24. Монетарна політика: знаряддя, механізм впливу та ефективність

Монетарна, або кредитно – грошова політика – це регулювання

пропозиції грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику проводить Центральний банк країни. Об’єктом монетарної політики є пропозиція та попит на грошовому ринку. Є два види монетарної політики: стимулююча і стримувальна.

Стимулююча монетарна політика спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стримувальна – на приборкання інфляції.

Центральний банк змінює пропозицію грошей у національній економіці, використовуючи такі знаряддя: норму резервування (це відсоток депозитів, який комерційні банки повинні тримати в Центральному банку у вигляді обов’язкових резервів); 2) облікову ставку (% ставки, за якою Центральний банк надає позики комерційним банкам); 3) операції на відкритому ринку, що стосуються купівлі й продажу Центральним банком державних цінних паперів.

При стимулюючій політиці Центральний банк: 1) зменшує норму резервування; 2) знижує облікову ставку; 3) купує державні цінні папери. Її ще називають політикою “дешевих грошей”. Стримувальна політика Центрального банку передбачає: 1) збільшення норми резервування; 2) підвищення облікової ставки; 3) продаж державних цінних паперів. Її називають політикою “дорогих грошей”.

Теоретичною базою монетарної політики є монетаристська теорія, в основі якої лежить кількісне рівняння грошового обігу, яке було запропоноване американським вченим І.Фішером у 1911 році:

M × V = P × Q, де

M – кількість грошей, потрібних для обігу;

V – швидкість обігу грошей;

P – рівень цін на товари і послуги;

Q – кількість товарів і послуг, що є на ринку.

25. Фіскальна політика та її знаряддя. Різновиди фіскальної політики: дискреційна і недискреційна фіскальна політика

Фіскальна або бюджетно-податкова політика – це заходи уряду,

спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. До фіскальної політики відносяться тільки такі зміни видатків і податків в державному бюджеті, які не змінюють масу грошей в обігу.

Основними функціями фіскальної політики є:

• вплив на стан господарської конк’юнктури;

• перерозподіл національного доходу;

• нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Фіскальна політика особливого значення набуває в перехідній економіці.

Розрізняють 2 види фіскальної політики: стимулюючу (дискриційну) та стримувальну (недискриційну).

Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва ці заходи. Це збільшує інвестиції та зменшує безробіття.

За стримувальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків чи поєднання обох цих заходів. Недискреційна фіскальна політика – це політика автоматичних стабілізаторів (трансфертів, податків). Величина податків і трансфертів змінюється автоматично в разі зміни доходу, а це є важливим чинником стабілізації економіки.