3. Еволюція розвитку економічної теорії. Сучасні напрямки і школи економічної теорії. Видатні українські вчені-економісти

В розвитку економічної теорії можна виділити три етапи: економія, політична економія, економікс.

Економія – наука про домашнє господарство, яка виникла в античному суспільстві. Термін “економія” вперше запропонував Ксенофонт, а згодом використав Арістотель.

Становлення капіталізму визначило виникнення самостійної науки – політичної економії. Початково в центрі її уваги була сфера обігу (меркантилізм, XYI – XYIII ст.). Преставники: А Серра, Т.Мен, С.Фортрей, А.Монкретьєн. Згодом центр досліджень перемістився у сферу виробництва, що започаткувало класичну школу політекономії. Преставники: У.Петті, П.Буагільбер (в Англії) та фізіократи Ф.Кене, А.Тюрго (у Франції). Найбільшого розвитку класична школа отримала у працях А.Сміта (автора згаменитого твору “Дослідження про природу і причини багатства народів” – 1776 р.) і Д.Рікардо. Характерною рисою класиків є трудова теорія вартості і ліберальна політика держави. Після смерті Д.Рікардо утворилося два табори економістів: 1) його послідовники (Дж.Мілль, Д.Мак-Куллох); 2) противники (Т.Мальтус, Н.Сеніор). Філософія господарства витісняється практичними рекомендаціями.

Спроба розглянути капіталістичне виробництво з позиції пролетаріату була зроблена К.Марксом, який розглядав політекономію як науку, що вивчає виробничі відносини суспільних формацій.

В другій половині XIX ст. склалися передумови для зміни загальної парадигми економічної науки. Розробка загальних принципів політичної економії змінюється дослідженням різних проблем економічної практики, якісний аналіз витісняється кількісним. Поняття "політичної економії" витісняється поняттям “економікс”. Зародження цього терміну пов’язане з ім’ям англійського економіста – А.Маршалла. В основі його теорії є маржиналізм – вчення про граничну корисність, що було розроблено в працях У.Джевонса, К.Менгера. О.Бем-Баверка, Ф.Візера, Л.Вальраса.

В XX ст. економікс представлено трьома напрямами:

а) кейнсіанство, в центрі уваги якого є проблеми макроаналізу. Тому необхід-

ним є вивчення і формування економічної політики держави;

б) монетаризм. Особливістю якого стала посилена увага до грошової маси, що

знаходиться в обігу, яка є визначальним фактором розвитку економіки;

в) інституціоналізм, що широко використовує в своєму аналізі поняття

“інститути”, під якими розуміють корпорації, профспілки, державу, а також

психологічні, етичні, правові та інші соціальні явища.

Серед українських вчених-економістів найбільш відомими є: Туган-Барановський, Зібер, Подолинський, Слуцький.

5. Власність та її види. Приватна та державна власність. Акціонерна власність. Реформування власності в Україні

Поняття власності має багато аспектів: юридичний, економічний, історичний, морально-психологічний та ін. Як економічна категорія власність реалізується через привласнення, володіння, розпорядження, користування. Привласнення означає, що окремий індивід, група людей або держава здобувають право на володіння конкретними благами, розпоряджаються ними та їх використовують. Володіння означає, що певний об’єкт власності належить суб’єкту власності необмежено в часі. Розпорядження – це ухвалення управлінських рішень щодо функціонування об’єкта власності, яке здійснює власник або уповноважені ним економічні суб’єкти. Користування – це використання корисних властивостей об’єкта власності, а також створення за його допомогою благ. Суб’єкт привласнення об’єкта власності є одночасно його володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але не обов’язково бути володарем. Користувач може не бути ні володарем, ні розпорядником об’єкта власності.

Привласнити можна тільки те, що відчужується.

Суб’єктами власності є індивіди, домогосподарства, фірми, держава.

Об’єктами власності є земля (природні ресурси), капітальні блага, праця, її результати, інформація тощо.

Розрізняють такі типи власності, які в свою чергу підрозділяються на певні форми власності:

• приватну;

• державну.

Приватна власність реалізується через такі організаційні форми, як одноосібне володіння, партнерство, колективна, акціонерна (корпоративна) форми власності, а державна – через загальнодержавну та комунальну форми власності.

В Україні на початку 90-х років XX ст. частка державної власності становила 88 %, колгоспно – кооперативної – 11 %, власність громадян – 1 %. Відновлення інституту приватної власності в Україні розпочалося з прийняттям Закону України “Про власність” у лютому 1991 р. Цей закон допускає існування приватної власності поряд із державною. Конституція України визначає приватну, державну та комунальну форми власності та закріплює державний захист прав суб’єктів права власності й господарювання. Згідно з Конституцією України, всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Нині в Україні переважає корпоративна форма власності. Незрілість ринкових відносин поки що не дає змоги громадянам України повністю реалізувати свої права як акціонерів.