105. Особливості розвитку філософії в хiх ст. Започаткування некласичної парадигми

Філософія кінця XIX — початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії.Гносеологізм стає визначальним. Абстрактність та спекулятивність у гегелівському мисленніна поч.30х рр вивітрюється. У творюються 3 течі, напрями, які рухаються опозиційно до філософії класичного ідеалізму.( Гегеля критикували за нежиттєвість теоретизування, відхилявся від емпіризму, не цікавився природн.науками, базисом існування людини, природи).1 – ПОЗИТИВІСТИ (Огюст Конт),2 – ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ (Шопенгауер, критикує Гегеля за фрагментарністьта несистематизацію філософії), 3 – ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТИ (К'єркегор, крит.геге.за те, що не залишає у своїй системі місця для людини). Не відштовхував гегеля американський прагматизм( у 80х рр 19ст. ) – Пірс, Джеймс; і релігійна філософія НЕОТОМІЗМ(1879р).

106. Передекзистенціалізм Скорена Кєркегора. Вчення про 3 стадії людського існування.

Філософські погляди данського мислителя Кєркегора склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля, — з іншого.Він скептично критикував усе, що йогго сучасники вваж.ідеальним. Вперше він приділив увагу терміну ЕКЗИСТ. – ІСНУВАННЯ. Розум як існування людини, похідні – настрої, відчуття. Людське існув.протиставляється існуванню світу, абстракції. Об'єктивність є необгрунтованою і непозбавленою вигадки. Людське існування може бути охоплене поняттями, людина на шляху до Бога проходить три якісно відмінні стадії: 1.Естетичну: людина піддається бажанням, почуттям,інстинктам –зовнішньому впливу, виконує їх, вона є ненаситною, хоче все більше. Людина не зв'язана із минулим та майб., не знає, що таке вина і обов'язок. В результаті етик приходить до траг.фіналу – не може насититись і знесилюється, стає етиком.

2. Етичну: Обов'язок, провина, повторення. Це людина раціональності, здатна піднятися над чуттєвою природою, прагне соціальності, сім'ї, становища. Вона робить зусилля над собою. Має аскетизм, у її обмеженні діє вольова природа. Етик закінчує відчаєм. Далі йде релігія.

3.Релігійна: найвища, головна стадія розвитку людини. Це віра силою абсурду, несумісна із жодним раціональним поясненням.( Приклад про Агамемнона та Авраама). Те, що вимагає Бог не є надто багато, і жертва не може бути занадто великою, якщо її вимагає Бог.Ця жертва, готовність до неї стала передумовоювважати Авраама отцем віри.

107. Філософія життя. Загальна х-ка

«Філософія життя» формується в середині XIX ст. Криза раціоналізму. Основним концептом виступає життя як інтуїтивно-осяжна цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії. Пізнання є актом інтуїції. Відбувається культ творчості та генія. Філос.життя визнає неможливість примиритинауку та філософію, їх погляди на світ.Напука прагне підкорити світ, а філос.займає позицію спостерігача. Мистецтво – найбфльш адекватна та яскрава форма вираження життя, у ньому увіковічнені ідеї, найбільш свобідний віиз мист-ва – музика( Вагнер).Синонімом життя стає творчість як постійне породження чогось нового, життя – це процес творчого становлення, він є аналітичним, підвладним розсудку. Методом пізнання стає художній символ. Ф.Ж. є антисцеїнтичною. Розум відірваний від життя. Орієнтир на задоволення практичних потреб. Філософія зближується з міфологією.Мислителі висловлювались метафорично і афористично. Визначні філософи: Шопенгауер, Ніцше, Бергсон, Шпенглер. У 30х рр. Філософія життя вичерпує себе і ввинакиє нове мислення – позитивізм.

108. Метафізика волі А. Шопенгауера. Етичні ідеї філософського ірраціоналізму викладені Шопенгауером у праці "Світ як воля та уявлення" (1818), а та­кож у конкурсних трактатах "Про свободу волі" та "Про основу моралі". Етичні ідеї філософа є складовою його філософської системи, в якій світ природи, людське життя та життя окремої особистості об´єднані у цілісність. Підставою останньої є певне метафізичне начало: світова воля. Усе багатство реального світу є виявом волі. Сутність її не пізнавана. Останнє споріднює по­няття волі у Шопенгауера з "річчю у собі" Канта. Дія світової волі виявляє себе у природі на всіх рівнях життя: у магнетизмі, у рості кристалів, у рослинному, тваринному світах та в люди­ні. На рівні людини відбувається роздвоєння волі на суб´єкт і об´єкт, тобто вона стає для себе предметом уяви, об´єктивується і пізнає себе у поняттях. Однак на рівні уяви світ не відкриваєть­ся людині. Емпірична дійсність — лише ілюзія людської свідо­мості. Світова воля як основа світобудови може бути пізнана лише на основі інтуїції. Вона відкриває сутність волі як "сліпого прагнення до життя", як "волю до життя".

У сфері природи, у людському житті присутнє постійне су­перництво воль. Зрештою, дія світової волі спрямовується на виживання істот, що найдосконаліше відображають її потреби. Оскільки воля опредметнює себе у реальних об´єктах, і процес має неперервний характер, результативність якого не має ви­раженої досконалості, воля є постійно незадоволена. Отже, воля до життя є нещасливою волею. Вияв волі у світі є не що інше, як джерело мук і страждань.

Людина — раб свого характеру.