8) Дослідження феномену імперіалізму в тмв. Концепції «гегемонічної стабільності», «імперської перенапруги». Особливості силової політики у сучасних міжнародних відносинах.

Однак на рубежі ХІХ-ХХ ст. оформлюються перші концепції, які ба¬зуються на пошуку глибинних причин тих подій, що відбувалися на між¬народній арені. Природним центром тяжіння для дослідників, як і колись, стали проблеми війни. Однією з перших спроб знайти їй пояснення й за¬пропонувати можливі засоби для її викорінювання стала розробка різних концепцій імперіалізму. Англійський економіст Джон Гобсон (1858-1940) був одним з перших дослідників, хто запропонував своє пояснення яви¬ща імперіалізму, так і назвавши свою основну роботу (1902). Випускник Оксфорда, журналіст, есеїст й університетський викладач, він знаходив¬ся під впливом ідей Джона Стюарта Мілля й соціолога Герберта Спенсе¬ра. Під час англо-бурської війни він був кореспондентом "Манчестер Гардіан" у Південній Африці. Спостереження цього конфлікту зсередини стало стимулом для оформлення Дж. Гобсоном своєї теорії.

Під імперіалізмом Дж. Гобсон мав на увазі політику провідних капіта-лістичних держав рубежу ХІХ-ХХ ст., спрямовану на зовнішню експансію й боротьбу за колоніальні володіння, яка відображає сподівання "капіта¬нів індустрії". "Імперіалізм, - пише Дж. Гобсон, - це прагнення тих, хто контролює індустрію, розширити вихід для їхнього надлишкового багатства шляхом пошуків зовнішніх ринків і зовнішніх інвестицій для тих това¬рів і капіталу, які вони не можуть продати або використати вдома". Нама¬гаючись знайти економічну рушійну силу цієї політики, Дж. Гобсон зазна¬чає те, що при сучасному йому рівні розвитку промисловості рівень накопичення й можливості виробництва обганяють рівень споживання в суспільстві. Ця посилка, зазначає Дж. Гобсон, є точкою відліку і для по¬борників політики імперіалізму. Головним аргументом для останніх є не¬обхідність інвестувати капітал: не знаходячи для нього прибуткового ви¬користання всередині країни, для них немає іншого вибору, як звернутися до політичної анексії колоній як засобу отримання додатково¬го простору для застосування надлишкового капіталу.

"Є значні нагромадження, які не можуть знайти прибуткового інвесту¬вання в нашій країні, - наводить аргументацію "імперіалістів" Дж. Гобсон, вони мають знайти застосування будь-де, і це вигідно для націй, щоб вони знайшли застосування у якомога більшому обсязі на землях для відкриття ринків для британської торгівлі й британського підприємницт¬ва". Іншими словами, для "імперіалістів" ця політика неминуча. У своїй книзі "Імперіалізм", яка вийшла у 1902 р., Дж. Гобсон простежує подібні тенденції економічного розвитку як у європейських країнах, так і в США -"найпродуктивнішій індустрії, яку коли-небудь бачив світ". Однак виснов¬ки, які робить із наведеного аналізу сам Дж. Гобсон, прямо протилежні тим, на яких наполягають "імперіалісти".

"Нам можуть сказати, що процес неминучий, - пише він, - так воно й здається після поверхневого вивчення. Скрізь проявляються надлишко¬ві можливості виробництва, надлишковий капітал у пошуках інвестуван¬ня. Усіма бізнесменами визнається, що зростання виробничих потужно¬стей у їхній країні перевищує зростання споживання, що може бути зроблено більше товарів, ніж продано із прибутком, й існує більше капі¬талу, ніж може знайти прибуткове інвестування. Саме ці економічні умови формують стрижень імперіалізму. На думку самого Дж. Гобсона, на проблему варто дивитися ширше, а саме, як на проблему перероз¬поділу багатства. "Якби діяла тенденція розподілу багатства й можли¬востей споживання відповідно до потреб, то мабуть споживання росло б із кожним підвищенням можливостей виробництва, тому що людські по¬треби необмежені, і надлишку нагромадження не було б". Іншими сло¬вами, Дж. Гобсон вважає помилковим висновок про неминучість політи¬ки імперіалізму. "Аж ніяк не промисловий прогрес вимагає відкриття нових ринків і сфер розміщення капіталу, а невірний розподіл можливо¬стей споживання, який обмежує абсорбцію товарів і капіталу всередині країни. Аналіз наднакопичення, який є стрижнем імперіалізму, показує, що воно складається з ренти, монопольних прибутків й інших незароблених і надлишкових елементів доходу, які не мають легітимного похо¬дження, тому що не дістаються тим, хто їх створює головою й руками.

Єдиним "ліками" від імперіалізму Дж. Гобсон вважає соціальну рефо¬рму, спрямовану на зростання стандартів приватного й суспільного спо¬живання нації, для того, щоб дати їй можливість жити відповідно до її найвищих стандартів виробництва. Програма соціального реформуван¬ня як засобу лікування хвороби невірного перерозподілу багатства все¬редині суспільства, з погляду Дж. Гобсона, має включати підвищення рі¬вня заробітної плати або перерозподіл за допомогою оподатковування й державних витрат.

На результати економічного аналізу Дж. Гобсона, а також досліджен¬ня Р. Гільфердінга й К. Каутського спирався в розробці своєї марксистсь¬кої теорії імперіалізму й В. Ленін. Однак його політичні езисновки були ін¬шими. В. Ленін розглядає імперіалізм закономірною й об'єктивно вищою монополістичною стадією в розвитку капіталізму, з властивими їй харак-терними ознаками. Виходячи з невідворотності цієї нової стадії капіталі¬зму, неминучою, з погляду В. Леніна, є імперіалістична, тобто загарбни¬цька війна "за поділ світу, через поділ колоній і сфер впливу фінансового капіталу". Рецепт соціального реформування імперіалізму для В, Леніна неприйнятний, тому що "паразитичний і загниваючий" капіталізм взагалі не підлягає реформуванню. Висновок В. Леніна однозначний: єдиними ліками проти виразок імперіалізму може стати тільки соціалістична рево¬люція, покликана кардинальним чином знищити його першооснову -приватну власність.

Вступаючи у полеміку із Дж. Гобсоном, В. Ленін пише: "Зрозуміло, якби капіталізм міг розвинути землеробство, яке сьогодні всюди страшенно від-стало від промисловості, якби він міг підняти життєвий рівень мас насе¬лення, який усюди залишається, незважаючи на блискавичний технічний прогрес, напівголодним і злидарським, - тоді про надлишок капіталу не могло б бути й мови... Однак тоді капіталізм не був би капіталізмом, тому що й нерівномірність розвитку й напівголодний рівень життя мас є корін¬ними, неминучими умовами й передумовами цього способу виробництва. Поки капіталізм залишається капіталізмом, надлишок капіталу спрямову¬ється не на підвищення рівня життя мас у даній країні, тому що це було б зниженням прибутку капіталістів, а на підвищення прибутку шляхом виво¬зу капіталу за кордон, у відсталі країни. У відсталих країнах прибуток зви¬чайно високий, тому що капіталів мало, ціна на землю порівняно невели¬ка, заробітна плата низька, сировинні матеріали дешеві".

Залишивши осторонь ідеологію, варто звернути увагу на ті риси ле¬нінської теорії імперіалізму, які стали основою сучасних радикальних неомарксистських концепцій, часто об'єднаних назвою глобалізм або структуралізм. Останнє поняття використане тому, що світ представ¬ляється цими дослідниками як єдина система, базисом якої є світове ка¬піталістичне господарство. "Капіталізм давно створив всесвітній ринок", - зазначав В. Ленін. "Ми бачимо, як швидко росте густа мережа каналів, які охоплюють усю країну, що централізує всі капітали і грошові доходи і перетворює тисячі й тисячі роздроблених господарств на єдине зага¬льнонаціональне господарство, а потім і на всесвітньо-капіталістичне господарство". "...Фінансовий капітал у буквальному, можна сказати, сенсі розкидає свої тенета на всі країни світу". "Можливість вивозу ка¬піталу створюється тим, що низка відсталих країн уже втягнуті в обіг світового капіталізму...".

Стосовно розглянутих концепцій кінця XIX - початку XX ст., і їхнього значення для розвитку науки про міжнародні відносини, варто звернути увагу, що в межах кожного із цих підходів учені прагнули визначи¬ти й обґрунтувати якийсь особливий, вирішальний, навіть ви¬нятковий фактор або групу факторів, які вичерпно й одночасно, як на історичній, так і на реальній шкалах часу пояснювали б між¬народні відносини: їхню природу й характер, рушійні сили, причи¬ни й напрям еволюції.

Концепції «гегемонічної стабільності», «імперської перенапруги».

Гегемонія (грец. ηγεμονία — провід, керівництво) — провідна роль якоїсь держави у зносинах з іншими (наприклад Афін чи Спарти серед грецьких міст); — або ж провідна роль якоїсь верстви населення в управлінні державою (скажімо аристократії). Вся історія міжнародних відносин (а до формування національних держав, її влучніше термінувати "історією дипломатії") проходила під знаком боротьби за гегемонію – себто беззаперечну домінантну позицію на світовій арені.

Стосовно самого поняття гегемонії, його раціональності, класифікації та типології гегемонічних систем точаться безперервні суперечки. Одні дослідники заперечують здатність побудови стабільного світового порядку в межах однополярності (Богатуров, Циганков та інші), інші визначають гегемонію як основу стабільної міжнародної системи (Кьоейн, Най), деякі намагаються надати гегемонії плюралістичності у межах інтеграційних теорій (Моравчік, Краснер та інші), або екстраполювати економічні та політекономічні "об’єктивні фактори" на дискусію навколо цієї проблеми (Гілпін, Фукуяма та інші).

Світополітичні процеси у 20-му столітті вивели Сполучені Штати Америки на перший план у міжнародних відносинах. Упродовж століття критики зовнішньої політики США звинувачували американську еліту в претензіях на роль "світового поліцейського", у спробах заблокувати процес перебудови "міжнародного суспільства", за концепцією Хедлі Була, "узурпації" ролі "лідера демократичного світу". Сполучені Штати явили світові небачений досвід еволюційної побудови надстабільної національної економіки, яка не спиралася б на колоніальні володіння; гармонійного розвитку плюралістичної демократії; найбільш дієздатних професійних збройних сил; крім того, американці безперечно очолюють інформаційну та промислову революцію з середини 60-тих років.

Потрібно підкреслити, що поняття гегемонії у давнині співвідноситься із поняттям "ойкумени", себто "світу дослідженого". Лише двом державам у світовій історії вдалося встановити беззаперечне панування над власною ойкуменою – Македонії та Риму. Розширення ойкумени в період з 15-го по середину 19-го століть позбавило змісту доцільність та оптимальність ойкуменічної (територіальної) гегемонії. Державні утворення, що намагались проігнорувати розширення ойкумени та виключити це явище з елементів своєї зовнішньої політики було в ході світової історії знищено, або позбавлено світополітичних ролей (Китай, Монголія, індіанські імперії обох Америк). Епоха ілюзорної ойкуменічної гегмонії минула.

Особливості силової політики у сучасних міжнародних відносинах.

Одним із факторів, що активізує силову політику, виступають глобалізаційні процеси, перш за все - глобалізація економіки. Перевага транснаціональних корпорацій передбачає не в останню чергу силовий тиск на конкурентів. Насильство живиться великою мірою нерівністю і боротьбою на світовому ринку, конкуренцією за ринки. Засилля західної культури, "вестернізація" культурних цінностей викликає в багатьох народів спротив і намагання захистити свою національну та культурну ідентичність. Сприяють посиленню насильства й міжнародні засоби масової інформації. У світі йде жорстока боротьба за перерозподіл і контроль над міжнародною інформаційною мережею.

Застосування сили протягом багатьох віків призвело до формування "образу ворога". Ворогом вважалися самі різні соціальні групи, політичні партії, держави й народи. "Образ ворога" зміцнював психологію ворожості й ненависті, він поступово набирав конкретних рис й адрес, хоча частіше залишався безособовим. Його ховають за такими штампами як "світовий імперіалізм", "європейсько-масонський заговір", "мусульманський фундаменталізм" тощо. Всі ці та інші штампи мають власну інерцію і підштовхують до ескалації напруженості й ворожості. "Образ ворога" в міждержавних відносинах підштовхує до недовіри й підозрілості в політиці інших держав, морально та психологічно готує маси до конфліктів і воєн.

На думку багатьох мислителів, проблема насилля (революції, війни, повстання) виникає передусім за перерозподіл матеріальних ресурсів. У цьому проявляється своєрідна варварська форма прогресу людства в умовах дефіциту. Війни часто завершувалися революціями, що сприяло прогресу суспільства. Отже, на їх думку, сила у відповідних умовах є умовою необхідної форми реалізації прогресу людства.