79.Труднощі відбудовчого періоду в україні 1945-1953

По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця 1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів. Однією з визначальних рис політичного життя України було зміцнення адміністративно-командної системи. По мірі звільнення території відновлювалась діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. були проведені вибори до Верховної Ради, внаслідок чого відновилась традиційна для мирного часу структура вищих органів державної влади. У грудні 1947 р. відбулись вибори місцевих рад. Водночас було скасовано органи управління воєнного часу. Реорганізовувалась система управління промисловістю і сільським господарством. У 1946 р. Раду народних комісарів було перейменовано у Раду міністрів УРСР. Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці. У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 pp. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її недоліками. Нехтуючи потребами і можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років (експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть) відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити (підвищити продуктивність праці на 36%). Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей. Особливості відбудови в Україні: 1) значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи; 2) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги; 3) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства. 4) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом; 5) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. 6) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий проміжок часу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті; 7) непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияву широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів; 8) ускладнення процесу голодом 1946-1947 pp.; 9) нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій. Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення. Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови. Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно — вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку.

80.соц-ек.перетворення в україні на основі непу.

У березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системи заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). НЕП — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. Була допущена оренда землі і найманий труд батраків. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Одночасно підтримувалося кооперативне будівництво. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85 % господарств. НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, ліквідував контроль уряду за нею. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки, віддано в оренду дрібні та частково середні підприємства. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля – залишалися під контролем держави.  Рішення, прийняті партійним з’їздом у Москві, були обов’язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Незважаючи на всі труднощі, в 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом, ліквідувати повстанський рух селянства. В 1925-1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва: з’явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств. Але внутрішня суперечність і поява кризових явищ, які викликав НЕП, намагання забезпечити державу товарним хлібом визначили відмову від НЕПу до кінця 1929 р. Факт існування та визнання УРСР(утворення СРСР у 1922р. и Конституція 1924р.) з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, столицею (Харків), апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу, створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.  Успіхи в культурному будівництві 20-х – початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація» чи «українізація». У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.  Результати українізації 20-х рр. були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54 %. У 1929 р. в УСРР діяло 80 % шкіл і понад 2/3 технікумів та 30 % вузів з українською мовою навчання. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими. Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже з кінця 20-х років національно-державне і національно-культурне будівництво уповільнюється. Накопичений позитивний досвід засуджується і деформується сталінською адміністративно-командною системою. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева – озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). В Україні розгорталася глибока й руйнівна репресивна кампанія, пов’язана з утвердженням тоталітарної системи.