Тема 3. Українські землі під владою Литви та Польщі (хiv – перша половина хvіі ст.). Українське козацтво. Запорізька Січ. План:

1. Загарбання українських земель феодалами сусідніх держав. Політичне життя в українських землях.

2. Соціально-економічний розвиток.

3. Козацтво в Україні. Національно-визвольний рух кінця хvі – першої половини хvіі ст.

Студентам необхідно звернути увагу на те, що після смерті Юрія ІІ Болеслава у 1340 р. колись єдина і могутня Галицько-Волинська держава розпалась на Волинське князівство на чолі з князем Любартом та Галицьке на чолі з представником боярської верхівки Д.Дедьком. Любарту залишились підвладні Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверська земля, які разом з Волинню поступово переходять під владу Литви і стають найбільшою за територією і населенням частиною Великого Князівства Литовського. Після десятирічного боярського правління Галичина потрапляє під владу Польщі.

Подібною була доля і південних та південно-західних земель Галицько-Волинської держави. Українська Бессарабія потрапляє під владу Молдови, а з 1514 р. разом з нею під владу Туреччини. Південна Буковина (“Шипінська земля”) спочатку визнала зверхність Золотої Орди, а з 60-х років ХІV ст. також увійшла до складу Молдови. Ще з ХІ ст. Закарпаття було захоплено угорськими феодалами. На півночі частина Сіверщини та Смоленська земля згодом відійшли до Московського князівства. Отже, українське землі після розпаду Галицько-Волинської держави, були повністю захоплені сусідніми державами.

Далі необхідно з’ясувати особливості статусу українських земель у складі цих держав. Їх основна частина опинилась у складі Литовської держави. Це було мирне входження, місцеве населення або підтримувало литовських князів або зберігало нейтралітет в боротьбі Литви проти Золотої Орди та Москви. Землі колишньої Київської Русі склали 90% території та населення Великого Литовського, Руського і Жемантійського князівства і перетворили Литву в найбільшу державу Європи. Вплив більш високої руської культури позначився на всіх сферах життя Великого Князівства Литовського: переході литовців від язичества до православ’я; запровадженні руського адміністративно-територіального поділу; законів „Руської Правди” та руської мови як офіційної поряд литовською; військової організації Русі, податкової системи та ін. На руських землях продовжували правити удільні князі, щоправда васально залежні від великого князя литовського, але з досить широкою автономією (власне військо, податкова та судова система та ін.). Цей процес тривав до кінця ХІV ст. Посилення на Сході Московського князівства з його претензіями на „київську спадщину” та загроза із Заходу з боку Тевтонського ордену змусили Литву шукати підтримки з боку Польщі. У 1385 р. між Литвою та Польщею була підписана Кревська унія, за якою вони мали об’єднатися в одній державі під владою польського короля, яким мав стати Великий князь Литовський Ягайло, одружений на польській королівні. Хоча фактично злиття цих держав не відбулося і Литва обрала собі іншого князя, вона підпала під домінуючий політичний та релігійний вплив Польщі. Почався процес окатоличення литовського суспільства, прагнення його верхівки до отримання прав і вольностей, які мала польська шляхта. Це штовхало їх на „ополячення”, посилювало позиції Польщі в Литві.

Руський чинник перестав грати домінуючі роль в литовському суспільстві, що призвело спочатку до ліквідації удільних князівств в українських землях, заведення польського адміністративного устрою, права та податкової системи. Процес завершився в 1569 р. з прийняттям Люблінської унії. Литва і Польща об’єднались в одну державу – Річ Посполиту на чолі з королем, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві, впроваджувалась єдина грошова одиниця, формувався один зовнішньо - та внутрішньополітичний курс. Сама Литва зберігала повну автономію (свій князь, військо, суд, закони, адміністрація), але українські землі переходили під владу Польської корони, що кардинально змінило ситуацію. Українське суспільство намагалось чинити супротив оскільки було обізнаним з польською політикою на українських землях, які увійшли в її склад ще в середині ХІV ст. Приєднавши Галичину у 1349 р. Польща спочатку дала краю повну автономію, що відбилось і в його назві – “Королівство Русі”, але водночас розпочала ополячення та окатоличення верхівки руського суспільства, розширення польського землеволодіння, сприяла діяльності в краї католицьких орденів. З підписанням Люблінської унії ця політика поширилась на всі українські землі. Скасовуються руське право, руська мова витісняється з державного вжитку, запроваджуються польські суди, адміністрація, активно поширюється кріпосне право, посилюється національний та релігійний гніт. В 1596 р. було підписано Берестейську церковну унію, згідно якої в Україні створюється нова – греко-католицька (уніатська) церква, що підпорядковувалася папі Римському. Остання подія викликала церковний розкол та релігійне протистояння в українському суспільстві.

Щодо інших українських земель, що опинились під владою Молдови, Угорщини, Московської держави, то вони не мали якогось особливого статусу в цих країнах і були їх звичайними підвладними територіями.

При розгляді другого питання необхідно звернути увагу на те, що соціально-економічний розвиток українських земель в цей період був досить суперечливим. В литовський період українські землі розвивались в традиційному руслі. Основною галуззю економіки було сільське господарство. Більшість селян були вільними особисто і сплачували ренту. Феодальні відносини були розвинуті слабо, кріпосне право не мало великого поширення. Продовжували розвиватись ремесла, йшла жвава внутрішня і зовнішня торгівля. Зростали українські міста, багато з них отримували Магдебурзьке право. З прийняттям Люблінської унії ситуація різко змінюється. Втягнута в орбіту європейського ринку, Річ Посполита перетворилася на основного постачальника хліба. Це штовхало польських феодалів до посилення експлуатації народних мас (закони 1447, 1496 та 1505 рр.). Всі селянські землі в середині ХVІ ст. були включені у феодальні землеволодіння, запроваджено панщину, яка складала 2-3 дні на тиждень. Цьому сприяло і перетворення феодальних маєтків на фільварки – багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній панщині залежних селян і були орієнтовані на товарно-грошові відносини.

Українське суспільство було розподілено за польським зразком на стани. Панівним станом була шляхта, яка ділилася на велику (магнати), середню і дрібну. Цей стан мав необмежені права. Наступним станом було духовенство, де більше прав мали католики та уніати, православне духовенство було обмежене в правах. Окремим станом українського суспільства було міщанство, яке за Магдебурзьким правом мало своє самоуправління. Провід у ньому вели поляки. Саме в цей час в Україні зароджується ще один стан, якому судилось зіграти надзвичайну роль в українській історії – козацтво.

Переходячи до підготовки третього питання, перш за все з’ясуйте причини зародження козацтва в Україні, його становлення як стану українського суспільства та визначте його роль в історії нашого народу. Термін „козак” згадується в джерелах ще в 1240 р. і означає тюркськими мовами „одинокий”, „схильний до розбою”, половецькою – „страж”. Козацтво – суспільний стан в Україні ХV – ХVIII ст. , який виник у процесі боротьби землеробського і кочового населення в зоні т.зв. Великого кордону, який розділяв європейську та азійську цивілізації. Також до причин виникнення козацтва слід віднести й посилення феодально-кріпосницького гніту з боку магнатів, що примушувало селян й міщан шукати кращої долі на неосяжних степових просторах.

Сучасні дослідники виділяють три стадії розвитку козацтва.

Перший – кінець ХV ст. – до 80-х років ХVІ ст. Протягом цього періоду козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не мало сталої структури і організації. З огляду на це маємо й небагато достовірних згадок про нього. Навіть перша спроба його організації – заснування Д.Вишневецьким (Байдою) Січі в 1552-1558 рр. оповита напівлегендарними сюжетами.

Другий – 80-90-ті роки ХVІ ст. У цей час козацтво зростає чисельно, остаточно формуються його організаційні структури та чітко не розмежовані між собою категорії. Серед них – запорозьке (низове) козацтво – козаки, що проживали поза межами Речі Посполитої, в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорізька Січ, яка стала своєрідною демократичною козацькою республікою з власним політичним устроєм. З наміром використання частини козаків, як прикордонну охорону, а також для нагляду за козацькою масою, у 1572 р. польською владою було створено привілейоване козацьке формування – реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського короля. Більшість козацтва, що мешкала у прикордонних містах (городове козацтво), вело козацький спосіб життя, не маючи офіційно визнаного статусу з боку польської держави. Протягом XVI-XVIII ст. польськими магнатами створюються приватні військові формування – надвірне козацтво. Цей поділ не мав чітко окреслених структур і перехід з однієї категорії до іншої був досить легким.

Третій – перша половина ХVІІ – XVIII ст. Протягом цього часу козацтво поступово перетворилося на впливову політичну силу, яка стала на захист інтересів українського народу і стала джерелом його державотворчої енергії. Запорізька Січ стала ядром боротьби за національне визволення, навколо неї групувалися всі інші політичні сили суспільства. Також українці в особі козаків повернулися на міжнародну політичну арену як захисники християнського світу від мусульманської загрози. Вони стали важливим політичним чинником на теренах Східної Європи.

Соціальний, національний та релігійний гніт, який відчуло на собі українське суспільство у Речі Посполитій, призвели до низки великих повстань, провідну роль в яких почало відігравати козацтво. Перше велике антипольське повстання відбулося в 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків К.Косинського. Воно охопило Київщину та Переяславщину. Виступ підтримала Запорізька Січ. Придушення повстання Косинського не принесло спокою Польщі. В 1594 р. виникає нове повстання під проводом Г.Лободи, М.Шаули та С.Наливайка. За розмахом це було найбільше повстання. Воно було придушене з надзвичайною жорстокістю. В часи „мирного протистояння” козаків та Польщі, якого дотримувався П.Сагайдачний, польським урядом не було здійснено жодних кроків по врегулюванню українсько-польських конфліктів. Це призвело до низки повстань по смерті цього великого гетьмана. В 1625 р. вибухнуло повстання під проводом М.Жмайла, в 1630 р. – Тараса Трясила, в 1635 р. – під проводом І.Сулими. В 1637 р. вибухнуло нове велике повстання під проводом Павла Бута (Павлюка), до якого приєднались повстанці на чолі з Я.Остряницею, К.Скиданом та Д.Гунею. Це повстання знову зазнало поразки. З 1639 р. по 1648 р. тривав т.зв. „золотий спокій” в Речі Посполитій. Жорстокими засобами посиливши соціальний, національний та релігійний ґніт в українських землях, обмеживши права і вольності козаків, польський уряд намагався зломити волю українців то боротьби. Але цей „спокій” не міг тривати довго і рухнув з повстанням Б.Хмельницького.