29. Склад і функції дипломатичного представництва

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Чисельність персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією аккредитующего держави. Віденська конвенція 1961 року, щоправда, допускає можливість пропозицій з боку приймаючого держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. На практиці такі випадки відомі, але вони, як правило, спричиняли погіршення відносин між відповідними державами.

До функцій дипломатичного представництва відносяться: представницька функція (виступ від імені аккредитующего держави); захист інтересів аккредитующего держави і його громадян; ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між аккредитующим державою і державою перебування; консульська функція; функція інформування свого уряду про країну перебування. Перелік функцій дипломатичного представництва, приведений у Віденській конвенції, не можна вважати вичерпним.

31.

32. Спеціальні місії дипломатичного характеру можуть бути різними по своєму рівні, як відзначається в Конвенції про спеціальні місії 1969 року, у якій зафіксовані міжнародні порядки, що склалися в даній області. Її норми відносяться головним чином до місій, що посилається однією державою в інше за згодою останнього для розгляду визначених чи питань виконання визначеної задачі. Однак ст. 6 Конвенції трохи розширює сферу її дії, поширюючи її норми і на спеціальні місії, що можуть бути спрямовані в яку-небудь державу двома чи декількома державами для розгляду питання, що представляє загальний інтерес.

У ст. 21 Конвенції передбачається, що глава держави, що очолює спеціальну місію, а також глава уряду, міністр закордонних справ і інші особи високого рангу, що беруть участь у спеціальній місії, користаються в приймаючому чи державі третій державі привілеями і иммунитетами, що визнаються за ними міжнародним правом. Практично Конвенція залишає регулювання міжнародних відносин, що виникають у зв'язку з виїздом зазначених осіб у складі спеціальних місій, за міжнародним порядком. Конвенція в ст. 31, присвяченої иммунитетам від юрисдикції держави перебування членів дипломатичного персоналу спеціальної місії, установлює, що зазначеним особам можуть бути пред'явлені позови про стягнення збитків, заподіяних у результаті нещасливого випадку, викликаного транспортним засобом, використовуваним за межами їхніх офіційних функцій (поряд з тими випадками пред'явлення позовів, що допускає Віденська конвенція 1961 р. у відношенні членів дипломатичного персоналу представництва).

33. Иммунитети і привілею дипломатичного представництва і його співробітників

Працівники дипломатичного представництва користаються визначеними иммунитетами (вилученнями з-під юрисдикції держави перебування) і привілеями, тобто пільгами, перевагами, що звичайним іноземцям не надаються. У повному обсязі иммунитети і привілеї надаються членам дипломатичного персоналу і членам їхніх родин. Саме їх иммунитети і привілеї є дипломатичними в точному значенні цього слова. У Віденській конвенції 1961 року дипломатичні иммунитети і привілеї підрозділені на иммунитети і привілею дипломатичного представництва й особисті иммунитети і привілею членів дипломатичного персоналу і їхніх родин. До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, иммунитети майна і засобів пересування, кореспонденції й архівів; фіскальний імунітет; право на безперешкодні зносина представництва зі своїм центром і іншими представництвами своєї держави; митні привілеї; протокольні привілеї. До другої категорії відносяться: недоторканість особи, житла; повний імунітет від карної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної й адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій; фіскальний імунітет; митні привілеї; звільнення від особистих повинностей. Допускаються три вилучення: можна пред'явити судовий позов із приводу нерухомого майна, яким чи дипломат член його родини володіє особисто, позов по спадкоємній справі, у якому ці особи виступають як спадкоємців, і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, який вони займаються з метою особистої вигоди.

34.- 49. Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Франція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї батьківщини за справу свободи». право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави. На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом порівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що: — по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений; — по-друге, особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок; — по-третє, особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі. Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загальної декларації прав людини.

 

35. До договірних способів придбання державної території належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особами, а також продаж території. Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і практично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відповідати всім основним принципам сучасного міжнародного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією США Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акту, так і відповідно до міжнародного договору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведений у період Великої французької революції 1789-1894 років. До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що: — він укладається на певний строк і є відплат-ним; — він має суто цільовий характер використання арендованої території, і тому вона не може бути використана в інших цілях, крім зазначених у договорі (будівництво й експлуатація транспортних шляхів, створення вільних економічних зон, розміщення наукових об'єктів і т.д.); — цілі, закріплені в договорі, не можуть суперечити основним принципам міжнародного права; — в міжнародному договорі про оренду застерігається, що суверенітет над арендованою територією зберігається за державою-арендодавцем або таке положення саме випливає зі змісту даного договору. Прикладом міжнародно-правової оренди території може служити Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року. Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

36. Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів. За способами встановлення розрізняють кордони: а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю); б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав); в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.). У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється: 1) на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах; 2) на морі — по зовнішній межі територіального моря України; 3) на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) — по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. 4) на водоймищах гідровузлів, та інших штучних водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення; 5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях і інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді. У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи: — делімітація — це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делі-мітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У України проведена делімітація державних кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії; демаркація — це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону. При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісіями, а в особливих випадках — на дипломатичних переговорах.

37. Міжнародні і багатонаціональні ріки Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на: а) національні ~ які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства; б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на: а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному — повинні мати вихід у море; 3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства.

38. Територіальне море (територіальні води) — це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають. Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Зі 134 прибережних держав 78 держав установили 12-мильну зону (у тому числі Росія, Польща, Україна, Болгарія, Румунія, Куба, Франція, Іспанія, Португалія та ін.), 5 держав — у 6 миль ( у тому числі Греція, Туреччина та ін.), 2 держави — у 4 милі (Норвегія і Фінляндія), 20 держав — 3 милі (у тому числі Великобританія, ФРН, Нідерланд, Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в односторонньому порядку ширину територіальних вод, що перевищують ліміт, установлений Конвенцією ООН по морському праву 1982 року. Так, наприклад, Ангола встановила ширину територіальних вод у 20 миль, Нігерія і Того — ЗО миль, Гамбія, Танзанія, Камерун, Мадагаскар — 50 миль, Мавританія — 70 миль. Є і більш великі претензіїї, які міжнародне право засуджує. Існують три основних способи відліку територіальних вод: 1) від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної держави; 2) якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів; 3) від внутрішніх морських вод. Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіального моря (12 миль). Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що про-тилежать, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами. Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочно-стей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море. Особливий порядок проходу через територіальні води встановлений для військових кораблів. Визначення військового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється «судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зовнішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знаходиться під командуванням офіцера, що перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ, і яке має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні». В Україні військові кораблі іноземних держав, а також підводні човни здійснюють мирний прохід у територіальному морі України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів. При цьому підводні човни повинні плавати тільки на поверхні і під своїм прапором. Невиконання перерахованих правил надає право компетентним органам України вимагати від порушника негайно покинути територіальне море України. Це відповідає положенням статті ЗО Конвенції 1982 року.

39. Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави. За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може перевищувати 12 морських миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється і територіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться по серединній лінії при відсутності угоди про інше). Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Югославія, Сирія; імміграційну — Індія, Португалія. Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони. Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдикції, нейтралітету, запобігання забруднення, фортечні зони та ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не перевищувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь заперечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Після ж прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, безумовно, є неправомірним.

41. За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, що не входять до складу територіальних вод якої-небудь держави й утворюють відкрите море. У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «відкрите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. установила, що положення Частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпе-лагу (ст. 86). У відповідності зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі — право на: а) свободу судноплавства; б) свободу польотів; в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи; г) свободу рибальства; д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом; є) свободу наукових досліджень. Слід вказати, що зазначений перелік не є обмеженим. Відкрите море резервується для мирних цілей. Ніяка держава, у відповідності зі статтею 89 Конвенції 1982 року, не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, дорівнюється до судна, що не має національності. Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопроводів держави повинні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можливості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, мережею або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування. При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження живих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибережних держав.

42. Континентальний шельф — це затоплена морем частина материкової території. Необхідність міжнародно-правового регулювання режиму континентального шельфу є природним наслідком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простирається від зовнішньої межі територіального моря до встановлених міжнародним правом меж, над яким прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розроблення його природних багатств. При виробленні цього визначення компроміс між державами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси морського дна в межах економічної зони незалежно від того, чи є в цих межах шельф або немає. Разом із тим враховувалося, що біля сорока держав будуть мати шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це обумовило необхідність установлення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв глибини для визначення зовнішніх меж континентального шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського права 1982 року було встановлено, що якщо межа материка простирається далі 200 миль, то зовнішня межа шельфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізобати (лінії, що з'єднує глибини в 2 500 метрів). Нове визначення веде до встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими межами. Найбільш чітко вираженим показником такого розходження слугують передбачені статтею 82 Конвенції з морського права 1982 року відрахування і внески в зв'язку з розробленням континентального шельфу за межами 200 миль. Водночас встановлений особливий режим розвідування і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні споруди й установки, створювати навколо них зони безпеки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

43. Інститут виняткової економічної зони є нововведенням у міжнародному морському праві. Його поява безпосередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конференції ООН з морського права. Однією з причин виникнення концепції економічної зони, а потім і її правової регламентації, крім науково-технічної революції, що відкрила реальні можливості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, послужило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територіальних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі. У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з морського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договірному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуатацію живих ресурсів районів відкритого моря, що примикають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль. Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назустріч багатьом державам, що розвиваються, які висунули вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон. Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають великі морські узбережжя, котрі дають географічну можливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали США, Канада й інші промислово розвинені держави. Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому відношенні представляє інтерес правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а частина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрисдикції прибережної держави, що має суто цільовий характер. Правовий режим виняткової економічної зони передбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами. Тому в економічній зоні всі держави ко ристуються свободою судноплавства і польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів та ін. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави. Держави, щ"о не мають виходу до моря, із дозволу прибережної держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.

44. Питання про правовий статус вод архіпелагу — морських вод, що з'єднують сухопутні території держав, розташованих винятково на островах, виникло й актуалізувалося в 60-і роки XX сторіччя в зв'язку з тенденцією, що намітилася, ряду держав-архшелапв в односторонньому порядку підпорядкувати ці води своєму контролю на шкоду традиційній практиці використання таких вод для цілей іноземного судноплавства, рибальства, прольоту літаків, прокладки кабелів і т.д. Оскільки ці води історично мали статус відкритого моря, у наявності була неправомірна спроба підриву загальновизнаних свобод відкритого моря. Нормативне регулювання вод, що оточують держа-ви-архіпелаги, відбулося на III Конференції з морського права. До цього при визначенні меж територіального суверенітету розрізнення між континентальною й острівною державою не провадилося. У статті 46 Конвенції ООН з морського права 1982 року дане визначення держави-архіпелагу, тобто держави, розташованої на архіпелазі: ця держава, що складається з одного або більше архіпелагів і може включати також інші острови.. Архіпелаг же означає групу островів, включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, що настільки тісно взаємозалежні, що такі острови, води й інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими. Так, об'єктом міжнародно-правової регламентації явилися води архипелагув — морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими вихідними лініями, що з'єднують найбільш видатні точки найбільш віддалених островів і рифів архіпелагу, що осихає. У межі таких вихідних ліній включаються головні острови і район, у якому співвідношення між площею водної поверхні і площею суші, включаючи атоли, складає від 1:1 до 9:1. Довжина таких вихідних ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, проте припускається, що до 3% від загального числа вихідних ліній, що замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 5 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не припускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу. Таким чином, для створення нормальних умов морського судноплавства в статті 47 Конвенції не було заборонене проведення прямих вихідних ліній (їх іменують прямими вихідними лініями архіпелагу), хоча цей документ і встановив деякі особливості їх проведення. Крім того, держава-архіпелаг належним чином публікує карти з зображенням вихідних ліній архіпелагу такого масштабу, що є прийнятним для точного встановлення їхнього стану, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої карти або переліку Генеральному секретарю ООН. Результатом такого підходу явилося таке: води архіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод, а, по суті, територіального моря, із правом мирного проходу через них, як і правом прольоту над ними. У відповідності зі статтею 53 Конвенції держава-ар-хіпелаг управі встановлювати морські і повітряні коридори з метою «безперервного і швидкого проходу іноземних суден... і прольоту іноземних літальних апаратів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановила таких коридорів, то для забезпечення безперешкодного проходження (прольоту) через води архіпелагу (або над ними) можуть бути обрані шляхи, звичайно використовувані для міжнародного судноплавства (польотів). Встановлений конвенцією статус вод архіпелагу одночасно не відміняє існуючі угоди і традиційні права на рибальство й існуючі підводні кабел

45.Конвенція ООН з морського права 1982 року встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства: а) протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, у котрих будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла- Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сингалурська і ін.); б) протоки між островом і континентальною части ною прибережної держави, у котрих застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води; в) протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у котрих також засто совується право мирного проходу; г) протоки, правовий режим яких регулюється спе ціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.). Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відповідно до загальних принципів міжнародного права, що випливають із положень статей 34 — 36 Конвенції з морського права 1982 року, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзитному проходженню або прольоту над протоками морських і повітряних суден інших держав і повинні відповідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу. Водночас держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлювати правила щодо: — безпеки судноплавства; — запобігання забруднення із суден; — недопущення рибальства; — навантаження і розвантаження товарів, посадки і висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітарних або імміграційних правил і т.п. Розглянемо коротко правовий режим найбільш важливих міжнародних проток. Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарданелли і з'єднуюче їхнє Мармурове море. Через ці протоки здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для держав, розташованих у басейні Чорного моря. Найважливіше значення мають Чорноморські протоки і для України, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через, свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам. Крім того, Україна має і військово-морський флот, а також ряд військово-морських баз, що здатні у своїй сукупності впливати на політичну і військову обстановку в Чорному і Середземному морях. Береги проток належать одній державі — Туреччині, тому в минулому від її рішень залежав їхній правовий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внутрішнім морем однієї цієї держави. Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток змінювався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Балканської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими. 46. суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна.з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.

47. Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства: — філіація; — натуралізація (іноді именована укоріненням); — оптація і трансферт; — змішана система набуття громадянства. Ці способи не суперечать смислу п. 1 статті 1 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, відповідно до котрого «держава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території і інакше не мала б громадянства. Таке громадянство надається: а) при народженні, на підставі закону, або б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересованою особою або від її імені відповідно до закону держави». Виходячи з цих положень, в національному законодавстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; Філіація (від лат. filius — син) — набуття громадянства за народженням. У порядку філіації громадянство набувається на підставі двох принципів: — громадянство за принципом «права грунту» (jus soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася. При цьому громадянство його батьків не має значення. Принцип «права грунту», який ще називають територіальним принципом, застосовується в основному в країнах Латинської Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цього регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприклад, дитина, яка народилася від громадян України в Аргентині, нарівні з українським громадянством одержить і аргентинське громадянство (у такий спосіб виникає подвійне громадянство), у той час як дитина, яка народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто за межами території Аргентини, признається іноземцем. Водночас слід враховувати, що принцип «права грунту» у чистому виді не застосовується ніде; — громадянство за принципом «права крові» (jus sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Існує дві концепції «права крові». Перша з них заснована на принципі «єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чоловіка, її значення полягає в тому, що при розрізненні громадянства батьків дитина слідує громадянству батька, і лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері. Друга концепція заснована на рівноправністі батьків і, відповідно до неї, дитина при різному громадянстві батьків одержує громадянство батька або матері. В Україні діє принцип «права крові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, дитина, батьки якої або один з батьків до моменту її народження перебували в громадянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, або поза її межами. Проте при реалізації принципу крові можуть виникнути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про громадянство різних держав. Зокрема, це належить до випадків, коли батьки дитини є громадянами різних держав. В Україні ця проблема вирішується на підставі положень статті 7 згаданого Закону. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Вже відзначалося, що принципи «права крові» і «права грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав, у тому числі й України. Причому Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні модифікації цього принципу. Так: — особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України; — особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України; — особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України; — особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Украдні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України; — особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України; — новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України; (стаття 7 Закону України від 18 січня 2001 року). Стосовно останньої підстави слід зазначити, що при відсутності відомостей про батьків знайдена на території нашої держави новонароджена дитина (знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 7 Закону використовував формулювання «яка знайдена на території України» замість «народжена на території України», що цілком відповідає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, яка встановила, що: «Знайда, який перебуває на території держави, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, припускається народженим на цій території від батьків, котрі мають громадянство цієї держави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Конвенції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами певної держави, коли визначення громадянства вважається дуже важким: «Народження на судні або на повітряному кораблі вважається таким, що має місце на території тієї держави, під прапором котрої це судно плаває, або на території тієї держави, у котрій цей повітряний корабель зареєстрований...». Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадянства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважаються (які є) громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами. У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до громадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нормами про набуття громадянства. Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з народженням, по суті, не відрізняється від визнання дитини громадянином держави, тобто приналежним до громадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану при наявності в дитини «права крові» або «права грунту»). Але, по-перше, таке визнання відбувається щодня й щогодинно і не обумовлено вступом у силу закону про громадянство. Приналежність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії проживаючих за кордоном) установлюється саме на дату вступу в силу закону про громадянство. По-друге, вирішення питання про громадянство дитини не безумовно: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип грунту») і т.п. У цілому, це достатньо велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особливий субінститут. Тому визнання громадянства або приналежність до громадянства у зв'язку з народженням можна і практично зручніше розглядати не серед способів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не вказуючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (нащадки громадян). Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінсти-тутів слугує визнання громадянства країни або права на його набуття за особами, які знаходяться за кордоном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до вступу закону в силу і т.п.). Визначаючи приналежність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі і держав СНД, мають на увазі лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини населення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, які мають стійкий зв'язок із даною державою. Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри,політичних, релігійних та інших переконань, статі,етнічного та соціального походження, майновогостану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали, в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, с громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2— з 13 листопада 1991 року», а у пункті 3, — з моменту внесення відмітки про громадянство України. Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийняття) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апатрид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповідно до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави. Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Вони звичайно стосуються певного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу Законів США, особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території СІЛА не менше п'яти років, після одержання законного дозволу на проживання в СІЛА, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосовно до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів». У відповідності зі статтею 19 Закону Російської Федерації «Про громадянство РФ» у редакції від 17 червня 1993 року, дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотатися про прийняття у громадянство Російської Федерації незалежно від походження, соціального стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою приймання у громадянство Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних громадян і осіб без громадянства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими законом Російської Федерації, договором Російської Федерації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на території Російській Федерації вважається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації для навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують прийняття у громадянство Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування у громадянстві колишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дитини, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень в галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що представляють інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Російській Федерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; ґ) одержання захистку на території Російської Федерації; є) перебування у минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням. В Україні, у відповідності зі статтею 9 Закону України від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнароднідоговори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не в громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

48. Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства. Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права Грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип оправа крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство. Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія). Натуралізація — прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи — також може породити ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнаної громадянином іншої держави. Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на основі міжнародного договору. Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної приналежності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положення, відповідно до якого: «За особою, що є громадянином України, не признається приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей, закон припускав можливість виникнення подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. В даний час наявність за громадянином України подвійного громадянства не признається. Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків. Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзначалося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу. Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним громадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насамперед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу. Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону. Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, наприклад при: а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі; б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що дається через п'ять-десять років; в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (США, Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія); г) у результаті народження від батьків, які втратили громадянство; д) позбавленні громадянства і т.д. Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відповідає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апат ридам такий же статус, як і громадянам. Це стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4), права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи з наймом (п. 2 статті 17) і ін. Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають. Ситуації подвійного громадянства або безгромадян-ства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

50. У відповідності зі статтею 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язати його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або інших мирних способів за своїм вибором. Тому відразу ж необхідно відзначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню. Безпосередні переговори припускають установлення контакту й обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань. Під добрими послугами міжнародне право розуміє сукупність дій держав, що не беруть участь у даному спорі, або інших суб'єктів міжнародного права, що спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору. Посередництво — це сприяння держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Під міжнародною слідчою процедурою розуміється розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура припускає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою виробітки проекту угоди. Міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований на основі угоди сторін розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами). Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін, що сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює супер-арбітр, що обирається сторонами; рішення арбітражу носить обов'язковий характер. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному Суді припускає звернення сторін, що сперечаються, у спеціально створюваний на основі міжнародних договорів постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. Можливо вирішення спорів в міжнародних організаціях, а також вирішення спорів іншими способами. Розглянемо коротко кожен з названих мирних способів вирішення міжнародних спорів.

51. У числі погоджувальних способів розв'язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій. Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, носить переважно політичний характер. Організація Об'єднаних Націй — основний орган співробітництва держав у всесвітньому масштабі — є ядром сучасної системи мирних способів вирішення спорів. Статут ООН робить упор на інтереси підтримки міжнародного миру і безпеки при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв'язанні не всяких спорів, а тих, що можуть створити загрозу миру або призвести до порушення миру (п.1 стаття 1 Статуту ООН). Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів займає Рада Безпеки ООН, що вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожу- вати підтримці міжнародного миру і безпеки (стаття 34 Статуту ООН). Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду спору можуть приймати рекомендації. Юридично обов'язкові рішення Рада Безпеки вправі приймати лише у випадку загрози миру, порушень миру й актів агресії. Рада Безпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру в якості загального правила підлягають передачі сторонами в Міжнародний Суд. Можливо виділити основні напрямки в діяльності ООН у мирному вирішенні спорів: — підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов'язане з розгортанням військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 року «Буря в пустелі», «гуманітарна інтервенція» ООН 1994 року в Сомалі); — миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру; — постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і знищення причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета такої миротворчості — запобігання рецидиву конфлікту); — превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику виникаючих спорів між сторонами, недопущення переростання спорів в конфлікти й обмеження масштабів конфліктів (основна мета — врегулювання спору до спалаху насильства). В даний час найбільше поширення одержали такі засоби здійснення превентивної дипломатії: — заходи для зміцнення довіри; — раннє попередження конфліктів за допомогою міжнародних організацій; — установлення фактів, пов'язаних із спором; — демілітаризація і нейтралізація; — інші засоби. Незважаючи на складність міжнародної обстановки, передбачена Статутом ООН система мирного врегулювання спорів дає позитивні результати. У рамках ООН обговорюються практично всі найбільш серйозні спори і конфлікти, що виникають між державами в рамках світового співтовариства. Підвищується роль і значення в мирному врегулюванні спорів міжнародних регіональних організацій, їхня роль у вирішенні питань підтримки миру, «які є підхожими для регіональних дій», зафіксована в статті 52 Статуту ООН. Необхідна умова правомірного існування регіональних організацій полягає в тому, що зміст їхніх установчих актів і діяльності повинен бути сумісним з цілями і принципами ООН. Організація африканської єдності створила Комісію з посередництва, примирення й арбітражу, що складається з 21 члена, обраних Конференцією глав держав і урядів ОАЄ. З числа членів комісії обираються особи, які здійснюють функції посередників і арбітрів. Спір передається в Комісію державами, що беруть участь у ньому, або вищими органами ОАЄ. Ліга арабських держав головну роль у розгляді спорів надала своїй Раді. Стосовно спорів, що не торкаються незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав, він може виконувати арбітражні функції. Для розгляду таких спорів сторони, що сперечаються, повинні звернутися до Ради, що приймає обов'язкове й остаточне рішення. Сторони в спорі не приймають участі в обговоренні і рішенні Ради. У тих випадках, коли спір може призвести до війни, Рада може виконувати примирливі функції. Організацією американських держав у 1948 році на Конференції в Боготі був прийнятий Американський договір про мирне вирішення спорів. Відповідно до договору головна роль у мирному врегулюванні спорів відведена Постійній раді Організацій. У договорі також докладно описані такі форми мирного вирішення спорів, як добрі послуги і посередництво, розслідування і примирення. Таким чином, у рамках міжнародних організацій діють як органи загальної компетенції, у повноваження яких входить вирішення розбіжностей між членами, так і спеціалізовані органи з розгляду окремих категорій справ.

52. Основними об'єктами міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища. Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відходи, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транспортні засоби, діяльність людини (правомірна і неправомірна). Існують наступні групи об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища: I. Все планетарне середовище (екосистема) Землі: — Світовий океан і його природні ресурси; — атмосферне повітря; — навколоземний космічний простір; — окремі представники тваринного і рослинного світу; — унікальні природні комплекси; — частина прісноводних ресурсів, генетичний фонд Землі (чорнозем). II. Національні природні ресурси, що знаходяться під юрисдикцією держави. У визначенні їхнього правового статусу основну роль грають норми внутрішнього права. Нарівні з цим у окремих об'єктах збільшується число міжнародних договорів, що стосуються їхньої охорони. Ш. Міжнародні природні ресурси, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції або які у процесі свого розвитку (природного циклу) виявляються на території інших держав. Правовий режим охорони і використання цих ресурсів визначається нормами міжнародного права. Ресурси діляться на дві групи: 1. Універсальні, які знаходяться в спільному користуванні всіх держав (наприклад, відкрите море, космічний простір, Антарктика, морське дно за межами національної юрисдикції). 2. Багатонаціональні (що розділяються), котрі належать двом або більше країнам чи використовуються ними (наприклад, водні ресурси багатонаціональних рік, популяції тварин, що мігрують, прикордонні природні комплекси). Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи: — міжнародні договори і — міжнародні порядки. Види міжнародних договорів: а) універсальні: — Конвенція про забруднення морів викиданням від ходів та інших матеріалів 1972 року; — Конвенція про запобігання забруднення із суден 1973 року; — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року; — Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року; — Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані 1979 року; — Конвенція ООН з морського права 1982 року; б) регіональні: — Конвенція про захист фауни та флори в Європі 1979 року; — Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року — та інші. Основні принципи міжнародного екологічного права: — міжнародне природно-охоронне співробітництво держав та інших суб'єктів міжнародного права; — незавдавання шкоди навколишньому природному середовищу; — оцінювання трансграничних екологічних наслідків планованої діяльності; — навколишнє природне середовище поза державним кордоном є спільним надбанням усього людства; — міжнародна відповідальність за екологічну шкоду; — свобода дослідження і використання навколишнього природного середовища та його компонентів; — раціональне використання навколишнього природного середовища; — та інші. В умовах науково-технічної революції, що продовжується, збільшення реальної загрози надзвичайних подій техногенного характеру зростає значення міжнародного співробітництва в цій сфері. Велику роль у такому співробітництві грає укладання міжнародних договорів профільного характеру. Так, наприклад, до міжнародних конвенцій з екологічної безпеки належать: а) Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого впливу на природне середовище 1977 року, що зобов'язує: — не удаватися до воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє природне середовище шляхом навмисної зміни динаміки стану, структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу, атмосферу або космос; — не допомагати, не заохочувати і не спонукати суб'єктів міжнародного права до здійснення воєнного або іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє природне середовище; — використовувати засоби впливу на навколишнє природне середовище в мирних цілях; — приймати будь-які законні заходи для заборони і запобігання будь-якої діяльності, що суперечить здійсненню заходів екологічної безпеки; б) Конвенція про трансграничне забруднення повітря 1979 року, що зобов'язує: — охороняти людину і навколишнє природне середовище від забруднення повітря, обмежувати, скорочувати і запобігати забрудненню повітря від джерел, що знаходяться на державній території; — за допомогою обміну інформацією, консультацій і моніторингу (постійного спостереження) розробити стратегію боротьби з викидами забруднювачів повітря; — розробляти найкращі системи регулювання якості повітря, заходи для боротьби з його забрудненням. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища може бути глобальним, регіональним, субрегіональним і міждержавним. У 1972 році в рамках ООН розроблена Програма із захисту навколишнього природного середовища (ЮНЕП), що має штаб-квартиру в Найробі (Кенія). Ця програма являє собою спеціальний міжнародний механізм з координації співробітництва держав в галузі охорони навколишнього природного середовища. У структуру ЮНЕП входять Рада управляючих, Секретаріат і Фонд навколишнього середовища. Очолюють ЮНЕП директор і Рада управляючих, що складається з представників 58 країн. Основними функціями Ради є: — сприяння міжнародному співробітництву в галузі навколишнього середовища і надання в міру необхідності рекомендацій щодо проведеної з цією метою політики; — здійснення загального керівництва і координації програм в галузі навколишнього середовища, виконуваних організаціями ООН; — підготовка оглядів стану навколишнього середовища і визначення шляхів міжнародного співробітництва; — здійснення постійного спостереження (моніторингу) за впливом національної і міжнародної політики на стан навколишнього середовища і природоохоронних заходів для країн, що розвиваються; — підготовка огляду заходів, передбачених Фондом навколишнього середовища, і т.д. ЮНЕП діє в сесійному порядку. Сесія збирається щорічно, у її підготовці беруть участь виконавчий директор і секретаріат. Виконавчий директор очолює канцелярію, у яку входять: відділ оцінювання навколишнього природного середовища; відділ управління в галузі охорони навколишнього природного середовища; відділ із проблем опустинювання; сектор природоохоронної освіти; сектор доповідей про стан навколишнього природного середовища. Під керівництвом секретаріату діють: бюро з питань програми; відділ зовнішніх зносин і планування політики; бюро зв'язку в Нью-Йорку і Женеві; служба інформації, регіональні представництва. У питаннях діяльності Фонду навколишнього природного середовища важливу роль відіграє бюро з питань Фонду навколишнього природного середовища й адміністрації. У нього входить адміністративний відділ і помічник виконавчого директора. До найважливіших напрямків природоохоронної діяльності ЮНЕП належать: — охорона окремих природних об'єктів (захист морського середовища, охорона грунтів і прісних вод); — боротьба з різноманітними видами шкідливого впливу (боротьба з опустинюванням, забрудненням); — раціональне використання природних ресурсів; — створення світової довідкової служби зі спостереження за станом навколишнього середовища (моніторинг); — вивчення екологічних особливостей розвитку населених пунктів; — розроблення міжнародно-правової основи природоохоронної діяльності і т.д. За підтримкою й активною участю ЮНЕП були розроблені і прийняті Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року, Кувейтська регіональна конвенція про захист морського середовища від забруднення 1978 року, Боннська конвенція про збереження таких, що мігрують, видів диких тварин 1979 року та інші. Дуже актуальними й ефективними є міжнародні форуми, організовані під егідою ООН і присвячені проблемам охорони навколишнього природного середовища. Одним із таких представницьких міжнародних форумів стала Конференція про охорону навколишнього природного середовища і розвиток, що пройшла в 1992 році в Ріо-де-Жанейро. Найважливішим результатом конференції стало прийняття Декларації. Принципи, закріплені в «Декларації Ріо»: — дотримання прав людини в галузі охорони навколишнього природного середовища; — співробітництво держав в галузі охорони навколишнього природного середовища; — стійкого розвитку людського суспільства; — миру і мирного розв'язання екологічних спорів. У цьому ж документі знову були закріплені принципи співробітництва держав в галузі охорони навколишнього природного середовища: (а) захист навколишнього природного середовища — складова частина процесу мирного розвитку; (б) прийняття державами ефективних законів в галузі охорони навколишнього природного середо вища з установленням відповідальності суб'єктів за забруднення навколишнього природного середовища; (в) попередження фактів переміщення в інші держави забруднювачів, що завдають шкоду навколишньому природному середовищу і людині; (г) взаємна інформація про заходи, що можуть мати негативні трансграничні наслідки для навколишнього природного середовища; (д) глобальне партнерство держав із метою збере ження екосистеми Землі; (є) оцінювання екологічних наслідків, що припускаються, у проспективній діяльності; (ж) повага міжнародного права і забезпечення захисту навколишнього природного середовища в період збройних конфліктів. Крім універсальних міжнародних організацій, проблемами охорони навколишнього природного середовища займаються багато регіональних організацій загальної і спеціальної компетенції. Так, Маастрихтський договір про Європейський союз (ЄС) закріплює природоохоронні цілі цієї організації — сприяти на міжнародному рівні заходам, що належать до регіональних і загальносвітових проблем навколишнього середовища. Додатками до Маастрихтського договору є три декларації з екологічної тематики: директиви про шкідливі викиди; про вплив заходів ЄС на охорону навколишнього середовища; про захист тварин. У рамках ЄС у травні 1990 року були створені Європейське агентство з питань навколишнього середовища і Європейська мережа інформації і спостереження за навколишнім середовищем. Основним завданням цього Агентства є надання ЄС і державам-членам об'єктивної інформації з метою розроблення та реалізації діючої й ефективної політики стосовно навколишнього середовища. Агентство складає щоквартальні звіти про якість, інтенсивность і характер впливу на навколишнє середовище, розробляє єдині оцінні критерії, дані про стан середовища. Пріоритетними об'єктами спостереження в діяльності Агентства є: повітря, його якість і викиди в атмосферу; вода, її якість і агенти, що забруднюють водні ресурси; грунт, його стан, флора, фауна, біото-ки та їх стан; землекористування і природні ресурси; утилізація і повторне використання відходів, безвідхідні технології; шумове забруднення; хімічні речовини, що завдають шкоду навколишньому середовищу, і т.д. Інші регіональні організації (ОБСЄ, РЄ, СНД) приділяють усе більше уваги проблемам екологічної безпеки. Так, у рамках ОБСЄ в Софії в 1989 році була проведена Нарада із захисту навколишнього середовища. У рекомендаціях Наради, що були пізніше прийняті Паризькою зустріччю на вищому рівні (1990 рік), підкреслювалася важливість співробітництва держав у науково-технічному, адміністративному, правовому й освітньому аспектах захисту навколишнього середовища. До регіональних організацій спеціальної компетенції можна віднести Комісію для країн південної частини Тихого океану, що була створена в 1947 році. її основним завданням є сприяння поліпшенню економічних, соціальних і культурних умов, а також охороні навколишнього середовища за допомогою взаємних консультацій урядів держав регіону. Прикладом міжнародного субрегіонального співробітництва держав у сфері природоохоронної діяльності може служити Програма із захисту Чорного моря, розроблена у рамках створеної в червні 1992 року Організації Чорноморського економічного співробітництва. Велику роль у захисті навколишнього природного середовища відіграють міжнародні неурядові організації (Всесвітній фонд охорони дикої живої природи, Грі-нпіс, Міжнародний інститут з навколишнього середовища і розвитку, Міжнародна рада із природоохоронного права, Міжнародний екологічний суд та ін.). їхня діяльність активізується й набуває на міжнародній арені усе більш діючого характеру, забезпечуючи суспільну підтримку і контроль міжнародної громадськості в питаннях екологічної безпеки. Міжнародна практика в останні роки дає приклади позитивної взаємодії держав і міжнародних міжурядових організацій із цими суспільними структурами в екологічній сфері.

53.

54.

55.

56.

57. Відповідно до статті III Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, до якого Україна приєдналася у 1994 році, "Кожна з держав-учасниць, що не володіє ядерною зброєю, зобов'язується прийняти гарантії, як вони викладені в угоді, про яку будуть вестися переговори, і яку буде укладено з Міжнародним агентством з атомної енергії відповідно до статуту МАГАТЕ та системою гарантій Агентства, виключно з метою перевірки виконання його зобов'язань, прийнятих відповідно до цього Договору з тим, щоб не допустити переключення ядерної енергії з мирного використання на ядерну зброю чи інші вибухові пристрої". Частина друга цієї статті передбачає, що кожна держава-учасник ДНЯЗ "зобов'язується не надавати: а) вихідного чи спеціального матеріалу, що розщеплюється, чи матеріалу спеціально призначеного для обробки, використання чи виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється будь-якій державі, що не володіє ядерною зброєю, для мирних цілей, якщо на цей вихідний чи спеціальний матеріал, що розщеплюється, не поширюються гарантії". Відповідно до цієї статті Україна підписала і ратифікувала Угоду між Україною та Міжнародним агенством з атомної енергії про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Це типова угода, яка набирає чинності відразу ж після отримання Агентством офіційного повідомлення від держави про виконання необхідних процедур. Типова угода визначає науково-технічний зміст всієї практичної діяльності МАГАТЕ, передбаченої ст.ІІІ.1. Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Встановлюються головні завдання і порядок здійснення гарантій, у тому числі початок і закінчення здійснення контролю, звільнення від гарантій, оформлення результатів діяльності Агентства щодо контролю. Формулюються конкретні процедури та методи гарантій, зокрема порядок використання національних систем обліку і контролю ядерних матеріалів, порядок проведення і обсяг інспекцій МАГАТЕ. Регулюються міжнародні передачі ядерних матеріалів, поставлених під гарантії Агентства.

58. Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб'єктності (див. розділ 4). Ця проблема набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві. Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим. Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави. Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави. Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами. У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів. У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні судові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як відзначилося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єкт-ність індивідів носить у цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна протиставлятися державному суверенітетові. Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обов'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжнародного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах. Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини.. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави: — у силу звичаєвих правових норм міжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їхнє населення; — взаємно погодилися визнавати право патримані-альної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців; — на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про визначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства); — регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.); — у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав. Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб. Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації.

59. Міжнародні конференції є дуже поширеною формою міждержавного співробітництва і скликаються для розв'язання політичних, економічних, військових та інших проблем. Як інституціональний механізм міжнародного права і міжнародних відносин вони з'явилися в другій половині XIX сторіччя. В даний час щорічно на різноманітних рівнях міжнародних відносин проводиться більше 1000 конференцій. На думку деяких спеціалістів, у середині XXI сторіччя щорічно буде проходити приблизно 50 тисяч міжнародних конференцій. У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний орган держав — її учасників. Міжнародні конференції не є міжнародними організаціями і суб'єктами міжнародного права. їх частіше називають багатосторонньою або парламентською демократією. Таким чином, міжнародна конференція — це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що представяють взаємний інтерес. Слід мати на увазі, що розрізнення в найменуванні конференції (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення. Водночас слід враховувати, що як правовий інститут міжнародні конференції мають багато спільного з міжнародними організаціями: — вони являють собою збори представників держав; — для забезпечення діяльності конференції створюються робочі органи (комітети, комісії); — ці органи діють на основі правил, установлених державами-учасницями конференції. Основна відмінність конференцій від міжнародних організацій полягає в тому, що конференції — це тимчасові органи. Крім того, зазвичай цілями міжнародної конференції є: а) розроблення і прийняття тексту міжнародного договору (наприклад, прийняття Конвенції про право міжнародних договорів на Віденській конференції 1968-1969 років); б) обговорення певної актуальної міжнародної проблеми або проблем і прийняття спільної заяви (наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конференції ООН з навколишнього середовищу); в) обмін думками й інформацією з певної міжнародної проблеми або проблем і вироблення рекомендацій (наприклад, Гельсінський документ 1992 року «Виклик часу змін», прийнятий у рамках Конференції НБСЄ). Конференції розрізняють за різними основами: — у залежності від суб'єкта, який скликає кон" ференцію: а) конференції, що скликаються в рамках міжнародних організацій (наприклад, кодифікаційні конференції); б) конференції, що скликаються поза міжнародними організаціями; — у залежності від представництва учасниківконференції: а) універсальні; б) регіональні конференції; — у залежності від рівня представництва держав, котрі приймають участь у конференціях: а) конференції за участю вищих керівників держав; б) конференції міністрів закордонних справ; в) конференції послів і т.д; — у залежності від питань, що входять до порядку денного: а) конференції мирні; б) політичні; в) економічні; г) дипломатичні; д) змішані. — у залежності від періодичності скликання конференцій: а) періодичні, що скликаються через певний період часу (наприклад, конференції, що проводилися в рамках НБСЄ); б) конференції ad hoc — що скликаються державою-ініціатором (державами) або міжнародною організацією для одноразової роботи з метою вирішення певної проблеми. В даний час більшість конференцій, що скликаються, є конференціями ad hoc. Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві право міжнародних конференцій не кодифіковано. Його джерелами є звичаєві норми й акти міжнародних організацій. Конференції скликаються з ініціативи одної або декількох держав або міжнародної організації. Скликанню конференції передують переговори, під час яких узгоджуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішального голосу). Порядок роботи конференції визначається регламентами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Регламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій. Правила процедури звичайно складаються з таких основних положень: Представництво і повноваження. Делегація кожної держави-учасниці конференції включає повноважних представників, їхніх заступників і радників. На початку роботи конференції призначається комітет з перевірки повноважень, що, виконавши свою функцію, негайно представляє доповідь конференції. Посадові особи. Конференція обирає з числа представників держав-учасниць конференції посадових осіб (голову, трьох заступників голови і доповідача). Секретаріат конференції. Він забезпечує усний переклад виступів на засіданнях; одержує, перекладає, розмножує, видає і поширює документи; здійснює звукозаписи засідань і забезпечує їхнє збереження; забезпечує збереження і цілість документів конференції в архівах ООН; виконує всю іншу роботу, що необхідна для підготовки і проведення конференції. Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конференція обирає голову; підтверджує правила процедури, порядок денний; обирає посадових осіб конференції; приймає рішення про організацію своєї роботи. Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на конференції, не отримавши попереднього дозволу конференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упорядкування списку виступаючих доручається секретаріату. Конференція може встановити тимчасовий регламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення дебатів. Пропозиції і поправки по суті питань представляються в писемній формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям. Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конференції один голос. Допоміжні органи. На конференції звичайно створюються такі комітети: з перевірки повноважень; із забезпечення роботи конференції; з обговорюваних проблем; редакційний комітет із підготовки рішення та ін. Мови і звіти про засідання. Зазвичай мовами всесвітньої міжурядової конференції є англійська, французька мови і мова держави, на території якої провадиться конференція. При проведенні конференцій під егідою ООН її мовами будуть офіційні і робочі мови ООН. Але будь-який представник може виступати мовою, котра не є мовою конференції, якщо відповідна делегація забезпечує усний переклад на одину із таких мов. Акти конференції можуть містити тексти міжнародних договорів (конвенції), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права. Таким чином, діяльність конференції визначається діями і взаємодією трьох її основних компонентів: делегацій держав, керуючих посадових осіб, а також секретаріату і його виконавчого глави.

60. Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів. З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації: — членство трьох і більше держав. При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач; — повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень; — створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін; — заснування на основі міжнародного договору.

61. 62. 63. статті 2 Статуту ООН закріплені демократичні принципи цієї організації: — суверенна рівність членів ООН; — сумлінне виконання ними зобов'язань за Статутом ООН; — розв'язання міжнародних спорів тільки мирними засобами; — відмова від погрози силою або її застосування в будь-яких цілях, несумісних із Статутом ООН; — обов'язок членів ООН надавати їй усемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються відповідно до Статуту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких ООН приймає примусові заходи; — забезпечення Організацією Об'єднаних Націй такого положення, щоб держави, що не входять в ООН, у разі потреби діяли відповідно до її Статуту; — невтручання ООН у внутрішні справи держав. Членство в ООН. Членами ООН можуть бути миролюбні держави, що приймуть на себе зобов'язання, котрі містяться в Статуті, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Початковими членами ООН була 51 держава. Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомендацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів. У тому ж порядку провадиться виключення з ООН держав, що систематично порушують Статут, і призупинення здійснення прав і привілеїв, що випливають із членства в ООН, стосовно держав, проти яких ООН уживає заходів превентивного або примусового характеру. Головні органи ООН. Статут ООН до числа головних органів відносить Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. Генеральна Асамблея — сесійний орган ООН — складається з представників усіх держав-членів. В даний час членами ООН за станом на 1 травня 2000 року є 188 держав світу (у вересні 1999 року в члени ООН прийняті острівні держави Кирибаті, Науру і Тонга). Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що входять у компетенцію ООН. Вона уповноважена розглядати загальні принципи міжнародного співробітництва в справі підтримки миру і безпеки, включаючи проблему роззброювання. Проте будь-яке питання, по котрому необхідно почати дії, до і після його обговорення Генеральною Асамблеєю повинно бути передане Раді Безпеки, тому що вона є єдиним органом ООН, уповноваженим приймати рішення щодо таких дій. Чергові сесії Генеральної Асамблеї проводяться 1 раз у рік. В міру необхідності можуть проводитися також спеціальні сесії Генеральної Асамблеї, що скликаються Генеральним секретарем за вимогою Ради Безпеки або більшості членів ООН. На сесіях кожний член ООН може бути представлений делегацією, що складається не більш ніж із п'яти делегатів і п'яти заступників, кожна делегація має один голос. На кожній черговій сесії створюється сім головних комітетів, у роботі яких можуть брати участь представники всіх держав-членів ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет) — цей комітет займається в основному питаннями роззброювання; Спеціальний політичний комітет — у нього передаються політичні питання, що входять у компетенцію Першого комітету; Комітет з економічних і фінансових питаннь (Другий комітетомітет з соціальних, гуманітарних питань і питань культури (Третій комітет); Комітет із питань міжнародної опіки і територій, що не самоуправляються (Четвертий комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет); Комітет з правових питань (Шостий комітет). Генеральна Асамблея може також утворювати тимчасові або постійні допоміжні органи (наприклад, подібним способом створена Комісія з роззброювання, Конференція ООН з торгівлі і розвитку і Комісія ООН з міжнародного права). Генеральна Асамблея на своїх сесіях приймає постанови, рішення і рекомендації. Постановами іменуються акти, прийняті Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки, що звернені до держав-членів і нагадують їм про їхні права й обов'язки. Постанови можуть прийматися і з питань прийняття або виключення держав з організації. Відповідно до статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації членам ООН із метою сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивному розвитку міжнародного права та його кодификації, а також сприяння міжнародному співробітництву в галузі економічній, соціальній, культури, освіти і т.д. Рішення Генеральної Асамблеї, відповідно до пункту 2 статті 18 Статуту ООН, приймаються з важливих питань (рекомендації відносно миру і безпеки, вибори непостійних членів Ради Безпеки, прийом нових членів Організації, призупинення прав та привілеїв членів ООН) більшістю в 2/3 присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні членів Асамблеї. Рада Безпеки. Являє собою найважливіший постійно діючий орган ООН, що складається з 15 членів: 5 із них — Росія, США, Великобританія, Франція і Китай — є постійними, а 10 — непостійними, що обираються Генеральною Асамблеєю на термін 2 роки (5 членів щорічно). Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіляються в такий спосіб: від Азії й Африки — 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2. На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення, прийняті у встановленому порядку, обов'язкові для держав — членів ООН, що зобов'язані підпорядковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх. Рада Безпеки: уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки; робити рекомендації щодо процедури або методів врегулювання таких спорів; розробляти плани створення системи регулювання озброєнь; визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, що слід прийняти; робити рекомендації щодо прийому нових членів і виключення з ООН, умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призначення Генерального секретаря; вибирати разом із Генеральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здійснювати в «стратегічних районах» функції ООН з опіки; представляти щорічні і спеціальні доповіді Генеральній Асамблеї. Рішення Ради Безпеки з процедурних питань можуть бути прийняті дев'ятьма голосами будь-яких членів Ради. При виборах членів Міжнародного Суду достатньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішення з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки. Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у підтримці міжнародного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі потреби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу. Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здійснення таких основних заходів; 1. Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення. 2. Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в главі VI Статуту ООН. 3. Підтримка миру — це забезпечення присутності ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгортанням військового і/або поліцейського персоналу ООН, а нерідко і цивільного персоналу. 4. Миробудівництво в конфліктний період — це дії, спрямовані на запобігання спалаху насильства між країнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації. Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на З роки. Таким чином, склад Ради обновляється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін. Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Америки. Кожний член ЭКОСОР має одного представника. Рада має за мету сприяння розвитку міжнародного співробітництва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжнародних питань. Чергові сесії проводяться два рази в рік,'рішення приймаються простою більшістю. Органами Ради є три сесійних комітети (економічний, соціальний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з промислового розвитку, з житлового будівництва, з планування, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з права жінок, з наркотичних засобів). При ЭКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій із питань, що входять у компетенцію ЭКОСОР. Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної системи опіки. За Статутом ООН Рада з опіки повинна включати: а) держави, що управляють територіями під опікою; б) постійних членів Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, і в) членів Ради з опіки, що обираються Генеральної Асамблеєю на три роки. Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежності або в якості суверенних держав, або шляхом вільного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Тихоокеанські острови (Палау), керованої США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності. Міжнародний Суд ~ головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави — не члени ООН також можуть брати участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обумовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, запропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян тієї самої держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Держави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обираються на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобираються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'ятьох суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, що розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізичні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом, юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Судвправі розглядати конкретні спори за участю тієї або іншої держави тільки з її згоди. Проте держави можуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду. Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд знайде це бажаним. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнародного Суду в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були зажадані міжнародними організаціями. Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін. На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів. Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або одержувати указівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, що встановлюються Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов провадиться на договірній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадянськими службовцями. Першим Генеральним секретарем ООН, як уже відзначалося, був Трюгве Чи (Норвегія), що займав цю посаду з 1946 по 1953 роки. Даг Хаммаршельд (Швеція) був Генеральним секретарем із 1953 року до його загибелі в авіаційній катастрофі в Африці в 1961 році. Протягом 1961-1971 років цю посаду займав У Тан (Бірма, нині іменована Мьянмою). Потім його замінив Курт Вальдхайм (Австрія), що займав цю посаду з 1972 до 1981 року. Хав'єр Перес де Куельяр (Перу) став на посаду 1 січня 1982 р. і виконував її до кінця 1991 року. Бутрос Бутрос Галі (Єгипет) був Генеральним секретарем із січня 1992 до грудня 1996 року. Наприкінці 1996 року Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначила Генеральним секретарем ООН Кофі Аннана (Гана) на період із 1 січня 1997 до 31 грудня 2001 року.

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжнародними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН. В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГ ATE. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи: 1) у галузі економіки — Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз ефект зв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з - промислового розвитку (ЮНІДО); 2) у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них. Міжнародний валютний фонд (МВФ) (International Monetary Fund — IMF) МВФ був заснований у 1944 році, але почав функціонувати тільки в 1946 році. Членами МВФ є біля 180 держав, у тому числі Україна. У задачі МВФ входить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав. Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку входять по два представника від кожного члена МВФ. Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Головою директорату є Директор-розпорядник. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США). Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) (International Bank for Reconstruction and Development (IBRD)) МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна. Задачами МБРР є надання кредитів урядам, головним чином, держав, що розвиваються, або приватним організаціям під контролем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначенням, надаючи Банку інформацію про це. Органами МБРР є: — Керівна рада, що складається з керівників і їх заступників (по одному від кожної держави-учасниці); — Директорат, що складається з 20 виконавчих директорів, 5 із яких призначаються державами, що мають найбільше число акцій, а інші 15 обираються управителями з інших держав; — Президент- МБРР обирається Директоратом і є головною адміністративною посадовою особою Банку. Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США). ' Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (International Finance Corporation — IFC) МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. В даний час у діяльності МФК беруть участь майже 150 держав. Задачами МФК є допомога у управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насамперед у країнах, що розвиваються, шляхом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років. Органи управління МФК: — Керівна рада, що складається з керівників МБРР і їх заступників; — Рада директорів, що складається з директорів-роз-порядників МБРР; — Голова Ради директорів МФК, який є одночасно Президентом МБРР. Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США). Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (International Development Association — IDA) MAP була створена в 1950 році і почала функціонувати з 1960 року. Основна задача МАР полягає в наданні позик на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Органами МАР є ті ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції персоналу МАР. * Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США). Міжнародна морська організація (ІМО) (International Maritime Organization — ІМО). ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консультативна організація — ІМКО). У ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ратифікувала Конвенцію про Міжнародну морську організацію 1948 року в редакції 1982 року). У задачі ІМО входять коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права. Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки. У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів. Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основною задачею якого є розробка рекомендацій з правил безпеки морського судноплавства. Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія). Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (International Civil Aviation Organizacion — ICAO) ІКАО, що заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступ-ництва й Україна. СРСР вступив у ІКАО в 1970 році. ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій. Вищим органом ІКАО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, що скликається не рідше одного разу в 3 роки. Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників ЗО держав, що обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою обирається президент. Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО. Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада). Міжнародна організація праці (МОП) (International Labour Organization — ILO) МОП, що є однією з найстарших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конференції як автономна організація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Україна — учасниця МОП). У МОП поряд із більш ніж 170 державами представлені профспілки та підприємці. Цілями і задачами МОП є: — сприяння встановленню соціальної справедливості; поліпшення умов праці і підвищення життєвого рівня трудящих; — розроблення міжнародних Конвенцій і рекомендацій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін. З 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала біля 50. Структуру МОП складають: Генеральна конференція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети. Регіональні й спеціальні конференції. Генеральна конференція праці, що складається з делегацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному — від підприємців і трудящих), є вищим органом МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Секретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміністративна рада, що складається з 56 членів (у тому числі 28 представників урядів, 14 представників трудящих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядовій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія, США, Франція, Японія). Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором і має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації і координаційний орган. Тристоронні комітети у найважливіших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, із проблем працюючих жінок і молоді, представляють можливість агентам урядів, підприємців і трудящих викласти свої точки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної організації. Регіональні і спеціальні конференції займаються питаннями, що представляють регіональний або національний інтерес. Головна адміністративна посадова особа МОП — Генеральний директор. Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швейцарія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці. Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) (International Telecommunication Union — ITU) MCE заснований у 1865 p. як Міжнародний телеграфний союз. Після підписання в 1934 році Міжнародної конвенції електрозв'язку він одержав сучасне найменування. Спеціалізованою установою ООН Союз є з 1947 року. У своєму нинішньому виді МСЕ діє з 1954 року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15 липня 1994 року. Розвиток МСЕ в останні десятиліття призвів до прийняття нового Статуту організації, що вступили в силу з 1 липня 1994 року. Задачами МСЕ є: — підтримка і розширення міжнародного співробітництва для поліпшення і раціонального використання електрозв'язку; — сприяння технічній допомозі країнам, що розвиваються, в галузі електрозв'язку; — регулювання і координація співробітництва в галузі електрозв'язку, включаючи космічний радіозв'язок; — удосконалювання технічних засобів радіозв'язку; — уживання заходів із забезпечення безпеки зв'язку. У цих цілях МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє їхнє присвоєння, приймає рекомендації з уніфікації відповідних правил і тарифів, надає фінансову і технологічну допомогу. Органи МСЕ: Повноважна конференція (скликається раз у 5 років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку); Адміністративна рада, що складається з 36 членів, які обираються конференцією. Рада координує діяльність МСЕ в період між конференціями. Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генеральний секретаріат. У цьому йому надають допомогу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного консультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії. Місцезнаходження МСЕ — Женева (Швейцарія). Всесвітній поштовий союз (ВПС) (Universal Postal Union — UPU) ВПС — міжурядова організація (у минулому — міжнародний адміністративний союз) — була створеная 1874 році. Є спеціалізованою установою ООН із 1947 року. Членами ВПС є 189 держав, включаючи Україну (Статут ВПС вступив для неї в дію з 10 лютого 1978 року). ВПС функціонує на основі Статуту, Загального регламенту ВПС і Всесвітньої поштової конвенції, обновлених на XVI Всесвітньому поштовому конгресі в 1969 році які вступили в силу в 1971 році. У задачі ВПС входить утворення поштової території у всіх країнах світу й удосконалювання національних поштових систем. У структуру ВПС входять: Конгрес, Виконавча рада, Консультативна рада з поштових досліджень, Міжнародне бюро. Вищим органом ВПС є Всесвітній поштовий конгрес, що складається з усіх членів ВПС. Конгрес скликається один раз у 5 років для перегляду і укладання поштових конвенцій. Виконавча рада обирається Конгресом у кількості 40 членів, виходячи з принципу географічного представництва. Рада забезпечує безперервність роботи ВПС у період між конгресами. Консультативна рада з поштових досліджень також обирається Конгресом на п'ятилітній термін, вона складається з 35 членів. У її компетенцію входить вивчення технічних, виробничих і економічних проблем, питань технічного співробітництва, фахової підготовки і перепідготовки, підготовка звітів і доповідей, що публікуються у виданнях ВПС. Міжнародне бюро (секретаріат Союзу) — постійно діючий орган, діяльність якого координується Виконавчою радою. Штаб-квартира ВПС розташована в Берні (Швейцарія). Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) (United Nations Educations Scientific and Cultural Organization — UNESCO) ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185 держав, у тому числі й Україна. У 1985 році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО, проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації. Статут ЮНЕСКО був розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945 році. ЮНЕСКО почала функціонувати 4 листопада 1946 року, після того як 20 держав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії* свої ратифікаційні грамоти. Цілі ЮНЕСКО: — внесок у забезпечення миру і безпеки через заохочення міжнародного співробітництва в галузі освіти, науки і культури; — забезпечення поваги до законності і справедливості, до прав людини й основних свобод без різрізнення раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН. Діяльність ЮНЕСКО здійснюється за допомогою міжнародного інтелектуального співробітництва, взаємодопомоги, сприяння справі миру. Вона концентрується в таких шести пріоритетних галузях: виховання; наука; культура; комунікації; соціальні науки і розвиток; мир і права людини. У своїй роботі ЮНЕСКО спирається на комітети, міжнародні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжнародна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океанографічна комісія, Комісія з культури і розвитку, Міжнародна комісія з питань шкільної освіти в XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКО з питань виховання в Гамбурзі. Головним органом ЮНЕСКО є Генеральна конференція, у якій беруть участь усі члени Організації. Виконавча Рада складається з 51 члена й обирається Генеральною конференцією на 4 роки. Секретаріат очолюється Генеральним директором. Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО — Париж (Франція). -Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) (World Health Organization — WHO) ВООЗ — міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946 році, набрав сили 7 квітня 1948 року, коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою-членом ВООЗ. Цілями ВООЗ є: — зміцнення національних служб охорони здоров'я; сприяння підготовці фахівців в галузі охорони здоров'я; — боротьба з небезпечними хворобами; охорона здоров'я матері і дитини; — поліпшення стану навколишнього середовища. Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я, що скликається щорічно, у якій представлені всі члени організації. Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скликається не менше двох разів у рік. Секретаріат є адміністративним органом і складається з Генерального директора і персоналу. У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європейська — у Копенгагені (Данія), Американська — у Вашингтоні (США), Швденно-Східної Азії — у Делі (Індія), Східно-середземноморська — в Олександрії (Єгипет), Західнотихоокеанська — у Манілі (Філіппіни), Африканська — у Браззавілі (Конго). ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здоров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статистичні збірники та ін. Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ — Женева (Швейцарія). Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) (World Intellectual Property Organization — WIPO) ВОІВ була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 року і Бернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 року. Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 році в Стокгольмі (Швеція) і набрала сили в 1970 році. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року (рекомендація 3346 (XXIX) Генеральної Асамблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу. У задачі ВОІВ входять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всім світі, забезпечення адміністративного співробітництва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспектами надання допомоги в охороні інтелектуальної власності й авторського права. Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі: — промислову власність (патенти й інші права в галузі технічних винаходів, права в галузі товарних знаків, промислових зразків, найменувань місця походження товарів та ін.); — авторське або видавниче право і суміжні права (на літературні, музичні і художні твори, фільми, виконавчу діяльність артистів, фонограми і т.п.). Органи ВОІВ: Конференція, до складу якої входять усі держави-члени ВОІВ; Генеральна асамблея, що складається з тих державчленів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів. Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9 із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай проводять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів. Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий орган). Головною адміністративною посадовою особою є генеральний директор ВОІВ. Місцезнаходження ВОІВ — Женева (Швейцарія). Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) (International Atomic Energy Agency — IAEA) МАГАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН. Ця організація була заснована в 1955 році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956 році. МАГАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН, але за угодою з ООН, укладеною в 1956 році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150 держав, у яких здійснюється мирна атомна діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАГАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нероз-повсюдження ядерної зброї, що вступила в дію 22 січня 1998 року. У рамках МАГАТЕ розробляється більшість міжнародних документів в галузі мирного використання атомної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосування ядерних матеріалів. Відповідно до Статуту, задачами МАГАТЕ є: — забезпечення використання атомної енергії в мир них цілях; — сприяння науково-дослідним роботам в галузі мирного використання атомної енергії й обміну науковими відомостями; — допомога державам у постачанні матеріалів, устат кування і технічних засобів, необхідних для здійснення мирної атомної діяльності; — здійснення т.зв. «гарантій МАГАТЕ» (системи заходів, що перешкоджають використанню у військових цілях ядерних матеріалів, устаткування і документації); — визначення норм безпеки ядерної діяльності і контроль за їхнім дотриманням; — придбання, створення установок і устаткування, необхідних для ведення мирної атомної діяльності; — сприяння державам-учасницям у виробництві електроенергії. Штаб-квартира МАГАТЕ розташована у Відні (Австрія).

64. Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951 році, Європейського співтовариства з атомної енергії, створеного в 1957 році, і Європейського економічного співтовариства, утвореного в 1957 році в результаті об'єднання в 1957 році цих раніше самостійних організацій. Донедавна це об'єднання називалося Європейськими співтовариствами. У 1965 році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європейський акт 1986 року оформив передачу ЄС повноважень в галузі охорони навколишнього середовища, культури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціальної політики, єдиного митного простору. Угода 1990 року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн — членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

65. Важливою особливістю сучасного міжнародного права є регіоналізація міжнародних відносин, що дозволяє більш ефективно вирішувати насущні проблеми держав, розташованих у певних географічних регіонах планети. Тому представляється необхідним розглянути основні аспекти діяльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних регіональних міжнародних організацій. Ліга арабських держав (ЛАД) — Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7 жовтня 1944 рбку Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансіорданії,Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформульовані основні цілі та принципи, на яких повинна була бути побудована майбутня Ліга. 22 березня 1945 року в Каїрі відбулася загально-арабська конференція, у якій взяли участь сім арабських держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет), і в той же день відбулося підписання Пакту ЛАД представниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5 травня 1945 року). Пакт ЛАД набрав сили 10 травня 1945 року. В даний час число учасників Пакту — більше двадцяти. Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1) може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча в ЛАД входять, наприклад, Джібуті і Сомалі, що не є арабськими державами). Цілями Ліги є; — забезпечення більш тісних відносин між державами — членами Ліги; — координація їхніх політичних дій; — забезпечення їхньої незалежності і суверенітету. Співробітництво членами ЛАД здійснюється в таких сферах: економічні і фінансові проблеми; транспорт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми. Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представлені всі учасники Пакту. Рішення, прийняті Радою одноголосно, обов'язкові для всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються. У разі агресії або загрози агресії проти держави-члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада оборони і Постійна військова комісія надають консультативну допомогу Раді. Рада також вправі розглядати спори між державами ЛАД. Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря З 1964 р. а рамках ЛАД діє Конференція глав держав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання. Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації. Тимчасове місцезнаходження Генерального секретаріату ЛАД у Тунісі. Організація американських держав Організація американських держав (ОАД) — міжурядова регіональна організація, яка створена в 1948 році і включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамериканського договору про взаємну оборону 1947 року, Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У 1962 році під тиском США було неправомірно припинене членство Куби в організації. Після заснування в 1971 році інституту спостерігачів при ОАД своїх постійних спостерігачів акредитували Бельгія, Гайана, Канада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Нідерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього ЗО). Цілі і принципи ОАД полягають у: — підтримці миру і безпеки на континенті; — мирному врегулюванні спорів між державами-членами; — спільному опорі агресії; — сприянні рішенню політичних, економічних і правових проблем американських країн; — об'єднанні зусиль із метою економічного, соціального, науково-технічного і культурного прогресу та ін. Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що збирається на щорічні сесії для розгляду проблем найбільш важливого характеру. Постійною радою ОАД скликається консультативна нарада міністрів закордонних справ. Виконавчі функції виконують декілька рад: постійна рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються безпосередньо Генеральній асамблеї. У рамках ОАД діють консультативні органи — міжамериканський юридичний комітет і міжамериканська комісія з прав людини. Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат (який до 1970 року називався Панамериканським союзом). У системі ОАД скликаються спеціалізовані конференції та функціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут сільськогосподарських наук, Міжамериканський інститут дитини, Панамериканський інститут географії й історії, Міжамериканський інститут із проблем індіанців та ін. Штаб-квартира ОАД знаходиться у Вашингтоні (США). Організація африканської єдності Організація африканської єдності (ОАЄ) — міжурядова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддіс-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних держав Африки на основі Хартії африканської єдності в 1963 році з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, захисту їхнього суверенітету, територіальної цілісності і незалежності і заохочення міжнародного співробітництва. Членом організації може бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Число членів ОАЄ в даний час — 51 держава. "Вищим органом ОАЄ є Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, що скликається щорічно і складається з глав держав і урядів або з належним чином акредитованих представників. Кожна держава на конференції має один голос. Рішення конференції приймаються більшістю в дві третини голосів. Рада міністрів ОАЄ складається з міністрів закордонних справ або інших міністрів, призначених держа-вами-учасницями. У обов'язки Ради, що скликається на чергові сесії двічі в рік, входить робота з підготовки до Конференції. Генеральний секретаріат очолює Генеральний секретар, який обирається на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діє Панафриканський парламент і Суд. У рамках ОАЄ діє регіональний механізм із вирішення спорів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісії з економічних і соціальних питань, комітет звільнення та ін.) спрямована на реалізацію регіональних проблем та інтересів. У 1991 році держави-члени ОАЄ підписали Договір про утворення африканського економічного співтовариства (поки не набрав сили). Місцеперебування штаб-квартири ОАЄ — Аддіс-Абеба (Ефіопія). Організація Ісламська конференція (ОІК) Формально Організація Ісламська конференція (Ісламський конгрес) була створена ще в 1954 році, проте її реальна діяльність почалася з 1969 року, коли була скликана Конференція країн-учасниць ОІК на вищому рівні для активізації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постійно діючий орган ОІК — Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем — знаходиться тимчасово («до повного визволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія). ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972 році. Членами ОІК є понад 50 держав. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК у якості спостерігачів. Цілі ОІК: — сприяння зміцненню мусульманських держав; — охорона святих місць; — підтримка боротьби палестинського народу; — співробітництво в економічній, соціальній і культурній галузях. ОІК була створена на синтезі ортодоксальних принципів ісламу, а також визнання принципів Статуту ООН. Вона має представника в статусі постійного спостерігача при ООН. Органи ОІК: Конференція глав держав і урядів, що скликається в міру необхідності; Конференція міністрів закордонних справ, що скли кається один раз у рік; г Секретаріат;

66. юридичний статус державного повітряного простору полягає в тому, що він знаходиться під суверенітетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрисдикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписаних нею міжнародних договорів або інших джерел міжнародних зобов'язань. Юридичний же статус міжнародного повітряного простору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізичними і юридичними особами, але з урахуванням міжнародних зобов'язань держав. Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією. Відповідно, правовий режим повітряного простору держави встановлюється її внутрішнім правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосторонніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних іншими державами, яких вони стосуються. Правовий режим недержавного, міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. У його основі свобода польотів над такими просторами, підтверджена, зокрема, Конвенцією ООН з морського права 1982 року і здійснювана відповідно до умов цієї Конвенції й інших норм міжнародного права. Вищевикладені принципові початки мають на увазі міжнародно-правове регулювання міжнародних польотів відповідно до запропонованого визначення галузі міжнародного повітряного права. Тому наступним підлягаючим характеристиці терміном є термін «міжнародний політ». Основне джерело сучасного повітряного права — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року (Чиказька конвенція) містить визначення терміна «міжнародне повітряне сполучення», як означаюче повітряне сполучення, здійснюване через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави (стаття 96). Відповідно більш короткий і більш кращий термін «міжнародний політ» — це політ через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на територію "іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюються міжнародним повітряним правом. Нарешті, оскільки міжнародне повітряне право регулює взаємовідносини між державами з приводу здійснення їх національними повітряними апаратами (суднами) міжнародних польотів, істотного значення набуває визначення національності повітряних суден, чому присвячений розділ III (статті 17-21) Чиказької конвенції. Відповідно до основних положень цього розділу повітряні судна мають національність тієї держави, у якій вони зареєстровані. Кожне повітряне судно, зайняте в міжнародній аеронавігації, має відповідні національні і реєстраційні знаки. Така суть сучасного міжнародного повітряного права відповідно до запропонованого його визначення

67. 68. На міжнародному рівні необхідно було регламентувати регулярні, транзитні польоти повітряних суден, спільні міжнародні польоти з території однієї на територію іншої держави, із транзитом через територію третьої держави або без такого з використанням міжнародного повітряного простору. У цих цілях у 1944 році в Чикаго була укладена Конвенція про міжнародну цивільну авіацію і створена універсальна міжнародна міжурядова організація — Міжнародної цивільної авіації (ІКАО). Мета і завдання цієї організації — регламентація міжнародних польотів цивільних повітряних суден у міжнародному і національному повітряному просторах із метою забезпечення їхньої ефективності і безпеки. Чиказька конвенція поклала початок формуванню нової галузі міжнародного права — міжнародного повітряного права — сукупності і системи норм, що регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації. Але міжнародне повітряне право — це і система міжнародно-правових норм, що регулюють, зокрема, правове положення національних фізичних і юридичних осіб, що займаються повітряними польотами, крім того, воно містить у собі визначені положення, що передбачають цивільно-правову відповідальність цих осіб. У міжнародне повітряне право також входять різноманітні і численні настанови технічного характеру, що стосуються польотів повітряних суден і маршрутів таких польотів. Вони розробляються відповідно до передбаченої процедури, головним чином у рамках ІКАО, і стають обов'язковими для виконання в силу встановлюючої такий обов'язок міжнародно-правової норми. Назвемо основні договори в сфері міжнародного повітряного права, прийняті під егідою ІКАО: (І) Договори чиказької системи: — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію (Чикаго, 1944 рік); — Статут міжнародної організації цивільної авіації (Чикаго, 1944 рік); — Угода про транзит міжнародними повітряними лініями, «про дві свободи повітря» (Чикаго, 1944 рік); — Про міжнародний повітряний транспорт, «про п'ять свобод повітря» (1944 рік); — Договір про відкрите небо 1992 року. (2) Договори варшавської системи: — Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (Варшава, 1929 рік і Гаазький протокол до цієї конвенції 1955 року); — Конвенція про відповідальність авіаперевізника на міжнародних лініях (Варшава, 1929 рік); (3) Договори римської системи: — Конвенція про збитки, завдані іноземному повітряному судну і третім особам на поверхні (Рим, 1952 рік); — Додатковий протокол до конвенції 1952 року (Рим, 1978 рік); (4) Договори про незаконне втручання в діяльність цивільної авіації: — Конвенція про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна (Токіо, 1963 рік); — Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаага, 1970 рік); — Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Мон реаль, 1971 рік і Додатковий протокол до неї 1978 року). Відповідно до цих документів розроблені і застосовуються принципи міжнародного повітряного права: — свободи польотів у міжнародному повітряному просторі; — поваги суверенітету держави над її повітряним простором; — визнання національності судна на основі його реєстрації; — забезпечення безпеки міжнародних повітряних сполучень; — захисту повітряних суден від актів незаконного втручання; — відшкодування збитків, завданих повітряним суднам. Оскільки основним джерелом сучасного міжнародного повітряного права є Чиказька конвенція 1944 року, необхідний її більш детальний аналіз. Конвенція, відповідно до її заголовка, присвячується діяльності міжнародної цивільної авіації, але фактично її положення істотно ширше і стосуються здійснення будь-яких міжнародних польотів, а також будь-якої діяльності держав за межами їхньої національної юрисдикції, її учасниками є, за деякими винятками, усі держави світу. Конвенція, відповідно до її статті 3, «застосовується тільки до цивільних повітряних суден і не застосовується до державних повітряних суден», якими є повітряні судна, використовувані на військовій, митній і поліцейській службах. Але в той же час ніяке державне повітряне судно не здійснює польоту над територією іншої держави і не здійснює на ній посадки, крім як із дозволу, наданого спеціальною угодою або іншим чином, і відповідно до її умов. Регулярні міжнародні повітряні сполучення (міжнародні польоти), регульовані Чиказькою конвенцією, не можуть здійснюватися над територією або на територію держави-учасниці інакше ніж зі спеціального дозволу або з іншої санкції цієї держави. Частіше усього такий дозвіл дається шляхом укладання відповідних міжнародних угод. Проте держави-учасниці Конвенції погодилися, що повітряні судна інших держав, не зайняті в регулярних повітряних сполученнях, мають право при дотриманні положень Конвенції здійснювати польоти на їхню територію або транзитні безпосадочні польоти через їхню територію без одержання попереднього дозволу. Конвенція також заснувала Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), докладно визначивши у статті 44 її цілі і задачі. У їхньому числі: — забезпечувати безпечний і упорядкований розвиток міжнародної цивільної авіації в усьому світі; — сприяти безпеці польотів у міжнародній аеронавігації. Забезпечення безпеки міжнародних польотів є однією з найголовніших цілей міжнародного повітряного права. Ця мета досягається шляхом розробки заходів, що стосуються технічної надійності авіаційної техніки, аеропортів та інших засобів, використовуваних у міжнародній аеронавігації, що входить до завдання ІКАО і складає зміст прийнятих нею регламентів, а також шляхом установлення правил і регламентів, що стосуються польотів і маневрування повітряних суден. Вона також досягається шляхом укладання міжнародних конвенцій з ініціативи ІКАО про незаконні акти, спрямовані проти безпеки повітряного судна і осіб або майна, які знаходяться на його борту. Цьому слугують спеціальні конвенції профільного характеру: Конвенція про злочини і деякі інші акти, що чиняться на борту повітряних суден (Токійська конвенція 1963 року); Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаазька конвенція 1970 року) і Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Монреальська конвенція 1971 року). Мета забезпечення безпеки міжнародної повітряної аеронавігації досягається також організацією руху повітряних суден і управління їхніми польотами шляхом, зокрема, встановлення повітряних трас і коридорів, управління польотами за допомогою засобів повітряної аеронавігації. Над відкритим морем це завдання здійснюється органами ІКАО, а в межах державної території — відповідними національними службами. Все це є втіленням зобов'язань держав, закріплених у статті 37 Чиказької конвенції, щодо співробітництва в забезпеченні максимально досяжної однаковості правил, стандартів, процедур у відношенні повітряних суден, персоналу, повітряних трас і допоміжних служб, з усіх питань, у котрих така однаковість буде сприяти аеронавігації й удосконалювати її. Чиказька конвенція, а також двосторонні і багатосторонні угоди, що укладаються на її основі державами, регулюють, головним чином, регулярні міжнародні польоти цивільної авіації, здійснювані належним чином правочинними на це державою її національними авіапідприємствами для перевезення пасажирів, багажу, вантажів і пошти за встановлену плату, тобто в комерційних цілях. При цьому відповідно до чинних угод вони наділені наступними основними правами, іменованими також п'ятьма «свободами повітря»: а) правом транзитного польоту без посадки на те риторії держави, що надала таке право; б) правом перевезення в іншу державу пасажи рів, вантажу і пошти, узятих на борт у державі реєстр рації повітряного судна; в) правом перевезення пасажирів, вантажу і пош ти з території іншої держави в державу реєстрації (національності) повітряного судна; г) правом приймати на борт на території іншої держави пасажирів, вантаж і пошту для перевезення на територію третьої держави, а також правом висад жувати пасажирів і вивантажувати вантажі і пошту на території цієї другої держави, що слідують на територію третьої держави; д) правом посадки в ході транзитного польоту над територією іншої держави на її території в некоме- рційних цілях (для заправки паливом, виправлення виниклих ушкоджень і т.п.). Все це докладно регламентується відповідними міждержавними угодами. Чиказька конвенція 1944 року містить спеціальну главу «Спори і невиконання зобов»язань». У ній передбачається, зокрема, що розбіжності між державами-учасницями, що стосуються тлумачення або застосування Конвенції та її Додатків, неурегульовані шляхом переговорів, на прохання будь-якої держави в спорі, підлягають вирішенню Радою ІКАО. Такі рішення Ради можуть бути оскаржені шляхом звернення до третейського суду (арбітражу), утвореного відповідно до положень Конвенції. У цій главі також передбачені санкції стосовно авіа-підприємства, що не виконує відповідні рішення, і санкції стосовно держави, що не виконує зобов'язань, передбачених у даній главі Конвенції. Такими є деякі основні положення сучасного міжнародного повітряного права відповідно до чинних міжнародних угод, що регулюють здійснення міжнародної аеронавігації. Центральна така угода, учасниками якої є практично всі заінтересовані держави (більше 160 держав), — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, що заснувала ІКАО. Інтегральною частиною Конвенції є додатки до неї, що конкретизують і розвивають відповідні її положення. Нині число таких Додатків досяг-ло 17. Наведемо заголовки деяких із них: Додаток 1. Вимога до особового складу цивільної авіації при видачі свідоцтв; Додаток 2. Правила польотів; Додаток 3. Метеорологія; Додаток 6. Здійснення польотів; Додаток 8. Льотна придатність повітряних суден; Додаток 10. Радіонавігація і радіозв'язок; Додаток 11. Служба управління повітряним рухом; Додаток 14. Аеродроми. Крім ІКАО, суттєву роль у справі становлення і розвитку міжнародного повітряного права грають Міжнародні регіональні авіаційні організації й органи, яких налічується нині біля чотирьох десятків. До найбільш важливих таких організацій належать, зокрема: Європейська конференція цивільної авіації, створена в 1954 році; Європейська організація із забезпечення безпеки навігації — Євроконтроль, утворена в 1960 році; Африканська комісія цивільної авіації, що виникла в 1969 році; Агентство із забезпечення безпеки аеронавігації в Африці і Мадагаскарі, засноване в 1959 році; Цет-ральноамериканська організація із обслуговування аеронавігації, заснована в 1960 році; Латиноамериканська комісія цивільної авіації, утворена в 1973 році; Рада цивільної авіації арабських держав, заснована у 1967 році. Існує, крім того, значне число міжнародних неурядових організацій, покликаних сприяти співробітництву держав у справі забезпечення ефективної і безпечної міжнародної аеронавігації. У їхньому числі можна виділити такі наукові міжнародні організації, як Асоціація міжнародного права й Інститут міжнародного права, що неодноразово розглядали відповідні міжнародно-правові проблеми на своїх регулярних сесіях

69.70. В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла. Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів: — здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права; — свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл; — заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл; — часткова демілітаризація космічного простору і повна демілітаризація небесних тіл; — збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними; — запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах; — надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки; — сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл; — міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі. Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, що згадувалися вище, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Відповідно до статті І Договору 1967 року дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації. Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до ст. II Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи), правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права. В основі такого режиму — положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства. Далі в Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Відповідно до статті III Договору, держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут Організації Об'єднаних Націй, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння». Для розвитку цього положення ст. IV Договору передбачає, що держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином». Місяць та інші небесні тіла «використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...». Таким чином, одним із принципів космічного права є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення. Наступний основоположний принцип космічного права — міжнародна відповідальність держави за будь-яку космічну діяльність, здійснювану під її керівництвом. Держави-учасниці Договору, говорить його стаття VI, несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній. Розвиваючи зазначені положення, стаття VII Договору передбачає, що кожна держава, яка здійснює або організує запуск об'єкта в космічний простір, а також держава, із території або з установок якої провадиться запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні такими об'єктами або їхніми складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі іншої держави, її фізичним або юридичним особам. Ці положення діють з урахуванням того, що, відповідно до статті VIII Договору, держава-учасниця Договору, у регістр якого записаний об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль за таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкта під час їхнього перебування в космічному просторі, що характерно і для інших міжнародних просторів. Держави-учасниці Договору, у відповідності зі статтею IX, здійснюють космічну діяльність таким чином, щоб уникнути шкідливого забруднення космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини. Нарешті, держави-учасниці Договору розглядають космонавтів як посланців людства в космос і надають їм всіляку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави-учасниці або у відкритому морі. Космонавти, що здійснюють таку вимушену посадку, повинні бути в безпеці і негайно повернені державі, у регістр якої занесений їхній космічний корабель. Такі основні принципи космічної діяльності. Як уже вказувалося, вони уточнені і розвинені в інших джерелах міжнародного космічного права і міжнародного права в цілому.

71. Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем також займається проблемами міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю. Приміром, допоміжним органом Секретаріату є Відділ по наркотичних засобах. Також у Секретаріаті є Сектор по попередженню злочинності й карному судочинству, що в 1994 р. організував і провів у Неаполе Всесвітню конференцію по проблемі організованої транснаціональної злочинності. На ній були представлені 142 держави, у тому числі й Україна, на рівні міністрів внутрішніх справ або керівників аналогічних обще национальн ых веломств.

Співробітництво держав у цій сфері здійснюється також у спеціалізованих установах ООН. Наприклад, ВІЗ займається медичними аспектами боротьби з наркоманією, а ИМО й ИКАО проводять більшу роботу зі створення міжнародно-правових норм, спрямованих на забезпечення безпеки мореплавання й міжнародних повітряних сполучень від протиправних зазіхань

Регіональні організації - РЄ, ЄС, ОБСЄ, СНД, ОАГ, ЛАГ, ОАЕ й ін. мають організаційні й правові механізми по координації зусиль держав-членів у боротьбі з міжнародною злочинністю. Так, у рамках РЄ були прийняті Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. і додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 р.; Європейська конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р. і додатковий протокол до неї 1978 р.; Конвенція про відмивання, пошук, арешті й конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом, 1990 р. і др.

Однак найбільший обсяг роботи в справі боротьби з міжнародною злочинністю виконує Міжнародна організація карної поліції (Інтерпол). Тому представляється доцільним розглянути історію створення цієї організації, її структуру й основні напрямки діяльності більш докладно

72. Міжнародний арбітраж — це третейський суд для розв'язання спорів між державами, створений на основі угоди сторін, рішення якого мають для них обов'язкову силу. Склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також підлягаючі застосуванню норми права визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом. Арбітраж завжди формується з непарного числа членів, один із яких є суперарбітром або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра. Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 року встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п'яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, два другі третейських судді і супер-арбітр обираються ними за згодою з числа громадян третіх держав. Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. У резолюції 1958 року Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права. У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників країн-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із котрого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Ці арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного Суду. Міжнародному праву відомі наступні види міжнародного арбітражу (третейського розгляду): — ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), що створюється в силу особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв'язання конкретного спору, не прибігаючи до допомоги міжнародних інституцій; — інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж припускає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов'язу- ються передавати здатні виникнути між ними спори на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду на основі Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 року. 6. Міжнародна судова процедура Судова процедура є одним із видів розв'язання міжнародних спорів. Міжнародний Суд — це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури. На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного Суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожнім" окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного Суду ООН, що складає невід'ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є тим самим і учасниками Статуту. Держави — не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 93 Статуту ООН). Міжнародний Суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15 судів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, із числа фахівців в галузі міжнародного права. Міжнародний Суд правочинний виносити не тільки обов'язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, але і вправі давати будь-які консультативні висновки у відношенні будь-яких питань міжнародного права. З моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями. Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, що викладають позиції держав, які сперечаються, усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів. Рішення Суду юридично обов'язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН). Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря. Міжнародний Суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури. У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення: а) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН,Економічний Суд СНД); б) як міждержавних спорів, так і справ, порушу ваних фізичними і юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини); в) трудових спорів у рамках міжнародних органі зацій (Адміністративний трибунал МОП); г) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал); д) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС). Слід, проте, відзначити, що в даний час виникаючі юридичні спори, що мають суттєве значення, держави віддають перевагу вирішувати не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Але це не впливає на зростання числа міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб'єктів, а не тільки між державами. У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв'язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури і підвищення погоджувально

73. Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Встановлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізичного знищення його збройних сил. Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, у більшості своїй не є війною в міжнародному значенні цього поняття. Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру. Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнародними збройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути: а) держави; б) нації і народності, що борються за свою незалежність; в) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і між народного правопорядку. Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення. Збройні конфлікти не міжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II». Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки: а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи; б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються; в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії; г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж народного характеру; ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави. Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони: а) мають свою організацію; б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи; в) установили свою владу на частиною території держави; г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни». Як раніше відзначалося, визнання повстанців «воюючою стороною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави. До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави. Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції» . їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

74. У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Таким чином, міжнародне право вимагає оголошення війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах: — шляхом звернення до власного народу; — шляхом звернення до народу або уряду держави-супротивника; — шляхом звернення до світового співтовариства. Особливий спосіб оголошення війни — ультиматум — категорична вимога, яка не допускає ніяких подальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, котрий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою, що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни. Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вважаються такими, що знаходяться в рамках міжнародного права, відповідно до статті II Конвенції про визначення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголошення державою війни першою розглядається як агресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголошення війни, розглядаються такі акти прямої агресії: а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа ція, який би тимчасовий характер вона не носила, "що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка з застосуванням сили анексія території іншої держави або частини її; б) бомбардування збройними силами держави те риторії іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; в) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; г) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили або морські і повітряні флоти іншої держави; д) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за згодою з державою, що приймає, з порушенням умов, передба чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе ребування на такій території після припинення дії угоди та ін. Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності, але і так званий casus belli (привід для війни) — безпосередній формальний привід, що веде до виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку воєнних дій і служив виправданням війни і цілям приховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослідників вважають, що події навколо німецької радіостанції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясувалося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спровокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни. Стан війни повинен бути без зволікання сповіщений нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення. В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить механізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану війни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення оголошує стан війни. Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін певних правових наслідків: — між державами припиняються дипломатичні і кон сульські відносини (дипломатичному і консульському персоналу забезпечуються захист і можливість безе решкодно залишити територію противника). На час збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави на території іншої представляє зазвичай нейтральна держава, що має дипломатичні відносини з обома воюючими сторонами; — перестають застосовуватися багато норм міжна родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, припиняють дію двосторонні політичні, економічні, культурні угоди між воюючими державами. Багатосторонні договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран зиту та ін.) припиняються; — починають діяти міжнародні норми, прийняті спеціально для періоду збройного конфлікту (союзні договори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори стосовно правил ведення війни, причому останні не можуть бути денонсовані і т.п.); — припиняються і забороняються економічні, торгові, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і фізичними особами воюючої сторони; — майно, що є власністю ворожої держави (крім майна дипломатичних представництв і консульських установ), підлягає конфіскації; — торгові судна воюючих, що знаходяться до початку війни у ворожих портах, повинні залишити порт противника (для цього встановлюється розумний термін для вільного виходу з територіальних вод держави-су-противника — індульт, після закінчення котрого такі судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення війни незалежно від їхньої приналежності (державі, приватним компаніям або особам); військові кораблі підлягають обов'язковій реквізиції; — до громадян ворожої держави може бути застосований спеціальний режим (обмеження пересування, примусове поселення у відведених владою місцях, інтернування та ін.); — власні громадяни діляться на мирне населення і збройні сили. Війна завжди ведеться у визначених просторових межах. Театр війни — це територія воюючих сторін, відкрите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії. Театр війни буває сухопутний, морський і повітряний. Театром сухопутної війни є сухопутна територія держави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни. Забороняється використовувати в якості театру війни нейтралізованні території, територію нейтральних держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазької конвенції — 1954 року зосереджені культурні цінності.

75. Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року. Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни. Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника. Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни. Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни: — вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року); — кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року); — отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року); — задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року); — біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року); — засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року); — будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін. Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни. У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році). До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протбкол III). Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів. Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах. Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату. «Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною. Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб. Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто: а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо ваною на нього; б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямовану дію по конкретному військовому об'єкту; в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги. Забороняється застосування мін, що не є дистанцій но встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухо путними військами не ведуться або не вважаються не минучими, крім випадків, коли: а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні або знаходиться під її контролем; або б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад установлені попере джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе редження або виставлене огородження. Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення. Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати: а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для по міщення в нього вибухової речовини і для вибуху при доторку або наближенні до нього; б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані або асоціюються з міжнародно визнаними захисни ми сигналами; хворими, пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устатку ванням або транспортом; дитячими іграшками; про дуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ят никами і т.п. Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану використовували міни-пастки. Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток. Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами). Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї. Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами. Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п. Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни: — зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника; — вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю; — повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде; — незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.; — примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави; — геноцид під час війни; — убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, сурмача, барабанщика); — атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу; — винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності; — бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях; — знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях; — деякі інші дії. Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисне порушувані для одержання воєнної переваги. Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.

76. Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації. Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню. До морської війни зазвичай застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підводних човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін. З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто перетворення торгових суден у військові, при якому власник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, нападав у морі на військові судна противника. Слід зазначити, що каперство частіше усього носило характер піратства, тому що власник торгового судна використовував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі. За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника. На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його в якості призу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується. Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька конвенція 1907 року (Україна не бере участь у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни: а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що стають безпечними через час після того, як той, хто їх поставить, утратить над ними контроль); б) якірні, що залишаються небезпечними і після відриву їх від своїх мінрепів; в) біля берегів противника, із єдиною метою — зашкодити торговому судноплавству. Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учас- ниць вживати заходів для забезпечення безпеки торгового судноплавства, вказувати в «Сповіщеннях мореплавцям» небезпечні від мін райони і повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. По закінченні будь-якої війни всі держави зобов'язуються обмінюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавати карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін. Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада. Морська блокада — це система дій військово-морських сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море. Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначеним вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 1780 року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондонській декларації про право морської війни 1909 року (Декларація 1909 року в силу не вступила, але її положення воюючі сторони приймають до відома). Насамперед блокада повинна бути публічно оголошена державою, що блокує, з указівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав. Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням за спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскація судна і/або вантажу або знищення судна-блокадопроривача. Здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманним діям, як доставляння в порт, що блокується, посилок із ліками, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей, за умови, що цим правом не зловживають. Крім цього, блокада повинна бути безпристрасною, тобто рівною стосовно всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завжди протиправна. Блокада припиняється у випадку її зняття державою, що блокує, знищення сил блокуюючих або неможливості забезпечити її ефективний характер. У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони по статті 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Статуту ООН. У міжнародному праві існує інститут морської (воєнної) контрабанди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни. Воєнною контрабандою признаються вантажі нейтральних власників або противника на суднах нейтральних держав, котрі воююча сторона забороняє доставляти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 року воєнна контрабанда поділяється на: а) абсолютну (предмети і матеріали, що слугують винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боє припаси, військове обмундирування); б) умовну (предмети і матеріали, що можуть слу гувати як для воєнних, так і для мирних цілей, наприклад медикаменти і медичне устаткування, про дукти харчування). Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному випадку захоплюється і судно, що перевозить його. У війні на морі існує інститут призів, пов'язаний із морською (воєнною) контрабандою, та інститут трофеїв. Призом є будь-яке торгове судно противника поза залежністю від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплено. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам. Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт. Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів: портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним, судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені — компенсації. Трофеї — це захоплені під час морської війні військові кораблі противника і цінності, що знаходяться на них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх. Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється при всіх обставинах. 7. Режим воєнного полону Режим воєнного полону регламентований IV Гаазькою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Відповідно до Женевської Конвенції військовополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу неприятеля: а) особовий склад збройних сил, ополчення і добро вольчих загонів, що входять до складу збройних сил; б) особовий склад партизанських загонів; в) особовий склад збройних сил, що підпорядко вується уряду, не визнаному державою, що тримає в полоні; г) воєнні кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіації; є) населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Військовополонений знаходиться в полоні у держави, а не армії, що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, що полонила його. Кожний військовополонений при його допиті зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер. Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть застосовуватися репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства і залякування, їм забезпечується повага особистості та честі. Держава, що захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Військовополонені розміщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попередження епідемій. Табори повинні розташовуватися вдалині від районів бойових дій і мати чітко розрізнювані з повітря позначення з латинських букв PW або PG. Військовополоненим може бути також заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечуються помешканням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них повинен допускатися медичний і духовний персонал. У полоні зберігається носіння знаків відмінності. Військовополоненим повинна забезпечуватися можливість працювати, з оплатою за цінами, що існують в місці розташування табору. Примушувати до праці забороняється. Офіцерський склад до робіт не залучається. За унтер-офіцерами залишене право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних (наприклад, видалення мін) або принизливих роботах. У процесі роботи повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Військовополоненим повинні бути дозволені зносини з зовнішнім світом. їм забезпечується також право подачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні. Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право застосовувати судові і дисциплінарні стягнення за проступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Заброняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню. Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди. Не пізніше тижня після прибуття в табір військовополоненому повинно бути надане право послати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що установлюється у нейтральній країні для збору і передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоненим слід надавати можливість одержувати листи і листівки, індивідуальні і колективні посилки. Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на батьківщину), їм повинні бути повернуті гроші і цінності, узяті на збереження при полоненні.

77. У зв'язку з розвитком НТП і підвищенням рівня у військово-промисловому комплексі, особливе місце в міжнародному праві озброєних конфліктів займають засоби і методи ведення повітряної війни. Положення додаткового протоколу I направлені на захист цивільного населення від нападів з повітря. Напади з повітря можуть бути направлені тільки проти військових об'єктів. Забороняється напад або загроза нападу, основна мета якого полягає в тому, щоб тероризувати цивільне населення.

Особлива заборона встановлена відносно невиборчого нападу, тобто такого, яке направлене як на військові, так і на невійськові об'єкти. При нанесенні ударів з повітря належить:

1. упевнитися у військовому характері цілей;

2. вибирати такі методи і засоби, які зводять до мінімуму випадкову поразку цивільних об'єктів і населення;

3. утримуватися від нападу, якщо конкретна і пряма військова перевага від нього незрівняно поступатиметься випадковим втратам цивільного характеру.

При веденні військових дій в повітрі належить вживати заходи для мінімізації збитку цивільним особам і об'єктам, зокрема попереджати про напади, що можуть торкнутися цивільного населення.

Додатковий протокол I проголошує принцип пошани і захисту санітарних літальних апаратів і встановлює умови такого захисту. Сторони в конфлікті не мають права використовувати санітарну авіацію для отримання військової переваги над іншим супротивником, зокрема для збору і передачі розвідувальних відомостей.

78. Нейтралітет у війні — це особливий правовий статус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип безпристрасності, за яким нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У міжнародному праві розрізняють: — постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року, Австрія з 1955 року та ін.); — евентуальний нейтралітет (у даній війні); — нейтралітет у силу договору між відповідними державами. Права й обов'язки нейтральних держав закріплені в нормах V Гаазької конвенції про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни 1907 року. Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні виконувати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не повинні в мирний час входити у воєнні блоки; надавати свою територію для іноземних військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техніки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі держави можуть вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій. Водночас нейтральні держави мають право: відбивати силою спроби порушити статус нейтралітету; надавати свою територію для утримання поранених; дозволяти заходження у свої порти санітарних суден воюючих держав і т:д. Воюючі не вправі здійснювати на нейтральній території й у нейтральних водах які-небудь дії, що порушують нейтралітет. Заборонено перетворювати нейтральні порти і води в бази для морських операцій. Прохід через територіальні води нейтральних держав воєнних суден воюючих держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користуватися територіальними водами, портами і рейдами для збільшення воєнного потенціалу збройних сил воюючих. Воєнні судна воюючих можуть одержати доступ у порти нейтральної держави на термін не більш 24 годин для усунення наслідків аварії, для поповнення запасів продовольства, але не для збільшення бойової моці. Число таких кораблів не повинно перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання продовольством і паливом не може мати місця раніше, ніж через три місяця. При цьому встановлюється інтервал між заходженнями кораблів різних воюючих держав у 24 години. Повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканний для військових літаків воюючих держав.

79. 80. Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них. Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті). Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим. Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін. Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання. Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій. Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем. Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році). Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів). На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції. Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року). У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д. Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють. З припиненням стану війни для воюючих держав: — перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами; — установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

— відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори; — повертаються усі військовополонені; — провадиться репатріація цивільного населення; — здійснюється виведення окупаційних військ; — передаються карти мінних полів для їхнього тралення і знищення мін; — наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців; — приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітаризація переможених держав). Для нейтральних держав — припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

81. Міжнаро́дні миротво́рчі опера́ції  — це міжнародні дії та інші заходи, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту ООН, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки згідно з положеннями глави восьмої Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН.

Міжнародні миротворчі операції поділяються на:

• операції зі встановлення (сприяння) миру;

• операції з підтримання миру;

• операції з примушення до миру;

• операції з відбудови миру.

Крім того, у рамках миротворчої діяльності можуть проводитись пошуково-рятувальні, гуманітарні та електоральні операції.

Операції зі встановлення (сприяння) миру проводяться за обов’язкової згоди сторін конфлікту з метою розв’язання конфліктів, мирного урегулювання або превентивного розгортання військ, встановлення контролю за умовами перемир’я та виконання угоди про припинення вогню, забезпечення дотримання прав людини, надання гуманітарної допомоги населенню.

Операції з підтримання миру проводяться зазвичай, після досягнення домовленостей між сторонами конфлікту з метою недопущення відновлення конфлікту та надання допомоги у розвитку процесу мирного врегулювання, роз’єднання збройних формувань, задіяних у конфлікті, припинення та запобігання ескалації воєнних дій, відновлення законності та правопорядку, забезпечення нормального функціонування державних і громадських установ та організацій.

Операції з примушення до миру проводяться за відсутності згоди сторін конфлікту введенням міжнародних санкцій та застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я.

Операції з відбудови миру проводяться у постконфліктний період з метою відновлення життєдіяльності важливих елементів інфраструктури та цивільних інститутів країни, демілітаризації району конфлікту встановленням контролю над озброєнням та військовою технікою сторін, що перебували у конфлікті, забезпеченням проведення інституційних реформ.

Пошуково-рятувальні операції проводяться з метою пошуку і порятунку населення, що потерпає від стихійного лиха та природних катаклізмів використанням літальних апаратів, надводних кораблів і підводних човнів, наземних транспортних засобів, спеціальних команд та обладнання на суші й на морі.

Гуманітарні операції проводяться з метою надання допомоги та захисту жертв конфлікту або стихійного лиха, полегшення тягот населення, особливо в умовах, коли місцева влада не бажає або неспроможна налагодити нормальну життєдіяльність населення.

Електоральні операції проводяться з метою створення умов та надання допомоги в проведенні демократичних виборів до органів влади. Вони можуть бути як самостійними операціями, так і складовою більш масштабних операцій з постконфліктного врегулюванн

82. У вересні 1997 р. голова ОБСЄ надіслав виконавчому секретарю СНД листа, в якому запропонував Співдружності Незалежних Держав взяти участь в обговоренні та реалізації Платформи європейської безпеки. Керівництво ОБСЄ запропонувало державам-членам СНД для обговорення документи, що стосуються умов чинності Платформи кооперативної безпеки, а також взаємопов’язаності інститутів, де увагу привертає вступне положення документа: «Відносини ОБСЄ з іншими міжнародними організаціями формально не оформлені (відносини з ООН є щасливим винятком)».

Обговорення питання щодо можливої участі СНД в розробці моделі загальноєвропейської безпеки виявило принципові розбіжності в позиціях Російської Федерації, Білорусі та Киргизстану з одного боку та України й інших держав-членів СНД – з другого. РФ закликала членів СНД дати позитивну відповідь голові ОБСЄ про готовність СНД до європейського співробітництва як регіональної міжнародної організації.

Позиція України грунтувалась на положеннях Заяви Верховної Ради України, зробленої під час ратифікації Угоди про створення СНД (відповідно до пункту 3 згаданої Заяви, Україна заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права та перетворення її на регіональну міжнародну організацію. Україна не підписала Рішення Ради глав держав СНД щодо забезпечення міжнародного визнання СНД та його статутних органів від 23 грудня 1993 р. і наступні рішення з цього питання). За відсутністю консенсусу між державами–членами СНД активний діалог між ОБСЄ і Співдружністю щодо моделі європейської безпеки та, зокрема, миротворчої діяльності так і не розпочався.

Цілком очевидно, що війна в Югославії, прийняття нової Стратегічної концепції НАТО, а також рішення Росії змінити основні положення Концепції національної безпеки та військової доктрини РФ ще більше загострять протистояння, зроблять неможливим ухвалення сьогодні Хартії європейської безпеки ОБСЄ.

Разом з тим питання миротворчості для Співдружності є надзвичайно актуальним, оскільки на теренах СНД постійно виникають конфлікти. Найістотніша відмінна риса таких конфліктів – недовготривалість латентної фази і стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це було в Таджикистані, Нагірному Карабасі, Грузії (Абхазія і Південна Осетія), у Молдові (Придністров’я). При цьому мінімальна кількість загиблих у кожному конфлікті перевищує 10 тис. чол., а в Таджикистані й того більше – 40 тис. чол., у Карабасі й Абхазії – по 20 тис. чол. Такий індикатор не просто ставить пострадянські конфлікти в один ряд із приблизно 30-ма найбільшими збройними конфліктами, що мали місце на рубежі 80-90 років ХХ ст., а через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15% збройних конфліктів на 6% населення) дає підстави вважати територію СНД одним з найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у світі.

Питання про проведення миротворчих операцій у межах СНД є предметом активного обговорення з 1992 р. Прийнято навіть ряд документів, що визначають загальний механізм та найважливіші конкретні деталі миротворчих операцій. Їх можна розділити на три основні групи.

До першої відносять положення прийнятого в січні 1993 р. Статуту СНД, в якому визначені принципові підходи до вирішення суперечок, засоби запобігання конфліктів між державами–членами СНД.

 

Друга група документів присвячена конкретним питанням формування й активізації діяльності Колективних сил з підтримання миру в СНД. Сюди необхідно віднести і прийняту в січні 1996 р. Концепцію запобігання та врегулювання конфліктів на території СНД, а також Положення про Колективні сили з підтримання миру в СНД.

 

Третя група визначає механізм прийняття рішень про проведення конкретних операцій з підтримання миру на території СНД, вона ж включає і документи, що надають можливість регулярно продовжувати строк дії заходів щодо підтримання миру.

Проте загальні підходи до проведення миротворчих операцій поки що не врегульовані. З усього комплексу документів, що регламентують миротворчу діяльність на територіях держав СНД, Україна підписала 20 травня 1992 р. лише угоду про Групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД (із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України») та два Протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедура запобігання, а також врегулювання конфліктів. Тому немає потреби дублювати в межах СНД вже наявні міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ мають здійснюватися під егідою або за мандатом ООН/ОБСЄ при обов’язковому забезпеченні багатостороннього і неупередженого характеру таких операцій. Сьогодні уявляється логічним, що створення механізму взаємодії між ОБСЄ та СНД може суттєво змінити позицію як України, так і Російської Федерації стосовно миротворчої діяльності в межах Співдружності.

Недостатня конструктивність у врегулюванні конфліктів на територіях держав-членів СНД є наслідком намагання Російської Федерації створити особливу процедуру запобігання та врегулювання конфліктів у межах СНД, що фактично виключає співробітництво з ООН та ОБСЄ у сфері миротворчої діяльності, більше того – веде до звуження матеріальних та інших можливостей ефективного врегулювання конфліктів на теренах СНД.

У березні 1997 р. Рада голів держав прийняла рішення про створення Комітету СНД з конфліктних ситуацій, яке підписала й українська сторона. Відразу визначилися різні підходи до функцій цього Комітету. Для Російської Федерації Комітет СНД з конфліктних ситуацій є спеціальним органом підготовки політико-правових рішень щодо миротворчої діяльності на теренах СНД, а також засобом контактів із ОБСЄ та відповідними структурами ООН. Україна та деякі інші держави-члени СНД вважають, що діяльність Комітету повинна мати лише науково-консультативний характер. Комітет поки що практичної діяльності не розпочинав.

Україна готова у кожному конкретному випадку розглядати питання про участь її спостерігачів у формуванні миротворчих сил СНД, діяльність яких підкріплюватиметься мандатом ООН/ОБСЄ.

На думку керівників деяких держав-членів СНД, на територіях яких існують неврегульовані етнічні конфлікти, Росія, беручи участь у миротворчих операціях на територіях колишнього СРСР, переслідує свої національні інтереси. Прагнення Російської Федерації отримати мандат ООН на проведення миротворчих операцій у масштабах СНД викликають у світової спільноти безліч запитань: це миротворчі операції, чи силове забезпечення інтересів Росії у ближньому зарубіжжі? Хто контролюватиме подібні операції з боку міжнародного співтовариства і чи погодиться Росія на подібний контроль? Хто фінансуватиме проведення операцій? Які миротворчі контингенти інших країн залучатимуться до проведення таких операцій і хто здійснюватиме керівництво ними?

Деякі експерти вказують на подвійні стандарти миротворчої діяльності Росії, яка під виглядом «миротворчої операції» підтримує сепаратистський рух у Придністров’ї, фактично консервуючи ситуацію, що тут склалася, на довготривалий час. Такою ж є і російська участь у грузино-абхазькому та грузино-осетинському конфліктах.

Рейтинг же контингенту російських миротворців після «наведення конституційного порядку» в Чечні впав до найнижчого рівня. Навіть високі посадові особи Міністерства оборони РФ відверто вважають, що не було ніяких підстав для введення колективних миротворчих сил і до Таджикистану, а вся операція тут спрямовувалась на підтримку новообраного тоді Президента Емомалі Рахмонова.

Варто нагадати, що Азербайджан у відповідь на подальше зміцнення військового потенціалу Вірменії з допомогою Росії відмовився від членства в ДКБ і навіть запропонував розгорнути на Апшеронському півострові базу НАТО.

Разом з тим необхідність убезпечення власних економічних інтересів у регіоні змусила держави ГУАМ вдатись до створення спільного миротворчого батальйону. З 16 по 19 квітня 1999 р. за тренувальною програмою обслуговування і охорони нафтопроводів на полігоні Ялгуджа поблизу Тбілісі відбулись навчання, в яких взяли участь військовослужбовці Грузії, Азербайджану, а також взвод трубопровідних підрозділів Збройних сил України.

Постало, таким чином, питання про необхідність якомога швидшого набуття об’єднанням тепер уже ГУУАМ (приєднався Узбекистан) статусу повноправної регіональної міжнародної організації, яка б в подальшому активізувала розвиток діалогу із структурами ООН/ОБСЄ. А щоб підвищити конструктивність та удосконалювати миротворчу діяльність на пострадянському просторі, державам ГУУАМ конче потрібно буде належним чином зарекомендувати себе у рамках Комітету СНД з конфліктних ситуацій, стати ініціатором створення механізму взаємодії цього Комітету з відповідними європейськими структурами в питаннях безпеки. Ці заходи сприятимуть гармонізації миротворчих зусиль Російської Федерації, України, інших держав-членів СНД, а також усієї європейської спільноти.

Маючи високу міжнародну репутацію як незаангажована держава, що займає принципову позицію в СНД, Україна може перебрати на себе більшість миротворчих функцій – передусім у регіонах периметра своїх кордонів та у басейні Чорного моря. Для цього є всі підстави, а саме:

- Україна має досвід участі у миротворчих операціях під егідою ООН. Починаючи з 1992 р., в них брали участь понад 10 тис. українських військовиків. За чисельністю своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20-30 країн в низці більш ніж 80 держав, що беруть участь у миротворчій діяльності. Українські миротворці добре себе зарекомендували в операціях з підтримання миру на території колишньої Югославії – у Західній Словенії, в районах Боснії та Герцеговини, в Анголі й Таджикистані;

- Україна бере участь у переговорному процесі в Придністров’ї, яке на сьогодні стало єдиним регіоном СНД, де зусилля миротворців призвели до припинення збройного конфлікту і початку переговорів;

- Україна на регіональному рівні співпрацює з іншими країнами, вона є членом Організації чорноморського економічного співтовариства (ОЧЕС). А це означає, що забезпечення стабільності та безпеки, припинення збройних конфліктів у цьому регіоні цілком і повністю відповідає довготривалим життєво важливим інтересам Української держави;

- присутність українських миротворців у «гарячих точках» на Кавказі значною мірою зняла б побоювання конфліктуючих сторін щодо поновлення російського панування у регіоні, сприяла би зміцненню зв’язків України з причорноморськими країнами.

Миротворча діяльність України може стати дієвим чинником підвищення її авторитету на міжнародній арені, а також одним з важливих факторів розширення співпраці з іншими країнами. Про це свідчать домовленості України і Польщі з приводу створення спільного миротворчого батальйону та посередницька участь України в припиненні югославського конфлікту.

З огляду на зазначене Україні було б доцільно розглянути можливість виступу з новими ініціативами щодо розробки моделі європейської безпеки ХХІ століття, що базувалася б на взаємодії та розширенні партнерської співпраці всіх регіональних та субрегіональних структур у галузі безпеки – ЄС, ЗЄС, РЄ, НАТО, СНД, ГУУАМ та ін.

Саме такий підхід вніс би багато корисного в зусилля названих організацій, діяльність яких доповнювала б одна одну в справі надійного забезпечення майбутньої європейської безпеки. Йдеться передусім про вирішення низки проблем, які постануть перед Європою після врегулювання косовського конфлікту. У цьому завершальному процесі братиме участь представництво широкої мережі доповнюючих одна одну інституцій, а головну роль відіграватимуть ООН/ОБСЄ. Вбачається, що відповідна роль тут має належати й структурам регіонального співробітництва з РФ включно. На наш погляд, це сприятиме відновленню взаєморозуміння і довіри між усіма державами Європи, зняттю напруги в українсько-російських політичних відносинах.