1. Функції соціології

Основні функції соціології.

Теоретична функція — полягає у поповненні та збагаченні со­ціологічного знання, в розробці концепцій, теорій, ключових понять і категорій цієї науки на основі дослідження соціальної дійсності. Збагачення наукового соціологічного знання відбувається як на ос­нові вдосконалення теоретичної соціології, так і на базі розвитку спеціальних і галузевих соціологічних теорій, а також пов’язаних з ними досліджень емпіричної соціології.

Описуючи, систематизуючи, нагромаджуючи дослідницький матеріал у вигляді аналітичних записок різних наукових звітів, ста­тей, книг соціологія здійснює описову функцію.

Інформаційна функція — це збирання, концентрація соціологі­чної інформації, одержаної у результаті проведення досліджень. У великих соціологічних центрах вона нагромаджується в так званих банках соціологічної інформації, її використовують органи управ­ління, засоби масової інформації.

Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням коротко- або довгострокового прогнозів досліджуваного об’єкта.

Критична функція соціології тісно пов’язана з її прогностич­ною і гуманістичною функціями. На основі аналізу і розвитку соціа­льних систем соціологія не тільки виробляє практичні рекомендації по їх вдосконаленню. Вона також конструює й можливі технології їх прогресу, формує соціальні ідеали, розробляє програми соціального розвитку, підпорядковуючи все це реалізації інтересів людини.

Виховна функція соціології реалізується в тому, що знання які здобуваються цією наукою безпосередньо використовуються систе­мою виховання і впливу на свідомість і поведінку людей з метою формування їх певних соціальних якостей.

Здобуваючи і накопичуючи знання про закони і закономірності функціонування і розвитку історично визначених соціальних сис­тем, про різні сфери суспільного життя, всі його складові частини соціологія тим самим реалізує пізнавальну функцію.

У визначенні методів вивчення соціальної реальності збору, об­робки і аналізу первинної соціологічної інформації соціологія реалі­зує совою інструментальну функцію.

Світоглядна функція проявляється в тому, що озброюючи лю­дей соціологічним знанням, вона тим самим формує їх погляди на соціальні процеси, дає їм теоретичну основу для практичних дій, оцінки явищ соціальної реальності.

• Ідеологічна

• Практична

• Регулятивна

• Організаційно-технологічна

• Управлінська

• Соціального проектування та конструювання

• Емпірична (що дає можливість отримати нові знання, підтверджувати чи спростовувати гіпотези про ймовірний перебіг подій у суспільстві, сприяти формуванню сучасної картини знань про соціальні реалії);

• Охоронна

• Просвітницька (яка описує соціальне життя загалом, інформує людей про загальні риси, розвитку суспільства, сприяючи формуванню цілісного уяв­лення про суспільство як соціальний феномен)

2. Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства є елементом соціальної системи.

Поняття соціальної структури

Соціальна структура — це сукупність стійких, впорядкованих зв'язків між елементами соціальної системи, обумовлених розподілом і кооперацією праці, формами власності та діяльністю різноманітних соціальних спільностей.

Соціальна спільність — це сукупність індивідів, функціонально об'єднаних на певний час конкретними зв'язками та взаємодією. Прикладом соціальної спільності можуть бути молодь, студенти і т. д.

Соціальна група

Різновидом соціальної спільності є соціальна група. Соціальна група — відносно стала кількість людей, пов'язаних між собою формою діяльності, спільністю інтересів, норм, цінностей.

Залежно від чисельності групи поділяються на:

- великі — включають значну кількість людей, які між собою не взаємодіють (колектив підприємства);

- малі — відносно невелика кількість людей, які безпосередньо пов'язані особистісними контактами; об'єднані спільними інтересами, цілями (студентська група), як правило, в малій групі є лідер.

В залежності від соціального статусу і способу утворення соціальні групи поділяються на:

- формальні — організовані для реалізації певної задачі, цілі чи на основі спеціалізованої діяльності (студентська група);

- неформальні — добровільне об'єднання людей на основі інтересів, симпатій ( компанія друзів).

Соціальну структуру також визначають як сукупність соціально-класових, соціально-демографічних, професійно-кваліфікаційних, територіальних, етнічних, конфесійних спільностей, пов'язаних відносно стійкими взаємовідносинами.

Основні підструктури соціальної структури суспільства

Соціально-класова структура суспільства — сукупність суспільних класів, певні їх зв'язки і відносини. Основу соціально-класової структури складають класи — великі соціальні спільності людей, що розрізняються за їх місцем в системі суспільного виробництва.

Англійський соціолог Чарльз Бут (1840-1916) на основі поділу населення залежно від умов його існування (район проживання, прибуток, тип житла, кількість кімнат, наявність слуг) виділяв три суспільних класи: "вищий", "середній" і "нижчий". Таким розподілом користуються і сучасні соціологи.

Соціально-демографічна структура включає спільності, які виділяються за віком, статтю. Ці групи утворюються на основі соціально-демографічних ознак (молодь, пенсіонери, жінки і т. д.).

Професійно-кваліфікаційна структура суспільства включає спільності, що утворюються на основі професійної діяльності в різних галузях народного господарства. Чим більше видів виробничої діяльності, тим більше розрізняються професійні категорії (медики, педагоги, підприємці і т. п.).

Соціально-територіальна структура — обов'язковий компонент соціальної структури будь-якого суспільства. Територіальні спільності розподіляються за місцем проживання (жителі міста, жителі села, жителі певних регіонів).

Етнічні спільності—це спільності людей, об'єднаних за етнічною ознакою (народ, нація).

Конфесійні спільності — це групи людей, що утворюються на основі віросповідання, на основі належності до певної віри (християни, буддисти і т. п.).

3. Поняття «організація» вживається в кількох значеннях.

Перше значення відображає ступінь впорядкованості системи («організованість»).

Друге значення характеризує процес налагодження зв`язків у ході спільної діяльності («організовиваніе»).

Третє значення відноситься до соціальної групи, створеної штучно, що має певну мету діяльності та реалізує певну соціальну функцію. Ми будемо розглядати саме це явище.

4. Об'єктом соціології є певна соціальна реальність, яка не залежить від дослідника. Для соціології немає спеціально відведеної сфери соціальних явищ (як культура чи психологія), вона не вивчає які-небудь специфічні, характерні тільки для конкретної сфери суспільного життя явища.

Загалом, об'єктом соціології є:

суспільство (глобальне світове співтовариство, національне співтовариство);

соціальні спільноти — сукупності індивідів, що реально існують, характеризуються відносною цілісністю і придатні для емпіричної фіксації (класи, конфесії, професійні, вікові групи тощо);

людина як творець соціальних спільнот і суб'єкт соціальних процесів;

соціальні інститути — сталі форми організації спільної діяльності людей, механізми самоорганізації спільного життя людей, органи управління ним.

Предмет соціології — це сукупність основних теоретичних понять, за допомогою яких вчені описують реальні факти, пояснюють і практично вирішують соціальні проблеми.

Серед основних понять соціології можна виділити такі як: статус, роль, соціальна структура, соціальна група, соціальна взаємодія, соціалізація та ін.

Відтак соціологію можна визначити як науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину — творця цих соціальних спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку.

5. Дефініція "культура" вживається у наступних значеннях:

1. Означення певних історичних епох (антична культура, культура середньовіччя);

2. Характеристика конкретних суспільств, народностей та націй (культура майя, культура етрусків);

3. Окреслення специфічних галузей діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура);

4. У більш вузькому значенні - сфера духовного життя людей:

• Предметні наслідки діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права тощо);

• Сили та здібності людини, зреалізовані у діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального та естетичного розвитку, світогляд, способи та форми спілкування людей).

 

Визначення культури можна розбити на кілька груп: I. описові визначення (культура - це сума усіх видів діяльності,

Звичаїв, вірувань); II. визначення, що пов'язують культуру з традиціями або соціальною спадщиною суспільства (культура - це соціально успадкований комплекс практики і вірувань, котрим визначаються підґрунтя нашого життя);

1. Підкреслює значення для культури правил, що організують людську поведінку;

2. Культура розглядається як засіб пристосування людини до навколишнього середовища;

V. культура розглядається як продукт діяльності людей;

VI. культура вивчається як сукупність форм надбаної поведінки, властивих для певної групи і передаваємих з покоління в покоління.

Предмети культури - те, що створене людиною. Предмет культури, на відміну від предмета природи, в процесі створення набуває певну форму - "людську форму" предмета, бо має людський зміст.

У предметі культури людина виявляє свою індивідуальність, свої ідеали, досвід, знання, вміння, навички. Окрім того, предмет культури дає інформацію і про рівень розвитку суспільства певної історико-культурної доби.

Предмет культури є носієм суспільних відносин. Культурний зміст предмету виникає тільки в суспільстві, в процесі колективного життя людей.

Культура - все, що створено або модифіковано (змінено) в результаті свідомої або навіть несвідомої діяльності двох чи більше індивідуумів, які взаємодіють між собою або взаємо зумовлюють поведінку (Піїтрім Сорокін).

Отже, предмет культури виступає посередникам у стосунках між людьми.

Предмет культури є формою, в якій:

• Одна людина існує для іншої людини;

• Суспільство існує для людини;

• Людина існує для себе як суспільна істота.

Сутність культури полягає в саморозвитку людини у процесі того, як вона оволодіває навколишнім світом.

Основні функції культури:

1. 1) пізнавальна. У кожну конкретну історичну епоху фіксуються результати пізнання навколишнього світу. При цьому подаэться цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього відображення. Культура - це самосвідомість соціальних груп населення, націй, народностей, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби й інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

2. Інформативна. Завдяки культурі нові покоління мають можливість використати духовний досвід, накопичений предками. Окремому індивідуумові немає необхідності випробовувати все на власному досвіді. Його індивідуальний досвід певною мірою можна замінити результатами досвіду попередників.

3. Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, тобто своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями.

4. Світоглядна. Культура синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особистості - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оціночних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який людина включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

5. Комунікативна. Люди постійно спілкуються, і через спілкування передаються культурні досягнення. Тут спілкування може бути безпосереднім (пряме засвоєння надбань культури), так і опосередкованим (спілкування реалізується через засвоєння культурної спадщини).

6. Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних знакових систем, "мов" (у широкому значенні цього поняття, яке розкривається у спеціальній науці - семіотиці). Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики тощо, а також свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування.

7. Регулятивна. Культура регулює взаємини та взаємодіяльність людей. Ця функція реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві.

8. Аксіологічна. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири і потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку.

9. Виховна. Культура не лише пристосовує людину до певного природного і соціального середовища, не тільки сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором розвитку людини, людства.

6. Притаманні XX ст. зростання й ускладнення соціальних організацій дали імпульс швидкому процесу бюрократизації їх. Щоб контролювати і регулювати різноманітну діяльність організацій та їхніх досить розгалужених структурних підрозділів, був потрібний відповідний механізм. Вперше ґрунтовний науковий аналіз цього механізму здійснив М. Вебер, який сконструював так званий ідеальний тип бюрократії. Зазначимо, що ідеальний тип — абстрагований опис певного явища на підставі багатьох реальних ознак цього явища, встановлення зв'язків, властивих якійсь історичній цілісності або перебігу подій. Це певна модель, в якій зафіксовані суттєві характеристики того чи іншого феномену і з якою порівнюються його конкретні емпіричні прояви.

За Жюльєном Френдом, зміст дефініції М. Вебера виглядає приблизно так. Бюрократія — це типовий приклад легального панування. Вона заснована на таких принципах*:

1) існування певних служб, а тому і компетенцій, суворо визначених законами і правилами так, що їхні функції чітко розмежовані, як і влада приймати рішення з метою розв'язання відповідних завдань;

2) захист службовців при виконанні ними функцій відповідно до того чи іншого статусу (незмінність суддів" наприклад). Як правило, службовцем стають на все життя, державна служба стає головною професією, а не другорядним заняттям, що доповнює основну роботу;

3) ієрархія при виконанні функцій, що передбачає чітку адміністративну ієрархічну структуру з керівниками і підлеглими, з домінуючим напрямом руху інформації і розпоряджень зверху донизу; часто-густо в цій структурі панує єдиноначальність, а не колегіальне керівництво, спостерігається тенденція до максимальної централізації влади;

4) підбір кадрів відбувається за конкурсом після складання іспитів або за перевагою дипломів, що вимагає від кандидатів на посаду відповідної спеціальної освіти. Як правило, функціонер призначається (інколи обирається) на основі вільного підбору на контрактних засадах;

5) регулярна оплата праці службовців у вигляді фіксованого заробітку та надання пенсії після закінчення державної служби; розміри платні встановлюються відповідно до штатного розкладу" 3 урахуванням внутрішньої адміністративної ієрархії та рівня відповідальності службовця;

6) право контролю з боку адміністрації за роботою підлеглих (скажімо, створенням контрольної дисциплінарної комісії);

7) можливість просування по службі на підставі оцінки за об'єктивними критеріями, а не на власний розсуд адміністрації;

8) повне відокремлення виконання функцій від особистості службовця, оскільки жодний чиновник не може бути власником своєї посади або засобів управління.

На думку М. Вебера, найвищий ступінь раціональності й ефективності бюрократія посідає у галузі господарства. Діяльність ринку виключає арбітральність рішень саме тому, що його механізми об'єктивні та обов'язкові, а мета підприємства — прибуток — досить просто вимірювана і не потребує складних інтерпретацій.

6. Структура соціологічного знання.

Під структурою соціологічного знання розуміють систему взає­мопов’язаних уявлень, понять, поглядів, теорій соціальних проце­сів різних рівнів (чи то життєдіяльність окремих людей, соціаль­них груп чи суспільства в цілому). Особливістю структури соціо­логічного знання є те, що вона є не просто певною сукупністю (обсягом) інформації, уявлень і наукових понять про соціальні явища і процеси, а перш за все певною упорядкованою системою знань про суспільство як динамічно функціонуючий організм.

Соціологія – наука комплексна. Має трьохрівневу структуру: 1 рівень – теоретична соціологія; 2 – спеціальні соціологічні теорії (соціологія середнього рівня); 3 – емпірічні соціологічні дослідження.

Теоретична соціологія – основну увагу концентрує на вивченні фундаментальних наукових проблем, пов’язаних з формування­ми знання про соціальну дійсність, описуванням, поясненням і розумінням процесів соціального розвитку, розробкою концеп­туальних основ соціології, методології та методів соціологічно­го дослідження. Концепції і теорії, що розробляються нею, від­повідають в основному на два питання: «що пізнається?» (об’єкт) і «як пізнається?» (метод), тобто пов’язані з вирішен­ням гносеологічних завдань. Напрями теоретичної соціології: *феноменологічна соціологія; *символічний інтеракціонізм; *концепція соціального обміну; *теорія соціальної дії; *функціоналізм (неофункціоналізм); *етнометодологія; *структуралізм (постструктуралізм); *теорія соціального конфлікту; *концепції технократизму;

Спеціальні соціологічні теорії – області соціологічного знання, котрі мають своїм предметом дослідження відносно самостійні і специфічні підсистеми суспільного цілого (етносоціологія, соціологія молоді, міста тощо), відносини і окремі сфери життєдіяльності (соціологія праці, побуту, соціальна психологія тощо), інститути (соціологія громадської думки, соціологія сім’ї, освіти тощо), процеси (соціологія організації, конфліктологія тощо) – тобто галузеві знання. Загальносоціологічні теорії . на цьому рівні кожне соціальне явище розглядається з точки зору його місця і ролі в суспільстві, його різноманітних зв’язків з іншими явищами. Спеціальні і галузеві соціологічні теорії торкаються в основному окремих сфер суспільного життя, соціальних груп і інститутів, поєднують в собі теретичний і емпіричний рівні дослідження.

Емпірічні соціологічні дослідження являють собою методи та технології збору соціальної інформації – встановлення та узагальнення соціальних фактів посередництвом прямої або непрямої реєстрації подій, характерних для вивчення соціальних явищ та процесів.

8. Дефініція "культура" вживається у наступних значеннях:

5. Означення певних історичних епох (антична культура, культура середньовіччя);

6. Характеристика конкретних суспільств, народностей та націй (культура майя, культура етрусків);

7. Окреслення специфічних галузей діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура);

8. У більш вузькому значенні - сфера духовного життя людей:

• Предметні наслідки діяльності людей (машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі і права тощо);

• Сили та здібності людини, зреалізовані у діяльності (знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального та естетичного розвитку, світогляд, способи та форми спілкування людей).

 

Визначення культури можна розбити на кілька груп: I. описові визначення (культура - це сума усіх видів діяльності,

Звичаїв, вірувань); II. визначення, що пов'язують культуру з традиціями або соціальною спадщиною суспільства (культура - це соціально успадкований комплекс практики і вірувань, котрим визначаються підґрунтя нашого життя);

1. Підкреслює значення для культури правил, що організують людську поведінку;

2. Культура розглядається як засіб пристосування людини до навколишнього середовища;

V. культура розглядається як продукт діяльності людей;

VI. культура вивчається як сукупність форм надбаної поведінки, властивих для певної групи і передаваємих з покоління в покоління.

Предмети культури - те, що створене людиною. Предмет культури, на відміну від предмета природи, в процесі створення набуває певну форму - "людську форму" предмета, бо має людський зміст.

У предметі культури людина виявляє свою індивідуальність, свої ідеали, досвід, знання, вміння, навички. Окрім того, предмет культури дає інформацію і про рівень розвитку суспільства певної історико-культурної доби.

Предмет культури є носієм суспільних відносин. Культурний зміст предмету виникає тільки в суспільстві, в процесі колективного життя людей.

Культура - все, що створено або модифіковано (змінено) в результаті свідомої або навіть несвідомої діяльності двох чи більше індивідуумів, які взаємодіють між собою або взаємо зумовлюють поведінку (Піїтрім Сорокін).

Отже, предмет культури виступає посередникам у стосунках між людьми.

Предмет культури є формою, в якій:

• Одна людина існує для іншої людини;

• Суспільство існує для людини;

• Людина існує для себе як суспільна істота.

Форми прояву культури в житті людини

Культура відіграє в житті людини дуже суперечливу роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найбільш цінних та корисних зразків поведінки і передачі їх наступним поколінням, а також іншим групам. Культура підносить людину над світом тварин, створюючи духовний світ, вона сприяє людському спілкуванню. З іншого боку, культура здатна за допомогою моральних норм закріпити несправедливість і марновірства, нелюдське поводження. Крім того, усе створене в рамках культури для скорення природи може бути застосоване з метою знищення людей. Тому важливо вивчити окремі прояви культури, щоб отримати можливість знизити напруженість у взаємодії людини породженої їм культурою. Етноцентризм. Існує відома істина, що для кожної людини земна вісь проходить через центр його рідного міста чи села. Американський соціолог Вільям Саммер назвав етноцентризму такий погляд на суспільство, при якому певна група вважається центральною, і всі інші групи порівнюються і співвідносяться з нею. Без сумнівів ми допускаємо, що моногамні шлюби краще полігамних; що молоді люди самі повинні вибирати партнерів і це кращий спосіб утворення подружніх пар; що наше мистецтво є самим гуманним і шляхетним, в той час як мистецтво, що належить іншій культурі, зухвало і без смаку. Етноцентризм робить нашу культуру еталоном, з яким ми співмірюємо всі інші культури: на нашу думку, вони будуть гарні чи погані, високі або низькі, правильні чи помилкові, але завжди по відношенню до нашої власної культури. Це проявляється в таких позитивних вираженнях, як "обраний народ", "істинне вчення", "сверхраса", і в негативних - "відсталі народи", "примітивна культура", "грубе мистецтво". У якійсь мірі етноцентризм притаманний усім суспільствам, і навіть відсталі народи в чомусь відчувають свою перевагу над усіма іншими. Вони, наприклад, можуть вважати культуру високорозвинених країн дурною й абсурдною. Не тільки суспільства, але і більшість соціальних груп (якщо не все) в суспільстві етноцентричність. Численні дослідження організацій, проведені соціологами різних країн, показують, що люди схильні переоцінювати власні організації і при цьому недооцінювати всі інші. Етноцентризм - загальна людська реакція, яка зачіпає всі групи в суспільстві і майже всіх індивідів. Правда, в цьому питанні можуть бути виключення, наприклад: євреї-антисеміти, аристократи-революціонери, негри, що виступають проти негрів з питань ліквідації расизму. Очевидно, однак, що такі явища можна вважати вже формами, що відхиляється. Виникає природне запитання: етноцентризм - це негативне чи позитивне явище в житті суспільства? Важко відповісти на це питання чітко й однозначно. Спробуємо визначити позитивні і негативні моменти в такому складному культурному явищі, як етноцентризм, Насамперед слід зазначити, що групи, в яких існують явно виражені прояви етноцентризму, як правило, більш життєздатні, ніж групи, повністю толерантні до інших культур або субкультурам. Етноцентризм згуртовує групу, виправдовує жертовність і мучеництво в ім'я її добробуту, а без нього неможливо прояв патріотизму. Етноцентризм - необхідна умова появи національної самосвідомості і навіть звичайної групової лояльності. Звичайно, можливі і крайні прояви етноцентризму, наприклад націоналізм, презирство до культур інших суспільств. Однак у більшості випадків етноцентризм виявляється в більш терпимих формах, і його основна установка така: я вважаю за краще мої звичаї, хоча допускаю, що деякі звичаї і вдачі інших культур можуть бути в чомусь краще. Отже, ми стикаємося з явищем етноцентризму практично щодня, коли порівнюємо себе з людьми іншої статі, віку, представниками інших організацій чи інших регіонів, у всіх випадках, коли є відмінності в культурних зразках представників соціальних груп. Кожного разу ми ставимо себе в центр культури і розглядаємо інші її прояви як би приміряючи їх на себе. Етноцентризм може бути штучно посилений у якій-небудь групі з метою протистояння іншим групам при конфліктній взаємодії. Вже одне згадування про небезпеку, наприклад, для існування будь-якої організації, згуртовує її членів, підвищує рівень групової лояльності і етноцентризму. Періоди напруженості у відносинах між націями або національностями завжди супроводжуються підвищенням інтенсивності етноцентристських пропаганди. Можливо, це пов'язано з підготовкою членів групи до боротьби, до майбутніх позбавленням і жертвам. Говорячи про тієї значної ролі, яку етноцентризм грає в процесах групової інтеграції, у згуртуванні членів груп навколо певних культурних зразків, слід відзначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Дійсно, якщо наша культура краща у світі, то навіщо треба щось удосконалювати, змінювати і тим більше запозичати з інших культур? Досвід показує, що подібна точка зору може значно сповільнити процеси розвитку, що протікають у суспільстві з дуже високим рівнем етноцентризму. Прикладом може служити досвід нашої країни, коли високий рівень етноцентризму в довоєнний період став серйозним гальмом розвитку культури. Етноцентризм може також бути інструментом, чинним проти змін внутрішнього устрою суспільства. Так, привілейовані групи вважають своє суспільство найкращим і справедливим і прагнуть вселити це іншим групам, піднімаючи тим самим рівень етноцентризму. Ще в Давньому Римі у представників незаможних шарів культивувалася думка, що, незважаючи на убогість, вони все-таки громадяни великої імперії і тому вище інших народів. Цю думку спеціально створювалося привілейованими шарами римського суспільства. Культурний релятивізм. Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні звичаї і норми інших соціальних груп тільки з точки зору етноцентризму, то прийти до розуміння і взаємодії дуже складно. Тому існує підхід до інших культур, який пом'якшує дію етноцентризму і дозволяє знаходити шляхи до співпраці та взаємному збагаченню культур різних груп. Одним з таких підходів вважається культурний релятивізм. Його основою служить твердження, що члени однієї соціальної групи не можуть зрозуміти мотивів і цінностей інших груп, якщо вони аналізують ці мотиви і цінності у світлі своєї власної культури. Для того щоб досягти розуміння, зрозуміти іншу культуру, потрібно зв'язати її конкретні риси із ситуацією й особливостями її розвитку. Кожен культурний елемент має співвідноситися з особливостями тієї культури, частиною якої він є. Цінність і значення цього елементу може розглядатися тільки в контексті певної культури. Теплий одяг хороша в Арктиці, але безглузда в тропіках. Те ж можна сказати і про інші, більш складних культурних елементах і про комплекси, що вони складають. Культурні комплекси, що стосуються жіночої краси і ролі жінки в житті суспільства, різні в різних культурах. Важливо тільки підійти до цих відмінностей не з точки зору домінування "нашої" культури, а з точки зору культурного релятивізму, тобто визнаючи за іншими культурами можливості інших, відмінних від "наших" інтерпретацій культурних зразків і усвідомлюючи причини таких модифікацій. Ця точка зору, природно, не етноцентричність, але допомагає зближенню і розвитку різних культур. Потрібно зрозуміти основне положення культурного релятивізму, згідно з яким певні елементи окремої культурної системи є правильними і загальноприйнятими тому, що вони добре себе зарекомендували саме в цій системі, інші ж вважаються неправильними і непотрібними тому, що їх застосування породжувало б хворобливі і конфліктні наслідки тільки в даній соціальної групи або тільки в даному суспільстві. Самий раціональний шлях розвитку і сприйняття культури в суспільстві - поєднання рис і етноцентризму, і культурного релятивізму, коли індивід, відчуваючи почуття гордості за культуру своєї групи чи суспільства і висловлюючи прихильність основним зразкам цієї культури, в той же час здатний зрозуміти інші культури, поведінку членів інших соціальних груп, визнаючи їх право на існування

9. Інше становище й інша соціальна роль у маргінальних верств (з лат. marginalis - той, хто знаходиться на краю). До них відносять групи, що займають проміжне становище між стійкими спільностями. Один з основних каналів маргіналізації - масова міграція із села в місто. Такий процес відбувався, наприклад, наприкінці 20-х - у 30-і pp. XX ст. в нашій країні. Індустріалізація, що розгорнулася, вимагала все нових і нових робочих рук. Колишні сільські жителі, утративши зв'язок із сільським укладом життя, із труднощами вживалися в міське середовище. На довгий час вони стали людьми з обірваними соціальними зв'язками, зруйнованими духовними цінностями. Такі верстви населення, "неукорінені", з хитливим суспільним становищем, прагнули до твердого, установленого державою порядку, до "сильної руки". Це створювало соціальну базу для антидемократичного режиму, помітно знижувало революційне очікування змін.

9. ??????

10. Розвиток сусп. або перехід від однієї суспільної якості до іншої отримав назву модернізації. Виділяють два види: органічну – промислова революція в Англії – (відбувається завдяки ресурсам власного розвитку і підготовлена внутрішньою еволюцією сусп., починається з культури та освіти), неорганічну (реакція на досягнення більш розвинутих країн, починається з пол. та ек.). Проте сліпе наслідування соц.-екон. моделей розвинутих країн може привести до формування ірраціонального індустріального сусп. Це спостерігається і в Україні, успішна модернізація якої залежить від організаційних зусиль влади та потребує широкої соц. опори, для цього потрібен потужний середній клас. Укр. перебуває в стані «посттоталітарного» синдрому. Чим швидше населення зрозуміє і осягне надбане знання щодо сусп. буття і скористається ними з урахуванням власних особл., тим більшою є надія, що Укр. ввіллється в світову цивілізацію. Розрізняють декілька типів соц. розв.: еволюційні (поступові зміни) та революційні (швидкі та докорінні зміни), прогресивні (перехід від нижчих ступенів до вищих) та регресивні (повернення від вищих ступенів до нижчих), імітаційні (запозичення ідей) та інноваційні (впровадження нових ідей). Причини соціального розвитку: внутрішні та зовнішні.

Сучасне українське сусп. не можна назвати постіндустріальним, адже воно лише формується. Після здобуття незалежності почалася трансформація, формуються різні форми власності (приватна, кооперативна, змішана тощо). Посилюється диференціація сусп., в Україні ще не сформувався стабільний та потужний середній клас – гарант нормального розвитку сусп. (20%). Для України характерні процеси маргіналізації. Розглядаючи укр суспільство в контексті різних типологізацій, можна стверджувати, що воно промислове, кероване ззовні, складне, відкрите, демократичне (принаймні декларативно).

9.   Далеко не завжди поведінка людей відповідає соціальним нормам. Навпаки, в багатьох випадках відбувається їхнє недотримання, порушення. Поведінка, яка не узгоджується з нормами, не відповідає тому, чого чекає від людини суспільство, називається поведінкою, що відхиляється. Соціологи дають і інше визначення: поведінка, що відхиляється - це форма дезорганізації поведінки індивіда в групі або категорії осіб у суспільстві, що виявляє невідповідність сформованим очікуванням, моральним і правовим вимогам суспільства. Негативні відхилення від соціальних норм на рівні особистості виявляються насамперед у злочинах і інших правопорушеннях, в аморальних учинках. На рівні малих соціальних груп ці відхилення виявляються в деформаціях, порушеннях нормальних взаємин людей (розбрати, скандали тощо). У діяльності державних і громадських організацій такі відхилення виявляються в бюрократизмі, тяганині, корупції й інших явищах.    Відхилення від норм можуть носити і позитивний характер, тобто мати корисні для суспільства наслідки (наприклад, прояви ініціативи, новаторські пропозиції, спрямовані на поліпшення суспільних відносин). Бувають і індивідуальні, що не приносять ніякої шкоди особливості поведінки окремої людини: дивацтво, ексцентричність.    Прояви поведінки, що відхиляється, настільки ж різноманітні, як різноманітні соціальні норми. Не менш різноманітні наслідки цих відхилень, їхня загальна риса - шкода, збиток, що наносяться суспільству, соціальній групі, іншим людям, а також особистості, яка допускає негативні відхилення.    Особливо небезпечні соціальні відхилення як масове явище. Злочини й інші правопорушення, алкоголізм, наркоманія, релігійний фанатизм, расова нетерпимість, тероризм - ці и інші подібні негативні процеси в розвитку суспільства приносять надзвичайну втрату людству.    Які причини поведінки, що відхиляється? Дослідники мають різні точки зору з цього питання. Наприкінці XIX ст. було висунуто біологічне пояснення причини відхилень: наявність у деяких людей природженої схильності до порушень соціальних норм, яка пов'язана з фізичними особливостями індивіда, злочинним темпераментом тощо. Ці теорії згодом були піддані переконливій критиці.    Інші вчені шукали психологічне пояснення причини відхилень. Вони прийшли до висновку, що велику роль відіграють ціннісно-нормативні уявлення особистості: розуміння навколишнього світу, ставлення до соціальних норм, а головне - загальна спрямованість інтересів особистості. Дослідники прийшли до висновку, що в основі поведінки, яка порушує встановлені норми, лежить інша система цінностей і правил, ніж та, котра закріплена в праві. Наприклад, психологічне дослідження таких мотивів протиправних дій, як жорстокість, жадібність і облудність, показало, що в злочинців названі якості найбільш виражені, причому їхня допустимість або необхідність виправдується ними ("Завжди краще показати свою силу", "Бери від життя усе, що можеш!").    Учені прийшли до висновку, що названі деформації особистості є наслідком її неправильного розвитку. Наприклад, жорстокість може бути наслідком холодного, байдужного ставлення до дитини з боку батьків, а нерідко і жорстокості дорослих.    Дослідження показали, що низька самоповага, самоприниження в підлітковому віці компенсується надалі поведінкою, що відхиляється, за допомогою якої вдається привернути увагу до себе, домогтися схвалення з боку тих, хто оцінить порушення норм як ознаки "сильної" особистості.    Широке визнання одержало соціологічне пояснення причин відхилень від соціальних норм. Відомий соціолог Е. Дюркгейм показав залежність поведінки, що відхиляється, від кризових явищ у суспільному розвитку. Під час криз, радикальних соціальних змін, в умовах дезорганізації соціального життя (несподівані економічні спади і підйоми, падіння ділової активності, інфляція) життєвий досвід людини перестає відповідати ідеалам, втіленим у соціальних нормах. Соціальні норми руйнуються, люди втрачають орієнтацію, і це сприяє виникненню поведінки, що відхиляється.    Деякі вчені пов'язували поведінку, що відхиляється, з конфліктом між пануючою культурою і культурою якої-небудь групи (субкультурою), яка заперечує загальноприйняті норми. У цьому випадку злочинна поведінка, наприклад, може бути результатом переважного спілкування індивіда з носіями злочинних норм. Злочинне середовище створює свою субкультуру, свої норми, що протистоять нормам, визнаним у суспільстві. Частота контактів із представниками злочинного співтовариства впливає на засвоєння людиною (особливо молодою) норм антигромадської поведінки.

9. ????

10. Соціальний досвід свідчить, що для людського суспіль­ства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов’язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють си­стему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів. Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Інтеграція індивідів у соціальне об’єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв’язків, але й наявність можливостей ко­мунікацій – спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо. Соціальний інститут виникає та функціонує, задоволь­няючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незнач­ною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв. Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п’ять і стільки ж головних соціальних інститутів: • потреба у відтворенні роду — інститут сім’ї та шлюбу (сім’я, материнство, шлюб, батьківство, діти…); • потреба у виробництві та розподілі засобів існування – економічні інститути (власність, ринок, гроші, з\п), виробництво; • потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку – по­літичні інститути (держава, суд, армія, пп), держава; • потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалі­зація нових поколінь – інститут освіти (наука, освіта, виховання); • потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духов­них цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві со­лідарність та злагоду – інститут релігії.

Соц інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства.

Соціальні інститути можуть бути формальними та неформальними. У межах формальних інститутів взаємодія суб’єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов. Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять су­спільству).Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

Роль та функції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття аномії.

Інститути	Функції	Структурні елементи
		ролі
Політичні	Розподіл політичної влади; підтримка за­конів, правил та стандартів	Законодавець, суб’єкт права
Економічні	Виробнича, обмін­на, адаптації, стиму­лююча, інтегратив­на та інноваційна	Роботодавець, підприємець, на­йманий робітник, менеджер, поку­пець, продавець
Освітні	Професійно-економіч­на, трансляції та по­ширення цінностей, забезпечення історич­ної спадкоємності, со­ціалізації, інтегруюча, інноваційна, виховна, соціальної селекції	Учитель, викла­дач, учень, студент
Релігійні	Поглиблення віри, комунікативна, ін­тегративна, психо­терапевтична	Священнослу­житель, миря­нин
Сімейні	Репродуктивна, виховна, соціаліза­ції, комунікативна	Батько, мати, дитина, сестра, брат

Розрізняють явні функції соціальних інститутів, що розкриваю­ться як визнана частина їхніх цілей і латентні функції, котрі здійс­нюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

• Задоволення соціальних потреб;

• Закріплення та відновлення соц відносин

9. Соціальні цінності — це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною гру­пою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти, і тих основних шляхів і засобів, що ведуть до цих цілей. Інши­ми словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до тога, що вже є, і до того, що може бути.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регу­ляції соціальних взаємозв’язків. Цінності — визначальний елемент культури, її ядро. Культура — спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності — це своєрідний соці­альний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтво­рює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгля­ді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в зна­ченні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер роз­поряджень, обов’язків, вимог. Цінність виражає істотне відно­шення, де визначається значимість об’єкта для цілей суб’єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивос­ті, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність — об’єктивна. Цінність — це значення предмета для людини. По­за відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб’єктивна.

9. Отже, конфлікт — це зіткнення протилежних цілей, позицій, поглядів суб’єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють супе­речливість своїх інтересів.

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлі­кту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у ко­ло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет. Враховуючи, що безконфліктного розвитку соціальних систем (від суспільства до особистості) не існує і не мо­же існувати, проблематика конфлікту є однією з найбільш актуаль­них у соціології і досліджується у соціології конфлікту.

Соціологія конфлікту — це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи і попередження та розв’язання соціальних конфліктів.

Типологія конфліктів.

Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів нема одностайності з проблеми класифікації конфліктів, проте більшість з них вважать суттєвим виділення наступних видів конфліктів:

• за способом розв’язання – насильницькі або ненасильницькі:

• за сферою розгортання – політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні сімейно-побудові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

• за напрямком впливу – вертикальні та горизонтальні, в залежності від характеру соціальних зв’язків між суб’єктами конфлікту;

• за ступенем виявлення – відкриті та скриті;

• за суб’єктами – внутриособистісні, міжособистісні, між групові; між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

• за наслідками – конструктивні та деструктивні;

• за мотивацією – конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

• за масштабами – глобальні, соцієтальні, регіональні, локальні;

• за формою – прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна)

Один і той же вид конфлікту може розвиватися на кількох рівнях, втягуючи у протиборство нових і нових суб’єктів. Наприклад, конфлікт з приводу цінностей може виникнути і на міжособистісному, і на міжгруповому і, навіть, на міждержавному рівні.

Основні шляхи та механізми розв’язання конфліктів.

Розв ‘язання конфлікту — це повне чи часткове усунення при­чин, що його породжують, або зміна цілей та поведінки учасни­ків конфлікту.

Розв’язання конфліктів є головною, проте не єдиною скла­довою процесу управління конфліктами, який включає в себе заходи і стратегії не тільки подолання, а й попередження кон­фліктів.

Метод уникнення конфлікту дозволяє виграти час, мобілізу­вати ресурси, об’єктивно оцінити ситуацію, скорегувати свої цілі, однак не усуває причини, а, отже — і ймовірності виник­нення конфлікту у майбутньому.

Метод переговорів дозволяє уникнути насильницьких методів, зняти гостроту конфлікту, зрозуміти аргументацію опонен­та, об’єктивно оцінити реальне співвідношення сил та умови примирення. Переговори дозволяють розглянути альтернатив­ні ситуації, прийти до взаєморозуміння, відкрити шлях до спів­робітництва.

Метод використання посередництва. Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможливою.

Метод третейського розгляду передбачає, що аналіз конфлік­ту здійснюється у чіткій відповідності нормам закону, у тому числі, й міжнародного права.

Використання зазначених методів, або їх поєднання дозволяє учасникам конфлікту успішно реалізувати ту чи іншу стратегію виходу з конфлікту.

Стратегії виходу із конфлікту

компроміс — часткове досягнення своїх інтересів конфліктуючими сторонами на основі взаємних поступок, відмови від окремих вимог і претензій, часткового визнання вимог і претензій протилежної сторони;

співробітництво — конструктивне розв’язання проблеми конфлік­ту на основі взаємного корегування його суб’єктами своїх цілей, по­зицій, узгодження інтересів;

домінування — задоволення інтересів однієї з конфліктуючих сто­рін за рахунок іншої шляхом нав’язування їй вигідного для першої сторони рішення;

пристосування — вимушена або добровільна відмова від боротьби однієї з конфліктуючих сторін за умов усвідомлення своєї непра­воти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом або сильної залежності від нього

9. Однією з форм наукового передбачення є прогнозування — процес вироблення прогнозів. Прогноз — імовірне судження про стан певного явища в майбутньому. У вузькому значенні, прогноз — це спеціальне наукове дослідження перспектив розвитку певних процесів, явищ, переважно з кількісними оцінками. Прогнозування, на відміну від пророкування, не зводиться до спроб угадувати деталі майбутнього, йому властива ймовірнісність. Пророкування, на відміну від прогнозування, — це твердження про майбутнє, якому не властива ймовірнісність, воно претендує на абсолютну достовірність. Прогноз є невід'ємною функцією науки, завершальним етапом наукового дослідження, причому, на думку багатьох вчених, обов'язковим, якщо це стосується розвитку теорії. Вдосконалення науки відбувається з посиленням її прогностичної функції. Прогнозування має також велике прикладне значення. Воно сприяє вибору найоптимальнішого варіанта при обґрунтуванні плану, програми, проекту, управлінського рішення.

Логіка складання соціального прогнозу Вироблення соціального прогнозу починається з до-прогнозної діяльності: уточнення цілей і завдань, формулювання робочих гіпотез, визначення методів, структури та організації пошукової роботи. Потім настає період збирання інформації про стан і динаміку розвитку об'єкта дослідження в минулому, даних прогностичного фону (зовнішні чинники, які суттєво впливають на розвиток об'єкта прогнозування: економічні, науково-технічні, екологічні, демографічні, політичні та ін.). На цій основі у процесі використання різних методів здійснюють прогнозний пошук — з'ясування того, що відбудеться, в тому числі, які проблеми виникнуть за збереження існуючих тенденцій розвитку, тобто якщо бездіяльною залишиться у цьому плані сфера управління. У пошуковому соціальному прогнозуванні з'ясовують не реально очікуваний стан, до якого потрібно буде пристосуватися, а перелік різного рівня проблем, які доведеться вирішувати. Характерним щодо цього є вже згадуваний приклад з'ясування членами Римського клубу на початку 70-х років глобальних проблем, які можуть загрожувати людству в недалекому майбутньому, якщо не звернути на них увагу і не почати завчасно діяти. Після пошукового етапу настає черга нормативного прогнозу, головне завдання якого — визначення можливих шляхів вирішення виявлених у процесі пошукового прогнозування ймовірних проблем. Значення такої інформації для сфери управління важко переоцінити. Зіставлення даних пошукового та нормативного прогнозів дає змогу виробити рекомендації, зважити можливі наслідки від прийняття чи неприйняття певних управлінських рішень і тим самим підвищити рівень обґрунтованості, об'єктивності, ефективності планів, програм, проектів, поточних управлінських рішень. Прогноз підказує, як краще, економніше, ефективніше наблизити найбільш імовірне (за певних тенденцій, якщо не вживати ніяких заходів) до найбільш бажаного. Звичайно, таке значення мають тільки обґрунтовані прогнози. Тому бажано, щоб кожен прогноз був підданий верифікації — з'ясуванню ступеня його відповідності вимогам сучасної науки і практики. Для визначення надійності й точності соціального прогнозу використовують експертні оцінки, повторні або паралельні прогнозні розробки.

В ідеалі технологічне прогнозування може і повинно бути безперервним. Постійний же попит на прогнози сприятиме створенню розгалуженої мережі спеціалізованих прогнозних організацій і компаній, формуванню ринку прогнозів. Державні та приватні фірми, органи управління в розвинутих країнах широко використовують результати прогнозування для обґрунтування економічної, науково-технічної, соціальної політики, перспектив розвитку тих чи інших сфер суспільства. Комплексні, а також галузеві прогнози національних масштабів застосовують нині у більшості країн світу.

9. Поняття “індивід” характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Поняття “індивідуальність” є похідним від поняття “індивід” і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці від­мінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від при­родних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене. Дещо ширше застосування в соціології має поняття “інди­відуалізм”, яке також є похідним від поняття “індивід”. Індивідуалізм - це тип світогляду, за яким індивідуальні інтереси протиставляються суспільним і переважають їх.

Місце соціології в системі наук

Виникнувши в XIX в. як самостійна наука і зайнявши особливе місце в структурі наукового знання, соціологія не тільки не втрачає зв`язків з іншими галузями науки, а й постійно розширює ці зв`язки. Дана обставина продиктовано складністю і різноманіттям самого об`єкта дослідження - суспільства, потребою застосування загальнонаукових методів його вивчення. Взаємодія соціології з іншими науками дає продуктивне прирощення теоретичного та емпіричного матеріалу. У результаті виникають нові наукові дисципліни, наукові напрями та школи, які часто не можна віднести до якої-небудь окремої сфері наукового знання. Найбільш тісні зв`язки соціологія має з соціальною філософією. Остання є розділом філософії, вивчає якісну своєрідність суспільства (його відмінність від природи, ставлення суспільства та його підсистем: держави, релігії, моралі, культури). В ряді загальних проблем, досліджуваних філософією і соціологією, перебувають проблеми соціального прогресу та його критеріїв, співвідношення стихійності і свідомості в суспільному розвитку та ін Ці проблеми, зокрема, розглядалися західними дослідниками П. Сорокіним, А. Тойнбі, представниками Франкфуртської школи (М . Хоркхаймер, Е. Фромм, Г. Маркузе, Т. Адорно, Ю. Хабермас та ін.) Якщо розглядати соціальну філософію під певним кутом зору, то вона може виступати в якості одного з розділів загальної соціології. У кінці XIX - початку XX ст. на кордоні соціології і психології виникла нова дисципліна - соціальна психологія. Спочатку вона носила назву «психологія юрб», або «психологія мас», і вивчала закономірності соціальної поведінки та діяльності великих соціальних груп. З часом її предмет розширився і включив психологію малих соціальних груп. Велику роль відіграє соціальна психологія при дослідженні і виробленні рекомендацій при виникненні конфліктних ситуацій в колективах. Соціологія також тісно взаємопов`язана і з іншої громадської наукою - політологією. Якщо соціологія велику увагу приділяє питанням соціальної поведінки груп і спільнот, то цілком закономірно, що її предмет дослідження пов`язаний і з характером влади, ступенем розвиненості політичної сфери життя, особливостями політико-правового режиму того чи іншого суспільства. Вся людська історія свідчить про те, що суспільство і його суб`єкти (як групи, так і окремі індивіди) завжди залучені до здійснення владних функцій. Всі ці суб`єкти в тій чи іншій мірі використовують політико-правові інститути для реалізації своїх інтересів. Таким чином, система соціальних відносин не просто взаємопов`язана з областю політики, а й пронизує її, що в свою чергу обумовлює взаємодію соціології та політології. У той же час політологія, займаючись дослідженням політики, політичних процесів, обов`язково стикається з потребою прояснення сутності суб`єктів політики, в якості яких виступають держава, організація, особистість та ін Саме це обумовлює необхідність взаємодії соціології і політології при дослідженні загальних проблем та вироблення практичних рекомендацій , покликаних оптимізувати функціонування політичних інститутів.

9. Соціальний досвід свідчить, що для людського суспіль­ства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов’язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють си­стему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів. Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Інтеграція індивідів у соціальне об’єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв’язків, але й наявність можливостей ко­мунікацій – спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо. Соціальний інститут виникає та функціонує, задоволь­няючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незнач­ною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв. Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п’ять і стільки ж головних соціальних інститутів: • потреба у відтворенні роду — інститут сім’ї та шлюбу (сім’я, материнство, шлюб, батьківство, діти…); • потреба у виробництві та розподілі засобів існування – економічні інститути (власність, ринок, гроші, з\п), виробництво; • потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку – по­літичні інститути (держава, суд, армія, пп), держава; • потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалі­зація нових поколінь – інститут освіти (наука, освіта, виховання); • потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духов­них цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві со­лідарність та злагоду – інститут релігії.

Соц інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства.

Соціальні інститути можуть бути формальними та неформальними. У межах формальних інститутів взаємодія суб’єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов. Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять су­спільству).Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

Роль та функції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття аномії.

Інститути	Функції	Структурні елементи
		ролі
Політичні	Розподіл політичної влади; підтримка за­конів, правил та стандартів	Законодавець, суб’єкт права
Економічні	Виробнича, обмін­на, адаптації, стиму­лююча, інтегратив­на та інноваційна	Роботодавець, підприємець, на­йманий робітник, менеджер, поку­пець, продавець
Освітні	Професійно-економіч­на, трансляції та по­ширення цінностей, забезпечення історич­ної спадкоємності, со­ціалізації, інтегруюча, інноваційна, виховна, соціальної селекції	Учитель, викла­дач, учень, студент
Релігійні	Поглиблення віри, комунікативна, ін­тегративна, психо­терапевтична	Священнослу­житель, миря­нин
Сімейні	Репродуктивна, виховна, соціаліза­ції, комунікативна	Батько, мати, дитина, сестра, брат

Розрізняють явні функції соціальних інститутів, що розкриваю­ться як визнана частина їхніх цілей і латентні функції, котрі здійс­нюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

• Задоволення соціальних потреб;

• Закріплення та відновлення соц відносин

21. Позити­візм утверджував: • переважання досвіду, емпірії в соціальному пізнанні, необхідність апостеріорного (отриманого з досвіду) знання замість апріорного (істинність якого не  може бути доведе­ною чи спростованою досвідом); • якісну однорідність природних і соціальних явищ;• з’ясування того, як саме, а не чому, відбуваються явища та процеси; •  застосування до суспільної теорії таких же точних і об’єктивних методів, як і до природничих наук;•  можливість та бажаність точних природничо-наукових процедур фіксації даних спостереження через кількісну інтер­претацію суспільних явищ; •  відсутність аксіологічної (ціннісної) інтерпретації су­спільних явищ залежно від ідеології – методологічний об’єктивізм; •  інструментальний характер отриманого знання, на­ціленість на практику.Засновником методу позитивізму є французький дослід­ник О. Конт, який водночас є фундатором соціології як науки. Усі ці фактори стали вирішальними для появи соціології як науки.

21. Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з´ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.    Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.    Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв´язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.    Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.    Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.    Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв´язків у суспільстві. Її основу становлять:    1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).    2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб´єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.    3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.    4. Активізація процесів маргіналізації.    Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.    Це процес зміни суб´єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).    5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов´язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.    6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.    7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п´ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров´я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).    8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.    Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

21. Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення (colo, colere - обробіток, займатися землеробством). Слово почало вживатися в сучасному розумінні (як результати діяльності суспільної людини) в працях німецького юриста й історіографа С. Пуфендорфа (1632-1694). Тоді ж культура стала розумітися як надприроднє, як протистояння людини дикій природній стихії.

Сутність - те, що явище або предмет є саме по собі, на відміну від його мінливих станів або інших явищ та предметів. Існує релігійний та світський підхід до пояснення суті культури.