12.Изначте роль Кирило-Мефодіївського товариства.

У1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило–Мефодіївське братство". Засновниками братства були історик Микола Костомаров, чиновник канцелярії Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Крім засновників до братства увійшло ще 9 осіб: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Опанас Маркович, Олександр Тулуб, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков.

Програма кирило–мефодіївців була розроблена у двох документах – "Книзі буття українського народу" та "Статуті Кирило–Мефодіївського братства". Найважливішими завданнями братство вважало визволення слов'ян від самодержавного гніту, ліквідацію кріпацтва, станів та об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, де кожен народ мав би свою державність – Річ Посполиту. Українському народові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов'ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов'янської федерації. Саме українська національно–визвольна ідея відрізняла програму кирило–мефодіївців від схожої на неї в цілому програми "Товариства об'єднаних слов'ян".

У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях повстання і повалення царизму. Братство підготувало ряд відозв: "Брати українці!", "Брати велико–росіяни і поляки!", у яких народи закликалися до боротьби за своє визволення. Члени братства займалися пропагандою своїх ідей, гуртували однодумців, намагались поширювати освіту серед народу.

Але в 1847 р. за доносом одного із студентів кирило–мефодіївці були заарештовані. Якщо представників поміркованого крила організації покарали порівняно легко, то з радикалами повелися суворіше: Шевченко був відданий у солдати на 10 років, а Гулак ув'язнений на 3 роки.

Значення Кирило–Мефодіївського братства полягає, по–перше, в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; по–друге, братство вперше розробило широку політичну програму українського національно–визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

24. Утворення Украинской Центральной Рады та её борьба за територіально-национальную автономію.1-й універсал ЦР

В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917р. представниками ряду політичних партій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал–демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів–революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний профёсор–історик М.С. Грушевський.

6–8 квітня 1917р. відбувся Український національний конгрес, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади. У червні 1917р. утворено виконавчий орган Центральної Ради – Генеральний секретаріат (уряд), який очолив письменник В. К. Винниченко.

У своєму І Універсалі (10 червня 1917 р.) УЦР проголосила автономію України у складі оновленої Росії.

День 29 квітня 1918р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою віддала владу в руки П. Скоропадського, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України. Жодних політичних актів масового громадського протесту проти державного перевороту історичні джерела не зафіксували. В останній день свого існування Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, згідно з якою Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи, права національним меншинам.

Отже, доба Центральної Ради продемонструвала гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції. До перших слід віднести відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других – відсутність боєздатної армії, адміністративного апарату, необхідного політичного, державного досвіду в керівників Центральної Ради, Не були реалізовані соціальна і аграрна програма; широким трудящим масам бракувало розвиненої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності побудови власної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській ментальності.