28. Порівняйте особливості етнополітки Російської та Австрійської імперій щодо «української питання».

Наприкінці XVIІІ ст. українські землі, за трьома поділами Польщі, потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Майже 150 років від кінця XVIІІ до початку XX ст. українці перебували під владою цих імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. За своїм політичним устроєм обидві держави були самодержавними монархіями. Проте режими цих імперій помітно відрізнялися: в Росії була абсолютна монархія, в Австрії - конституційна.

Знищення козацької державності, запровадження російських державних установ, зросійщення переважної частини козацької старшини вивели Україну з

осередку європейських націй. Російський уряд намагався перетворити українців

на етнічну масу без своїх провідників та історичної пам’яті, нездатну захистити

свою культуру, а тим більше примножувати й розвивати її.

Офіційний Петербург прагнув зробити якнайбільше українців «справжніми росіянами». Із цією метою їх позбавляли права на освіту рідною мовою, прищеплювали переконання про «неісторичність», «недолугість» українців, одночасно насаджуючи ідею вищості «російського народного духу». З офіційного вжитку була вилучена назва «Україна».

Наприкінці ХVІІІ ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрійської імперії. Це була територія площею 70 тис. кв. км із 3,5 млн мешканців. Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у ХVІ ст. та наприC кінці ХVІІ ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту — угорці, румуни, словаки.

Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого по ділу Речі Посполитої. Дві третини (66 %) її населення становили українці. Майже 20 % — поляки й приблизно 10 % — євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці.

У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину. Три чверті (75 %) населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці. У Південній Буковині українців проживало майже 40 % від загальної кількості жителів.

Включаючи західноукраїнські землі до імперської адміністративно-терито ріальної системи, віденський уряд аж ніяк не переймався проблемами етнічного складу населення.

Україна під владою Австро-Угорщини На початку ХІХ ст. українські початкові школи були переведені під опіку римо-католицької церкви, скасовано закон про обов’язковість освіти, припинеC но фінансування початкових шкіл із рідною мовою навчання. Їхнє утримання покладено на збіднілі й обтяжені панським гнобленням сільські громади. Ці «антиреформи» призвели до різкого зменшення кільC кості дітей у школах, до обмеження навчання рідною та церковнослов’янською мовами.

Щоб зменшити потяг селян до освіти, поміщики Східної Галичини активно поширювали чутки, що письменних забиратимуть до війська. Після закриття Руського інституту церковнослов’янська мова перестала бути мовою вищої освіти.

Зрештою внутрішні суперечно суперечності Західної України, її віддаленість від тодішніх центрів культури й промисловості спонукали австрійські власті відмовитися від запровадженого Йосифом ІІ реформування цього краю. Офіційний Відень навіть зіткнувся з небажанням чиновників їхати туди на державну службу. Тому австрійські власті стали активно залучати до управління представників місцевої польської та мадярської еліт узамін за визнання й підтримку австрійського панування. Зміцнивши в такий спосіб становище в краї,

австрійська влада активно продовжувала здійснювати політику асиміляції — уподібнення українського народу чужим культурам. Це була цілеспрямована політика спольщення в Галичині, мадяризації в Закарпатті, румунізації в Буковині.

Пониження освітнього рівня народу й піднесення внаслідок освітніх реформ греко-католицького духовенства — єдиного освіченого носія української самосвідомості — призвело до відчуження частини священиків від селянства. Поступаючи на навчання й залишаючи батьківську домівку, вони відривалися від рідної мови та культури.

Поступово грекоCкатолицькі священики переходили на мови носіїв інших культур: польську, німецьку, мадярську, тобто на мови соціальних і національних гнобителів українства. Освічені українці схилялися до німецької мови та культури не тільки через адміністративний тиск віденського уряду чи місцевого австрійського чиновництва та спілкування з колоністами. Вони потребували наукових і високохудожніх творів, яких пригноблена українська культура й література за умов бездержавності не мала змоги створити. Тягнучись до високих зразків культури й науки, наші співвітчизники потрапляли під вплив надзвичайно популярних тоді творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Ґете, Шиллера.