Зовнішня торгівля та її показники. Основні інструменти регулювання зовнішньої торгівлі
Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою економічних зв’язків між народами і країнами. Швидкому зростанню міжнародної торгівлі після другої світової війни сприяли наступні чинники: 1) вдосконалення видів транспорту; 2) вдосконалення засобів зв’язку; 3) значне зниження митних зборів. Особливе значення для подальшого розвитку міжнародної торгівлі має завершення Уругвайського раунду в межах ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі). Основні домовленості, досягнуті в межах ГАТТ, що реалізувалися до 2005 р., знизили світове мито; лібералізували правила, що регулюють обмін послугами; створили нові механізми захисту інтелектуальної власності; скасували квоти на текстиль і готовий одяг тощо.
Основні показники міжнародної торгівлі: 1) обсяг експорту (імпорту) країни на душу населення; 2) експортний потенціал країни; 3) співвідношення частки країни у світовому виробництві певного продукту з її часткою у світовій торгівлі ним; 4) структура експорту; 5) структура імпорту; 6) співвідношення між обсягом зарубіжних прямих інвестицій країни і обсягом іноземних прямих інвестицій в її економіку; 7) обсяг зовнішнього боргу країни та його співвідношення з ВВП та експортом даної країни.
Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі поділяють на митні (накладання мита на імпортовані та експортовані товари) та немитні (квоти, субсидії, демпінг, бюрократичні перешкоди). З іншого боку, серед них розрізняють ті, що стимулюють експорт (прямі і непрямі експортні субсидії), та ті, що обмежують імпорт (мито, квоти, ліцензування, бюрократична тяганина під час митних процедур). Державні інструменти, що обмежують імпорт, часто називають торговельними бар’єрами. Основні серед них: мита, надмірні стандарти щодо якості товару, санітарні обмеження, норми безпеки, бюрократична тяганина під час митних процедур, вимоги ліцензування, торговельне ембарго, імпортні квоти.
Суть, фактори і типи економічного зростання. Неокласична модель економічного зростання
Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей управо (див.графік). Економічне зростання вимірюють двома способами: 1) темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу (здебільшого за рік); 2) темпами зростання реального ВВП на душу населення за той самий період.
Економічне зростання будь-якої країни визначають 4 групи факторів: 1) фактори пропозиції, які зумовлюють фізичну залежність економіки до зростання – кількість та якість природних ресурсів, трудових ресурсів, обсяг капіталу країни, технологія; 2) фактор попиту – забезпечення повного використання ресурсів через підвищення рівня сукупних видатків; 3) фактор ефективності – найекономічніше використання наявних ресурсів (виробнича ефективність) і виробництво з них найцінніших для суспільства товарів і послуг (розподільна ефективність); 4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.
Розрізняють 2 типи економічного зростання: 1) екстенсивний – нарощування виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівня технології; 2) інтенсивний – збільшення виробництва товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів: підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації виробничої діяльності. За цього типу економічного зростання продуктивність праці зростає.
Неокласична модель економічного зростання була розроблена лауреатом Нобелівської премії з економіки Робертом Солоу у 50-х - 60-х роках XX ст. Ця модель показує вплив трьох основних факторів пропозиції – капіталу, праці і науково-технічного прогресу на економічне зростання.
інвестеційні
товари
споживчі товари