19. Еволюція філософії марксизму.

Марксизм спочатку було створено в Німеччині. Але поступово він виходить за її межі, поширюється в інших країнах. Найближчі послідовники Маркса і Енгельса — А.Лабріола, Ф.Мерінг, К.Каутський, Г.Плеханов, П.Лафарг, А. Бебель в основному займалися проблемою систематизації, узагальнення і пропаганди еволюції марксизму . Погляди безпосередніх ідейних наступників марксизму формувалися в період відносного соціального затишшя. Становлення наступного покоління марксистів проходило в обстановці загострення суперечностей між капіталістичними державами, які сприяли, виникненню першої світової війни. Це покоління репрезентують В.Ленін, Р.Люксембург, Л.Троцький, М.Бухарін, О.Бауер та ін. Вони відіграли активну роль — на перше місце вийшли питання практичної діяльності, які зумовили необхідність розвитку марксизму в нових історичних умовах.

Серед послідовників вчення К.Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В. І. Леніну (1870—1924 рр.) В його працях філософські ідеї марксизму дістали подальший розвиток.

Основною філософською працею Леніна є книга «Матеріалізм та емпіріокритицизм» (1909 р.), у якій він розглядає теорію пізнання марксизму, робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Суб'єктивізму та агностицизму Ленін протиставив ідею про пізнання як діалектичне відображення дійсності. Ленін довів, що відображення є атрибутом матерії, одна з найзагальніших і суттєвих її характеристик. Діалектика цікавить Леніна у двох аспектах: як філософський метод, і як метод, що повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці революційної боротьби проти царизму, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні її завдань. Перетворивши діалектику на об'єкт соціального дослідження, Ленін у праці «Філософські зошити» висуває і обґрунтовує ідею про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, що дало йому змогу поставити питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у пізнанні. 

20. Становлення і розвиток української філософії іх-xvіі

Життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання сьогоденності (минущості) життя сприяли становленню гуманістичної філософії. Людина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. В їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. В ній ми не знайдемо таких "жорстко" раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких — Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція або німецьких — І.Канта, Г.Гегеля тошо. "Брак" раціоналізму в українській філософії компенсується духовністю. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно займає належне місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішується правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй праці "Слово про закон і благодать" (1051 p.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму. Зокрема, поділяли цю позицію Ф.Аквінський (XIII ст.). А в "Ізборнику Святослава" (1073 р.) поряд з уривками "Діалектики" ІоанаДамаскіна (VII—VIII ст.) знаходимо оригінальне тлумачення і розуміння філософії. Філософія тут визначається як "пізнання сущого, ... пізнання природи сущого... пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібненням богові..., мистецтвом з мистецтв і наукою з наук.... Філософія є любов'ю до мудрості: істинна мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія". Зорієнтованість на внутрішній, духовний світлюдини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (вчення психазму — в перекл. з грец. — німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього єднання людини з богом досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що приводить до "просвітлення", яке досягається шляхом "очищення" розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю. Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу філософствування, безпосередньо пов'язаного з діяльністю братств, "братських шкіл". Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило міжконфесіональну полеміку православних і католицьких християн. Розвиток філософської думки цього періоду здійснювався в лоні полемічноїлітератури. Поштовхом для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви божої" (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався "хрестовий похід" на "схизматів" (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо.