33) Теорія «міжнародних режимів» (Най, Раггі).

Від 1970-х років невідповідність формальних міжнародних організацій змінним реаліям міжнародних економічних відносин ставала дедалі зрозумілішою. Це дало розвиток новому напряму – дослідженню міжнародних режимів. Прийняте 15 серпня 1971 р. рішення США про відміну конвертації долара в золото й інші резервні активи уряду поклало край десятиліттям передбаченості у сфері не тільки валютно-кредитних, а й інших економічних відносин між країнами. Ідеологія інституційного підходу формувалася в річищі теорії міжнародних режимів, що, як зазначалося, зародилася у 1970-ті роки, хоча сам термін «міжнародний режим» увів видатний американський державний діяч Дж. Раггі у 1980-х роках. Він досить швидко був сприйнятий політологами та економістами, оскільки надав можливість інтерпретувати особливості зв'язків, що склалися на певний момент часу між учасниками міжнародних відносин.

Представники теорії міжнародних режимів концентрують увагу на вивченні правил, якими керуються держави і суб’єкти у своїй поведінці на світовій арені, а також уявлень про ці правила, які складаються у свідомості людей. Важливим у міркуваннях прихильників даної теорії (М. Леві, О. Янг, Р. Кеохейн, Дж. Раггі, Р.Калверт, Дж.Алт) було визначення регулювання через призму міжнародних режимів. Ці режими розглядалися як «набір правил і норм, що регулюють взаємодію суб’єктів», а саме регулювання – як інституціалізований засіб впливу на поведінку суб'єктів за допомогою створених ними ж режимів. Дж. Раггі розглядає міжнародний режим як соціальну інституцію, в якій відбувається конвергенція інтересів держав у різних спірних сферах. Фактично міжнародний режим є міжнародною інституцією, тобто сукупністю норм, правил, механізмів, установ, що забезпечують співпрацю у тій чи іншій сфері та закріплюють позитивну практику взаємодії. Міжнародні режими виконують функцію регулювання в рамках своєї компетенції та можуть справляти істотний вплив на вирішення проблем міжнародних відносин.

Надалі розвиток теорії міжнародних режимів дозволив вийти на розгляд проблем ефективності регулювання. Зокрема, вона пов'язувалася з високим рівнем участі суб'єктів міжнародних відносин у різного роду режимах, а також зі стійкістю самих режимів, незважаючи на зміни в розстановці сил на міжнародній арені. Ефективність і стійкість регулювання визначалися, з одного боку, інституційно-нормативною основою, що зумовила доброзичливе ставлення суб'єктів міжнародних відносин до тих чи інших режимів, з іншого – гнучким механізмом консенсусного ухвалення рішень. Проте популярність даної теорії і, як наслідок, лавиноподібне зростання «режимних» ідей призвели до різночитань у термінології, викликаних насамперед нечіткістю визначення основного поняття теорії – режиму.

Введення терміна "міжнародні інституції" розглядалося як один із способів подолати ці труднощі. Впродовж 1990-х років спостерігалися спроби систематизації та спрощення "спадщини" теорії режимів. "Норми", "правила", "процедури ухвалення рішень" – ці ключові атрибути міжнародних режимів об'єднувалися відтепер у терміні "інституція". Міжнародні інституції часто отримують формальне вираження у вигляді міжнародних організацій, члени яких, держави, погоджують свою поведінку не з думкою штаб-квартир, а із правилами, що лежать в основі тієї чи іншої інституції. Прихильники інституціалізму трактують регулювання як "сукупність формальних і/або неформальних інструментів і механізмів, що організують і координують соціально-економічні відносини суб'єктів" на різних рівнях. На їхню думку, створення міжнародних інституцій, подібних до ООН, МВФ, ГАТТ(СОТ) та ЄС, є типовим прикладом намагання зменшити вплив інформаційної асиметрії в міжнародній кооперації . Інституціоналісти вивчають діяльність міжнародних інституцій як самостійних акторів, намагаючись зрозуміти їхню внутрішню структуру і механізм ухвалення рішень, що реалізовується в їхніх межах.

Як прихильники теорії міжнародних режимів – неоліберали, так і їхні опоненти – неореалісти, погоджуються з основними положеннями теорії міжнародних режимів, розглядають режими як одну із форм співпраці, але ці положення й надалі залишаються предметом наукової дискусії між ними. Існують і емпіричні підтвердження висновку про здатність режимів полегшувати міжнародну співпрацю.

Загалом теорія міжнародних режимів збагатила аналіз міжнародної співпраці. При цьому в останні роки з’явилися нові тенденції, що звільняють аналіз міжнародних режимів від надто механістичного підходу. З одного боку, саме поняття міжнародного режиму дедалі поступається місцем дефініції міжнародних інститутів, що розширює можливості аналізу формування правил співпраці між державами, надаючи такому аналізу системний характер. Співвідношення міжнародного режиму і міжнародної організації є визначальним, а міжнародні організації є найрозвинутішою формою міжнародного режиму. З іншого боку, вимальовується новий напрям, що акцентує увагу не стільки на стратегіях держав і владних відносинах у міжнародній системі, скільки на взаємодії та взаємозалежності всіх міжнародних акторів, зацікавлених у розвитку співпраці.

Отже, міжнародний режим – одна із форм співпраці в окремо взятій галузі, його функціонування опирається на консенсус і відмову від механізмів примусу. Критеріями ефективного функціонування міжнародних режимів і виокремлення їх серед інших форм співпраці є: її ефективність у визначеній галузі, стійкість, динамічність, відповідність цілей можливостям та інтересам, інформатизація й механізми вирішення непорозумінь. Процеси формування режимів та визначення критеріїв їх ефективного функціонування потребують подальшого вивчення і вдосконалення.