29.Диференціація районів по рівню розвитку продуктивних сил

Побудова типологій регіонів може використовуватись як для системного опису і діагностики соціально-економічного розвитку регіонів, так і для вирішення завдань державної регіональної політики. Методи, механізми і заходи економічної політики мають ураховувати особливості типів регіонів, що можуть бути виділені з урахуванням економічних, соціальних, природних, геополітичних та інших існуючих умов.

Розглянемо кілька підходів до побудови регіональних типологій.

1.Типізація регіонів за початковим станом та динамікою відповідного індикатора. Суть цього підходу полягає в такому. Вся сукупність регіонів розподіляється на дві й більше групи за рівнем індикатора в базовому році. Потім відбувається розподіл регіонів за відносною величиною індикатора в році, що досліджується. В самому найпростішому вигляді такий метод дозволяє виділити 4 групи (типи) регіонів:

1.1 — регіони, які і в базовому і в році, що досліджується, мали рівень індикатора вище середнього;

1.2 — регіони, в яких рівень індикатора в базовому році був вище середнього, а в році, що досліджується, став нижче середнього;

1.3 — регіони, в яких рівень індикатора в базовому році був нижче середнього, а потім перевищив середній рівень;

1.4 — регіони, в яких рівень індикатора і базовому, і в році, що досліджується, був нижче середнього.

2.Типізація регіонів за головними проблемами регіонального розвитку. Цей підхід ґрунтується на виділенні основних проблем в економічному і соціальному розвитку окремих регіонів держави. Він орієнтується на цілі, завдання і механізми регіональної політики. Основна типологія має три виміри:

- рівень соціально-економічного розвитку,

- динамічність розвитку;

- природні умови.

Сутність поняття „проблемний регіон" полягає в тому, що ця територія (район, область), самостійно не може вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій високий потенціал і потребує активної підтримки зі сторони держави. Отже, проблемний регіон - це категорія державної фінансової підтримки.

На основі цих типологічних ознак можна запропонувати виділення трьох головних типів проблемних регіонів, щодо яких доцільно застосовувати особливі методи регулювання: відсталі, депресивні, прикордонні.

До групи відсталих або слаборозвинених належать регіони, які традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Слаборозвинуті регіони ніколи не впливали на економіку країни. В більшості випадків такі регіони розмішуються на периферії.

Держава може надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, деяких податкових і кредитних пільг, селективного надання дотацій підприємствам з метою забезпечення мінімальної зайнятості. Внаслідок обмеженості фінансових ресурсів держави, основним напрямом є забезпечення саморозвитку регіонів на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг. Збільшення суми між бюджетних трансфертів на користь відсталих регіонів відбуватиметься по мірі прискорення економічного росту в країні.

Депресивні регіони — це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. В межах таких регіонів темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг вищі за макрорегіональні, загальнодержавні.

Тривалість і масштаб (глибина) регіональної депресії визначаються, як правило, структурою галузей виробництва, де криза стала основною причиною розповсюдження депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони поділяються на:

• старопромислові;

• аграрно-промислові;

• добувні.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку впроваджують на національному і регіональному рівнях. Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону та підприємства шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реорганізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого клімату, пошуку нових ринків збуту. Зростає роль держави, яка шляхом перерозподілу ресурсів, а також створенням спеціальних економічних механізмів (податкових, фінансових) може сприяти вирішенню питань активізації розвитку регіону, підтриманню стабільності відтворення в регіоні. Це і є метою регіонального розвитку як одного з найважливіших державних інтересів.

Якщо у великому регіоні проблема депресивності економічного розвитку характерна лише для окремої його частини, тобто субрегіону нижчого рангу, то тоді питання активізації його господарської діяльності вирішується через розроблення та запровадження регіональних програм розвитку з найбільш важливих галузей економіки. Джерелами фінансування цих програм можуть бути регіональний, а в окремих випадках і національний бюджети. В умовах ринку прерогатива повинна належати суб'єктам господарювання регіону, виробленню та самостійному прийняттю рішень і їх реалізації. Органи управління в регіонах повинні усвідомити нову ситуацію у зв'язку з ринковими умовами господарювання і переконатись у її вигідності для розвитку регіональної економіки.

Прикордонні регіони відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки і міжнародного співробітництва. Прикордонні регіони мають потенціал для активного залучення до інтеграційних процесів, які охоплюють на сьогоднішній день увесь континент. Поняття "прикордонний регіон" означає, що територія, яка до нього відноситься, перебуває під впливом державного кордону. Основними функціями такого регіону є бар'єрна, фільтруюча, контактна.

Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів на світовій арені збільшуються повноваження місцевих влад, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішити конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Вищою формою прикордонного співробітництва у країнах ЄС стали євро регіони. Єврорегіони — це міждержавні транскордонні регіональні асоціації, які охоплюють прикордонні області та розвиваються за погодженими планами та проектами. Співробітництво тут відбувається у вигляді розробки спільних комплексних програм економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, конкретних транскордонних економічних проектів, розв'язання проблем зайнятості, інфраструктури, екології. В Україні існує можливість створення та ефективного функціонування ще однієї форми регіонального співробітництва — вільних економічних зон на прикордонних територіях.

Оскільки регіони не однакові за своїм економічним потенціалом, то формуються регіони-донори і дотаційні регіони. Ці об'єктивні умови примушують державу з позицій єдиного господарського комплексу впливати на бюджети окремих територій через трансферти, надання дотацій та інші економічні механізми регіональної орієнтації, без яких неможливо було б вплинути на природну неоднорідність економічного розвитку регіонів. Таким чином, механізм перерозподілу загальнонаціонального багатства з метою підтримки окремих регіонів свідчить про єдність господарського комплексу країни, в якому економіка кожного конкретного регіону виступає як окрема ланка.

30. Регіональні пропорції. Диспропорції в територіальній структурі

Особливу увагу у регіональній економіці заслуговує використання методу територіальних пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції — це певна відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для регіону життєво важливе значення має територіальна структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у сфері матеріального і нематеріального виробництва як для забезпечення ефективності використання сприятливих умов і чинників розвитку регіонів, так і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених матеріальних благ.

Міжгалузеві й територіальні пропорції в розвитку і розміщенні продуктивних сил нерозривно пов'язані між собою. Зміни в галузевих пропорціях господарства регіону тягнуть за собою відповідні зміни і в територіальній структурі.

Відсутність чіткої обґрунтованої регіональної політики у перші роки незалежності України призвела до загострення соціально-економічних і особливо суспільно-політичних диспропорцій. У науковій літературі диспропорції визначаються як «порушення необхідних співвідношень у розвитку окремих підрозділів підприємств, територіальних, галузевих, господарських (національного і світового рівня) комплексів. Розрізняють часткові диспропорції (мають локальний, тимчасовий характер) і загальні диспропорції (пов'язані з порушенням процесу відтворення загалом, мають тривалий характер). Форма вияву часткових диспропорцій - дефіцити або надлишки окремих товарів, продовольчі, валютні, фінансові кризи; загальних диспропорцій - економічні кризи в окремих країнах, низці країн, в економіці світу загалом.

Тому одне з ключових завдань державної регіональної політики - пом'якшення міжрегіональних економічних та соціальних диспропорцій. Це підкреслено в Концепції державної регіональної політики, де ставилося завдання поетапного зменшення рівня територіальної диференціації розвитку регіонів та питання покращення соціального забезпечення громадян.

Актуальність розв'язання даної проблеми є сьогодні очевидною, насамперед тому, що територіальні соціально-економічні диспропорції в будь-якому суспільстві можуть бути джерелом не лише соціальної, але й політичної нестабільності та провокувати протистояння регіонів. У нашій державі з її яскраво вираженими регіональними диспропорціями за економічними, соціальними і суспільно-політичними параметрами, з традиційним міфом протистояння Заходу і Сходу, давно назрівала потреба дослідження диспропорцій з метою попередження їх виникнення та нейтралізації наслідків.

Найбільш загальним показником економічної діяльності є валова додаткова вартість, яка включає оплату праці найманих працівників, податки за винятком субсидій, пов'язаних з виробництвом, та валовий прибуток. По Україні вона становить більше третини загального випуску продукції в ринкових цінах. Загальною тенденцією в останній період є зростання виробництва валової додаткової вартості в абсолютних показниках як по загальному обсягу, так і в розрахунку на душу населення. Найвищі показники виробництва доданої вартості були і є характерні як головний чинник для високоіндустріальних регіонів (Донецька і Дніпропетровська, Запорізька, Луганська обл.) і є найнижчими для аграрно-індустріальних регіонів (Чернівецька, Тернопільська, Закарпатська, Херсонська обл.

Розвиток продуктивних сил значною мірою залежить від інвестиційної діяльності. Основним напрямом є інвестиції в основний капітал (капіталовкладення). Вони являють собою витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення та технічне переозброєння діючих промислових, сільськогосподарських, транспортних, торгових та інших підприємств, витрати на будівництво об'єктів житлово-комунального та побутового призначення.

Розподіл капіталовкладень між регіонами характеризує їх територіальну структуру. Диференціація капітальних вкладень у економічний розвиток регіонів є достатньо контрастною. Сьогодні значні інвестиції вкладаються у Центральний, Донецький, Придніпровський та Причорноморський райони.

Територіальні відмінності у введенні основних фондів зумовили і територіальні зрушення у відтворенні матеріальних продуктивних сил - подальше їх значне зростання у Центральному і Донецькому районах, незначне зростання у Карпатському і Причорноморському і спад різної величини у решті економічних районів України.

Серед чинників розвитку і розміщення продуктивних сил вирізняється група соціальних, в складі яких головне місце належить соціально-демографічним. Нерівномірність розміщення населення впливає на диференціацію економічного розвитку регіонів. Найбільше населення зосереджено в Донецькому, Придніпровському районах (майже 30 % загальної чисельності населення в Україні). Найнижчі коефіцієнти територіального зосередження населення припадають на Подільський і Поліський райони.

Показник густоти населення, який показує ступінь його зосередженості як по території Україні, так і по регіонах, зменшується. При цьому найбільш суттєвим зменшення густоти населення (5-6 чол.) є в Луганській, Донецькій і Дніпропетровській областях. Не змінилася густота населення лише у Івано-Франківській та Рівненській областях. На решті території економічних районів та областей густота населення зменшилась на 1-2 чол.

Відбуваються певні зрушення у територіальних пропорціях відтворення кваліфікованих робітників. Так, територіальне зосередження цієї категорії населення зросло лише у трьох районах - Поліському (на 0,7 відсоткового пункту), Східному (на 0,5 відсоткового пункту), Центральному (на 0,6 відсоткового пункту). Найбільш суттєве зменшення відбулося у Причорноморському економічному районі.

Показники випуску студентів навчальних закладів усіх рівнів акредитації також характеризують інтелектуальне відтворення продуктивних сил людей. Найбільша кількість студентів, які закінчили вузи, була у Центральному і Східному районах, де вони становили відповідно понад 19 та 16 % загальні кількості випускників в України. Найнижчі показники у Подільському і Поліському районах, які щорічно випускають 7,0- 7,5 % загальної чисельності студентів України.

У цілому треба зазначити, що найбільш результативним було функціонування господарських комплексів у Донецькому і Придніпровському економічних районах, якими виробляється понад третину валової доданої продукції України, тут зосереджені більш ніж третина виробничих фондів і така ж кількість населення України. Ці два економічних райони беруть найбільш активну участь у зовнішньоекономічній діяльності. Експорт цих районів становить понад половину загальнодержавного експорту, що забезпечує основні валютні надходження в Україну. Тут виробництво валової доданої продукції на душу населення становить у 2,3 рази більше ніж у регіонах з найменшими показниками (Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька обл.).

Оскільки відтворювання диспропорцій істотно впливає на соціально-економічну ефективність діяльності регіону, необхідною передумовою запобігання кризі є всебічне їх вивчення (виявлення причин, умов і факторів виникнення, класифікація, кількісна і якісна оцінка, розробка дієвих механізмів, подолання та усунення можливих у майбутньому нерівностей розвитку

Визначення науково обґрунтованих пропорцій і темпів розвитку господарства включає низку важливих питань, які впливають на особливості розміщення продуктивних сил. До них відносять: співвідношення першого і другого підрозділів суспільного виробництва; співвідношення промисловості, сільського господарства і транспорту; співвідношення між галузями промисловості тощо.

31. Сутність, об’єкти і суб’єкти та принципи державної регіональної політики

Сутністю регіональної політики є ефективне управління регіональним розвитком країни з урахуванням об'єктивних процесів, що відбуваються в регіонах, та реалізація інтересів держави відносно регіонів. Поняття регіональної політики можна розглядати у широкому і вузькому розумінні слова. У широкому розумінні регіональна політика є сферою діяльності по управлінню економічним, соціальним і політичним розвитком країни у регіональному аспекті, як складова частина національної стратегії соціально-економічного розвитку. У вузькому розумінні регіональна політика розглядається як сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються суб'єктами регіональної політики у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Передумовою здійснення регіональної політики України є наявність територіальних диспропорцій у соціально-економічному розвитку. Основними причинами загострення регіональних диспропорцій є:

-по-перше, тривала соціально-економічна криза, яка виявила різний ступінь адаптованості окремих регіонів до нових економічних умов;

-по-друге, нерівномірність розміщення підприємств базових галузей, які за останні роки характеризуються більш стабільними показниками розвитку;

-по-третє, невідповідність галузевої структури економіки регіонів сучасним тенденціям, унаслідок чого у частині регіонів сільське господарство у валовій доданій вартості переважає над промисловістю і регіони є аграрно-індустріальними (Волинська, Кіровоградська, Тернопільська та ін.); це є важливою причиною низьких темпів економічного зростання на фоні глибокої кризи в агропромисловому комплексі;

-по-четверте, незавершеність правового оформлення механізму бюджетного регулювання, яке не дає можливостей місцевим бюджетам сформувати фінансові ресурси для розвитку територій.

Структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 регіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських про­дуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей — металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей — машинобудування, для Луганської та Полтавської областей — виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь — виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

Найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного промислового виробництва. Разом з тим, питома вага Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополь не досягає 1,0% від загального промислового виробництва по країні. В Україні зберігаються суттєві регіональні диспропорції за обсягом промислового виробництва на одну особу — коефіцієнт варіації за цим показником упродовж останніх років становить понад 10 разів.

Основними об'єктами регіональної політики є регіони (райони), тобто адміністративно-територіальні одиниці різних рівнів (області, АР Крим, райони, міста, села, селища). Спеціальним об'єктом регіональної політики можуть бути депресивні території, зони стихійних лих, техногенних катастроф, проблемні регіони(території, які характеризуються найвищим загостренням соціально-економічних проблем, пов'язаних з нераціональним розміщенням продуктивних сил).

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми. Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні процеси. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політиці займає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримка спрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу; активізацію соціальної мобільності на­селення; створення економічних та інституційних умов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, де чітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття; слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногенних катастроф.

Певних заходів потребують і розвинені регіони, у яких виникають екологічні проблеми, проблеми комплексного використання ресурсного потенціалу та ін.

Суб'єктами регіональної політики виступають органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.В основу розроблення та реалізації регіональної політики мають бути покладені такі принципи:

- ефективності заходів регіональної політики, реалізація яких повинна мати економічний, соціальний та екологічний ефект як для окремого району, так і для національної економіки в цілому;

- комплексно-пропорційної спрямованості розвитку території, відповідно до якого у економічних районах різних рівнів повинен бути сформований господарський комплекс, в якому витримані основні галузеві і територіальні пропорції;

- послідовності, що передбачає дотримання етапності у реалізації цілей і завдань регіональної політики та диференційованість надання державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;

- пріоритетності у досягненні соціально-екологічних цілей перед економічними;

- перспективності, відповідно до якого усуваються не лише існуючі територіальні диспропорції, а й прогнозні;

- поєднання процесів централізації та децентралізації влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів;

- субсидіарності, що передбачає максимальне наближення послуг, які надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів.

Дотримання цих принципів є основою забезпечення успішної реалізації та результативності заходів щодо регіонального розвитку, адекватності важелів та інструментів регіональної політики потребам регіонів.

Як серцевина політики розглядається реалізація економічних цілей і завдань державної влади. При регулюванні розвитку неекономічної сфери (наприклад, екологічної або демографічної), все одне неминучим є використання організаційно-економічного механізму, насамперед фінансових важелів.