕЗСВІДОМОГО. Адольф Адлер впровадив комплекс неповноцінності.
