Президентські вибори в Україні

(1991 р., 1994 р., 1999 р., 2004 р.,2009р.).

Інститут Президентства в нашій країні було запроваджено Верховною Радою УРСР 5 липня 1991 р. Термін „президент” (з латинськ. мови – „той, хто сидить попереду”). В суспільній свідомості ця посада асоціюється з поняттям „лідер”.

1 грудня 1991 р. відбувся всенародний референдум та вибори Президента України. З 37,9 млн. громадян, що мали право голосу, у голосуванні взяли участь 31,9 млн (84%). 28,8 млн. громадян (90,3%) підтримали Акт проголошення незалежності України. На президентських виборах переміг Л. Кравчук, якого підтримали 61,6% виборців. З шести кандидатів від опозиції В. Чорновіл отримав 23,3% голосів, Л. Лук'яненко - 4,5%, В. Гриньов - 4,2%, І. Юхновський - 1,7%. Результати референдуму і президентських виборів кардинально змінили ситуацію в СРСР, продемонстрували підтримку народу України політичного курсу на незалежність.

В умовах гострого протистояння між Президентом і Верховною Радою, суть якого полягала у проблемі розмежування владних повноважень між гілками влади та намаганням обмежити надзвичайні повноваження президента, протягом червня-липня 1994 р. відбулися позачергові вибори Президента України. З семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) у другий тур з великим відривом отриманих голосів вийшли Л.Кравчук та Л. Кучма. Згідно результатів другого туру виборів за Л.Кравчука було подано 45% голосів, а Президентом України став Л.Кучма (52% голосів).

31 жовтня 1999 р. відбулися треті президентські вибори. У другий тур виборів вийшли Л.Кучма (36,5% голосів) та лідер Компартії України П.Симоненко (22,2%). За результатами другого туру голосування 14 листопада 1999 р., діючий президент Л. Кучма набрав 56,3% (понад 15 млн.) голосів, за П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млн.) виборців. Слід зазначити, що президентські вибори проходили в складних умовах: усі сфери суспільного життя були охоплені кризою, українське суспільство було розколоте, низьким був і рівень активності політичних партій та їх вплив на громадську думку.

Вибори Президента 2004 р. відбулися у три тури і були пов’язані з суттєвими порушеннями виборчого процесу, фальсифікаціями, що викликало такий феномен у суспільному житті, як "помаранчеву революцію". В першому турі, який відбувся 31 жовтня 2004 р., взяли участь понад 28 млн. виборців. Лише на десятий день Центральна виборча комісія оприлюднила остаточні результати першого туру. 26 претендентів отримали наступну підтримку виборців: В. Ющенко - 39,90% голосів, В. Янукович - 39,26%, О. Мороз - 5,82%, П. Симоненко - 4,97%, Н. Вітренко - 1,53%. 19 кандидатів набрали менше 1% голосів виборців.

24 листопада 2004 р. відбувся другий тур президентських перегонів, в якому взяли участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього разу голосувало понад 30 млн. виборців. За даними Центрвиборчкому В. Янукович набрав 49,46% голосів, В. Ющенко - 46,61%. Оприлюднення ЦВК цих результатів викликало з боку опозиційних сил оголошення загальнодержавного політичного страйку. В умовах складного процесу політичного врегулювання конфлікту 27 листопада Верховна Рада України на своєму позачерговому засіданні визнала результати голосування у другому турі виборів президента такими, що не відповідають волевиявленню народу та висловила недовіру ЦВК. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України, виходячи з виявлених порушень виборчого процесу, визнав другий тур президентських виборів недійсними та скасував рішення ЦВК про обрання Президентом України В. Януковича. Було призначено переголосування другого туру на 26 грудня.

У переголосуванні 26 грудня 2004 р. взяли участь понад 29 млн. виборців. Згідно їх результатів перемогу здобув В. Ющенко, який набрав 51,99% голосів, В. Янукович – 44,2%.

Посада Президента України, навіть за умов впровадження з 1 січня 2006 р. парламентсько-президентської форми правління, продовжує залишатися однією з визначальних. Президент в Україні є Главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, прав і свобод людини і громадянина. За характером своїх повноважень він прямо не належить до жодної з гілок влади, але відіграє важливу роль у функціонуванні кожної з них. Так, значна роль належить Президенту у законодавчому процесі, оскільки він є суб’єктом законодавчої ініціативи, підписує та оприлюднює закони, користується правом вето щодо них, може припинити повноваження парламенту тощо.

Відтак, посада Президента залишається хоч і одноосібним, але надто важливим і авторитетним державним органом в Україні.

17 січня 2010р. відбулися чергові вибори Президента України. У виборах брало участь 18 кандидатів. В результаті першого туру за В.Януковича проголосувало 35,32%, за Ю.Тимошенко -25,05%, за С.Тигибка – 13,05%, за А.Яценюка – 6,96%, за В.Ющенка – 5,45%, за П.Симоненка – 3,54%, за В.Литвина – 3,91%... За результатами другого тура з мінімальною перевагою переміг В.Янукович.

Додаток 4.

Вибори до Верховної Ради України (1990 р., 1994 р., 1998 р., 2002 р., 2006 р., 2007р.).

Вибори до Верховної Ради УРСР ХІІ скликання (або Верховної Ради України І скликання), відбулися у березні 1990 р., і були пер­шими демократичними альтернативними виборами в республі­ці. Депутатський корпус зразка 1990 р. відрізнявся від своїх попередників і кількісно, і якісно. Чи­­сель­­ність депутатів зменшилась з 650 до 450. У кожному другому окрузі де­пу­тат мав від 4 до 8 конкурентів, у 64 округах було від 10 до 19 кан­дидатів, у 7 – по 20 і більше. 15 трав­ня 1990 р. було обрано президію першої сесії парламенту, 17 трав­ня – визнано повноваження 449 народних депутатів УРСР, а 4 червня було обрано Голову Верховної Ради УРСР – В. Івашка. Згодом його замінив Л.Кравчук.

Вибори до Верховної Ради 1994 р. були першими, що відбувалися за умов багатопартійності, але фактично, ще не на реальній багатопартійній основі. Вони проходили по мажоритарній системі; політичні партії мали право висувати кандидатів у депутати нарівні з групами виборців, трудовими колективами і громадськими організаціями. Показово, що значна кількість партійних активістів воліла не афішувати свою партійну приналежність. У Верховну Раду було обрано 91 представника КПУ, 22 – НРУ, 21 – СелПУ, 14 – СПУ, 11 – УPП, по 5 – ППУ і КУНа. Ще 8 партій мали від одного до чотирьох депутатів З 405 обраних депутатів тільки 178 представляли партії. Серед переможців виборів тільки 94 були висунуті партіями або виборчими блоками, із них 61 - КПУ, 13 - НРУ, по 7 СелПУ й УРП. При наявності поділу на лівих і правих реального партійного структурування парламенту не відбулося. Фактично тільки ліві (комуністи, соціалісти, аграрії) і Рух утворили партійні фракції. Вони об'єднали біля 40% депутатів. При цьому навіть для них принцип солідарного голосування не був обов'язковим. Головою Верховної Ради було обрано лідера соціалістів – О. Мороза.

У виборах до Верховної Ради 29 березня 1998 р., що проходили по змішаній мажоритарній-пропорційній системі взяли участь 21 партія і 9 виборчих блоків. Прийнятий напередодні новий виборчий закон через недосконалі механізми реєстрації не дозволив реально стимулювати формування потужних авторитетних партій. Половина учасників виборів набрали від 1,3% до 0,14% голосів, тобто були статистами, що тільки дезорієнтували виборців. Але й вісім партій переможниць, що подолали 4-відсотковий бар'єр і додали до 225 мандатів “списочників” ще 79 отриманих в одномандатних округах, не змогли забезпечити чіткого структурування парламенту. Значну кількість – 118 місць одержали позапартійні депутати. Вибори зафіксували стабільність представництва трьох лівих і однієї правої партії. Тільки ліві партії утворили фракції винятково на партійній основі, інші – орієнтувалися на притягнення максимальної кількості депутатів за рахунок представників інших партій і позапартійних.

За результатами виборів 1998 р. у Верховній Раді утворилися фракції 9 партій: КПУ – 119 депутатів (у т.ч. 2 позапартійні), НРУ– 47 (5), блок СПУ-СелПУ – 35 (7), ПСПУ – 17 (6), НДП – 91 (55 позапартійних і 11 з інших партій), “Громада” – 39 (13 і 5), СДПУ(о) – 25 ( 4 і 3), ПЗУ – 24 (2 і 3). 26 депутатів об'єдналися в групу "Незалежні", 15 залишилися позафракційними. Надалі спостерігалися постійні масштабні зміни в переліку і розмірах депутатських фракцій, постійні міграції депутатів.

31 березня 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Вони стали другими, які проводилися за змішаною системою, тобто коли одна половина народних депутатів України обиралася в мажоритарних округах, а друга – за партійними списками. Одночасно відбулися вибори до органів місцевого самоврядування та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

На виборах 2002 р. Центральною виборчою комісією було зареєстровано 3504 кандидати у народні депутати України у 225 одномандатних виборчих округах. У багатомандатному окрузі було зареєстровано 3746 кандидатів у народні депутати України, включених до виборчих списків 33 політичних партій та виборчих блоків партій. За результатами голосування право на участь у розподілі депутатських мандатів набули тільки шість політичних партій та виборчих партійних блоків, що отримали чотири і більше відсотків голосів виборців. Серед них: Виборчий блок політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (опозиційний на той час до влади), який отримав – 23.57% голосів виборців (70 мандатів); Комуністична партія України, яка вперше втратила абсолютну більшість серед депутатів – 19,98% (59); Виборчий блок політичних партій “За єдину Україну” (блок пропрезидентських партій) – 11,77 % (35); Виборчий блок політичних партій “Блок Юлії Тимошенко” – 7,26% (22); Соціалістична партія України – 6,87% (20); Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 6,27 % (19). Між ними було поділено 225 депутатських мандатів. Головою Верховної Ради було обрано В.Литвина.

26 березня 2006 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Вперше вони проводилися за пропорційною виборчою системою. У виборах взяла участь рекордна кількість політичних партій та блоків – 45. Виборчий бар’єр було зменшено до трьох відсотків. Але й такий незначний бар’єр вдалося здолати лише п’ятьом політичним партіям та блокам. Лідерами виборчих перегонів за попередніми даними ЦВК стали: Партія Регіонів – 32,14% (186 мандатів); Блок Юлії Тимошенко – 22,29% (129); Блок “Наша Україна” – 13,95% (81); Соціалістична партія України – 5,69% (33), Комуністична партія України – 3,66% (21). Особливістю цієї виборчої кампанії була її вартість. Це були найдорожчі вибори в історії незалежної України. Літом 2006 р. Партія регіонів, СПУ та КПУ створюють в парламенті так звану антикризову коаліцію. О.Мороза вибирають спікером, В.Януковича – прем’єр-міністром. В січні 2007 р. депутати коаліції приймають Закон «Про Кабінет Міністрів», який обмежує повноваження Президента України. Як відповідь на це Президент В.Ющенко своїм указом розпускає Верховну Раду.

Позачергові вибори Верховної Ради відбулися 30 вересня 2007 р. Голосування відбувалося по партійних списках. У виборах брало участь 20 політичних партій та блоків.. В парламент пройшли: Партія регіонів – 34,37%, БЮТ – 30,71%, блок НУНС – 12,15%, КПУ – 5,96%, блок Литвина – 3,91%. Після довгих консультацій Головою Верховної Ради обрали А.Яценюка. в грудні 2007 р. уряд України очолила Ю. Тимошенко.