64. Окресліть головні напрями розвитку середньої та вищої освіти в Україні після проголошення її держаної незалежності.

Наприкінці 2000р. процес оновлення освіти вступив у нову фазу реформування, коли було ухвалено проект концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи, де передбачається, у тому числі ліквідація недоліків “Освіти 2000”:

– перехід на 12-річне навчання та 12-бальну оцінку знань;

– посилення практичного і виховного спрямування освіти;

– навчання умінню здобувати інформацію з різних джерел, переробляти і застосовувати її на практиці;

– забезпечення безперервності освіти молоді;

– зростання значення громадського самоуправління у школі;

– посилення виховної і організаторської ролі вчителів тощо.

Отже, система освіти в умовах після проголошення незалежності України розвивається динамічно, відбувається процес її перебудови стосовно ринкових умов. Разом з тим зберігаються і примножуються традиції співробітництва між навчальними закладами.

У 1966-1967 pp. в школах України розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити через 10 років. Було введено нові дисципліни - філософія та політекономія соціалізму, суспільствознавство, введено курс «Основи Радянської держави і права» (9 клас). З 1972 р. завершився перехід до обов'язкової загальної середньої освіти, що, на жаль, призвело до знецінення знань.

Поширення набули вечірня та заочна форми навчання. Головні акценти у ці роки робилися на трудовому вихованню учнівської молоді. Для цього було організовано систему навчально-виробничих комбінатів, де учні старших класів здобували робітничі професії. На кінець 70-х pp. цими комбінатами було охоплено 2 млн учнів.

Головним недоліками у середній школі залишалися недостатнє фінансування навчально-виховного процесу, кількісні, а не якісні показники успіхів у навчанні, закриття малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. Ремонти шкільних приміщень здійснювалися господарським способом (школа самостійно наймала ремонтників), або руками самих учителів та учнів.

Саме у 70-80-і pp. посилилася русифікація освіти - 78 % шкіл переведено на російську мову навчання. Розпочався процес денаціоналізації освіти - українські звичаї, традиція, мова виживалися з навчальних закладів, панували примітивне розуміння марксизму-ленінізму, надмірна ідеологізація освіти.

У системі професійно технічної освіти кількість навчальних закладів збільшилася в 1,3 рази, а кількість учнів - у 2 рази. Розширилася мережа середніх та сільських ПТУ

Збільшилася кількість вузів, хоча їх матеріальна база залишалася слабкою. Кількість студентів у 1980 р. зросла до 680 тисяч. Усього за 20 років вищу освіту здобули 2,5 млн чоловік. Велика кількість дипломованих спеціалістів по закінченню вузу влаштовувалися на робітничі професії, оскільки заробітна платня інженерно-технічних спеціалістів була меншою, ніж кваліфікованого робітника.

65. Розкажіть про стан релігійних і міжконфесійних відносин в Україні у перші роки після проголошення її державної незалежності.

Міжконфесійні відносини незалежної України.

Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.

Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.

Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів. Водночас у духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

— Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

— Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;

— Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21% . Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань. Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

— посилення релігійності населення;

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

— глибокий розкол у православ'ї;

— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.