
- •1) Аналіз механізму прийняття зовнішньополітичного рішення в аспекті його інституційної структури.
- •2) Аналіз механізму прийняття зовнішньополітичного рішення в аспекті його функціональних елементів. Критерії ефективної структури механізму прийняття зовнішньополітичного рішення.
- •3) Аналіз процесів міжнародної інтеграції в категоріях «комунікаційного підходу» (к.Дойч).
- •4) Англосаксонський напрямок школи класичної «геополітики».
- •5) Германська школа класичної «геополітики».
- •6) Глобальна система міжнародних відносин, її компоненти та основні характеристики.
- •7) Діалектика системних процесів функціонування та розвитку системи мв. Концепції «структурного детермінізму» та «системної кризи».
- •8) Дослідження феномену імперіалізму в тмв. Концепції «гегемонічної стабільності», «імперської перенапруги». Особливості силової політики у сучасних міжнародних відносинах.
- •9) Загальні теоретичні підходи щодо феномену «сили» в тмв.
- •10) Зовнішньополітичні інтереси суб’єктів мв. Природа, класифікації.
- •11) Зовнішньополітичні цілі та стратегія. Природа, класифікації.
- •12) Історичні етапи розвитку міжнародних відносин, як суспільно-політичного феномену. Концепція «великих циклів» (Дж. Модельский, і. Валлерстайн).
- •13) Категорії «міжнародні відносини», «міждержавні відносини», «міжнародна політика», «світова політика», «зовнішня політика» в тмв». Проблема співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики в тмв.
- •14) Класифікація державних міжнародних акторів.
- •15) Концептуальні підходи щодо визначення природи феномену міжнародних відносин в тмв.
- •16) Концепція «національного інтересу» та її критика в тмв (Арон, Розенау, Модельский).
- •17) Методи та методології досліджень у тмв. Теоретичні та емпіричні методі.
- •18) Методологічна революція в тмв, поява «модернізму» та його вплив на розвиток теоретичних досліджень міжнародних відносин.
- •19) Моделі «індивідуалізованого» процесу прийняття зовнішньополітичного рішення (Фестінгер, Форвард, Харві, Снайдер).
- •20) Моделі «колективного» процесу прийняття зовнішньополітичного рішення (Еллісон, Стайбрунер).
- •21) Моделі міжнародних систем (р. Розекранса, л.Холсті, й. Галтунга, м. Каплана).
- •22) «Неофункціональна» модель інтеграційних процесів е. Хааса.
- •23) Особливості «неореалізму» та «конструктивізму», як напрямків сучасної тмв.
- •24) Поняття «міжнародного конфлікту» у тмв (к. Райт, т. Шеллінг, к. Боулдінг).
- •25) Природа конфліктної поведінки в мв. «Мікро» та «макро» теорії конфлікту.
- •27) «Силовий» потенціал держави. Компоненти та їх співвідношення. Формальні моделі оцінки силового потенціалу.
- •28) Системний та структурно-функціональний аналіз в тмв.
- •29) Складові системи засобів здійснення зовнішньої політики: типи і форми впливу, інструменти реалізації політики, засоби здійснення зовнішньополітичного впливу.
- •30) Стадії процесу прийняття зовнішньополітичного рішення. Функціональні стадії г. Лассуела.
- •31) Структура і стадії міжнародного конфлікту.
- •32) Структурні умови стабільності міжнародних систем в тмв (к.Дойч, д.Сингер, к.Уолтц,р. Арон, р. Розенкранс).
- •33) Теорія «міжнародних режимів» (Най, Раггі).
- •34) Теорія міжнародних відносин як суспільно-політична наука. Об’єкт та предмет науки тмв. Основні історичні етапи розвитку науки тмв.
- •35) Теорія союзів та коаліцій (б. Рассет, Дж. Ліска, у. Райкер).
- •36) Типологія міжнародних відносин.
- •37) Типологія міжнародних конфліктів.
- •38) Типологія недержавних міжнародних акторів.
- •39) Характеристика класичного «політичного реалізму».
- •40) Характеристика концепції «керування конфліктом» (conflict management) та «розв’язання конфліктів» (conflict resolution).
- •41) Характеристика теоретичних досліджень мв в рамках «політичної економії міжнародних відносин» (концепції «гегемоничної стабільності», «взаємозалежності», «світової системи»).
- •42) Характеристика теорії «світової системи» («світ-системи») і. Валлерстайна, с. Аміна.
- •43) Характеристика школи «ліберального інтернаціоналізму» (ідеалізму).
40) Характеристика концепції «керування конфліктом» (conflict management) та «розв’язання конфліктів» (conflict resolution).
Керування конфліктом – урегулювання, дозвіл, придушення конфлікту в інтересах суспільства або в інтересах його окремих індивідів.
Існують 2 способи керування конфліктом:- нормативно-правовий (у рамках закону);- примусово-переговірний (через переговори). Тактика (стратегія) може бути як силовою,так і компромісною.
Етапи керування конфліктом:
-інституціоналізація (встановлення юридичних норм і правил дозволу конфлікту);
-легітимність ( добровільна готовність до дотримання норм);
-структурування конфліктуючих груп;
-редукція (обізнаність про конфлікт,послаблення конфлікту внаслідок переводу його з одного рівня на інший).
Способи дозволу конфлікту:
- угода в результаті збігу думок;
- угода відповідно до законодавчої або моральної волі;
- керування конфліктом, мобілізація груп.
Етапи, процедури при керуванні конфліктом:
-юридичні процедури:
- парламентські процедури;
- правосуддя (судові процедури), судочинство;
- арбітраж.
- не юридичні процедури:доброзичлива комунікація + наявність зворотного зв'язку;
- медіація (посередництво);
- фасілітація (як краще все організувати).
Рефлексивне керування конфліктом – спроба впровадити у свідомість іншої людини інформацію, що змусить його діяти так, як вигідно тому, хто передав цю інформацію.
Процес вирішення конфлікту:
основні умови й методи:
людських потреб (Бартон);
-переклад масового конфлікту на міжособистісний рівень;
-уникнення конфлікту;
-метод переговорів. (основний)
Вирішення конфлікту :
повинен бути план дій;
забезпечити виконання цих дій.
Складання плану:
об'єктивний метод (пряме спостереження);
вивчення джерел інформації;
особисті бесіди;
виявлення інтересів сторін.
Правила проведення переговорів:
обмін інформацією;
визначається коло спірних питань і час для їхнього обговорення.
Правила роботи зі ЗМІ:
всі засідання - закриті;заяви для преси потрібно схвалювати;оголошення результатів не повинне перешкоджати подальшому ходу переговорів;висвітлювати потрібно не тільки свою позицію, але й протилежну;вироблення позитивної суспільної думки.
Заходи для зниження силового тиску:
закріплення в Конституції принципу ненасильницького здійснення влади;
законодавча заборона на використання армії при дозволі конфлікту;
законодавча заборона партій, рухів, ЗМІ , які орієнтуються на силові методи.
Модель урегулювання конфліктів:
1.Передконфліктна стадія (робиться прогноз імовірності конфліктів, діагностика конфліктів). Якщо цього не зробити, то:
2.властивості конфлікту;
3.вирішення конфлікту;
4.результати конфлікту.
Переговори – пошук взаємних компромісів конфліктуючих сторін, що включає в себе певні процедури й правила.
Переговори припускають юридичне оформлення досягнутих домовленостей.
Основні етапи переговорного процесу:1.підготовчий етап - збір інформації про причини конфлікту й учасників конфлікту;2.початок переговорів (висловлення позицій, оцінка ситуацій). НАОУ - Найкращі Альтернативи Обговорюваній Угоді;3.пошук прийнятного рішення, компромісні варіанти; шляхи досягнення консенсусу;4.завершення переговорів (уточнюються деталі й домовленості, строки виконання зобов'язань);
Найважливіше правило – не допускати маніпулятивних технологій, тобто:
посилання на авторитет;виривання з контексту;натяки;не обговорення гострих проблем;образливі жарти;імітація;відтягування моменту ухвалення рішення;варіанти відповіді тільки «так» або «ні»;погрози, ультиматуми;блеф, помилкова демонстрація чинності;гра на жалість;шантаж , демагогія.
Превентивна дипломатія як засіб управління конфліктом.
Превентивна дипломатія — міри, спрямовані на попередження розбіжностей між сторонами, недопущення переростання у військові конфлікти й обмеження масштабів останніх, якщо вони все-таки виникли. У її рамках передбачається більше широке використання заходів по зміцненню довіри, створення місій по збору фактів і систем раннього попередження про загрози миру, використання демілітаризованих зон т.п.
На сьогодні складеним елементом превентивної дипломатії є превентивне розгортання військ - розгортання військ задля підтримки миру (ООН або регіональних організацій ) у зоні потенційного конфлікту.
Превентивна дипломатія включає:
заходи по зміцненню довіри (обмін військовими місіями; створення регіональних та субрегіональних центрів контролю за угодами у сфері озброєння, проведення консультацій )
2. виявлення фактів (збір та аналіз інформації щодо територій, конфліктогенних за своїм характером)
3. раннє попередження (синтез політичних показників з інформацією системи раннього попередження щодо екологічних та стихійних лих, голоду тощо)
4. превентивне розгортання (заходи по розміщенню збройних контингентів під командуванням ООН)
5. демілітаризовані зони
Превентивне розгортання проводитися:
в умовах національної кризи в межах окремої країни-члена ООН
в умовах виникнення міждержавних суперечок
в умовах, коли один з членів ООН вважає загрозливою ситуацію на його кордонах і звертається з проханням розмістити збройні контингенти ООН з свого боку кордону.