Тема 10. Україна в другій світовій війни та післявоєнний період (1939 – середина 60-х рр.). План:

1. Українські землі напередодні і на початку Другої світової війни.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Український народ у війні 1941–1945 рр.

3. Рух Опору на українських землях. Визволення України.

4. Відбудова і розвиток народного господарства України (до середини 60-х років).

Починаючи розгляд першого питання, студенти мають усвідомити, що роз’єднаність українських земель, які були поділені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, була не лише трагедією української нації, а й одним із складових чинників напруженості в Європі. Різні політичні сили, включаючи Німеччину та СРСР, розглядали „українську карту” як зручний привід до початку захоплення інших держав.

Важливою подією, яка прискорила розв’язання Великої війни, стало підписання 23 серпня 1939 р. пакту Молотова-Ріббентропа (Договір про ненапад між СРСР та Німеччиною). Згідно його складової – таємного протоколу, була досягнута домовленість про розмежування сфер інтересів у Східній Європі, що відкривало шлях Німеччині та СРСР для агресії. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що і стало початком Другої світової війни. 17 вересня 1939 р. під приводом захисту українського та білоруського населення на територію Польщі вступили частини Червоної армії.

Згадані події викликали новітній український соборницький процес – протягом 1939-1940 рр. відбулося етнічне возз’єднання українського народу в одній державі, на той час УРСР. Під наглядом сталінського режиму, в умовах піднесення місцевого населення, в жовтні 1939 р. у Львові відбулися Народні збори, які у прийнятій Декларації проголосили встановлення радянської влади та висловили прохання про возз’єднання з УРСР. В листопаді 1939 р. з прийняттям законів Верховних Рад СРСР та УРСР Західна Україна увійшла до складу радянської України. В руслі попередніх радянсько-німецьких домовленостей, влітку 1940 р. Румунія була вимушена звільнити Північну Буковину та Бессарабію. В серпні 1940 р. Північна Буковина та частина Бессарабії були включені до складу УРСР. З ряду повітів Бессарабії та Придністров’я було утворено Молдавську РСР.

Важливо підкреслити, що цей соборницький процес мав досить суперечливі наслідки. З одного боку, вперше за багато століть в межах однієї держави (хоча і формальної) об’єдналася більшість українських етнічних територій, що стало визначальною подією в житті українського народу. З іншого, на нові терени поширився сталінський тоталітарний режим, який призвів до прискореної „радянізації” новопридбаних територій, тобто руйнування усіх існуючих політичних, соціально-економічних та культурних інституцій. Поряд з початком українізації західних територій, запровадження соціальних програм (розширення мережі шкіл, безкоштовне медичне обслуговування, ліквідація безробіття), націоналізації підприємств та ліквідації поміщицького землеволодіння нова влада принесла сюди і репресивну політику. Так, ліквідовується кооперативна і приватна торгівля, розпочинається насадження примусової колективізації, утиски проти церкви, репресії проти „буржуазних спеціалістів”. Була заборонена діяльність всіх, в тому числі і українських, політичних партій, закривалися громадські, культурні та наукові установи – серед них „Просвіта”, Наукове Товариство ім. Т.Шевченка у Львові тощо. Органи безпеки СРСР розпочинають масові арешти різних верства населення, масові „чистки” та депортації. Протягом кінця 1939 р. – весни 1941 р. з Західної України та Західної Білорусії (не враховуючи Бессарабії та Буковини) було депортовано на Схід СРСР, до Сибіру близько 1,2 млн. жителів (10% населення), в тому числі 500 тис. українців.

Щодо проблеми участі України у Другій світовій війні (1939–1945 рр.), ми вважаємо за доцільне скомпонувати об’ємний матеріал за IV блоками:

І. 01.09.1939 р. – 22.06.1941р. – початковий період Другої світової війни, коли масштабні військові дії проходили поза межами УРСР.

ІІ. 22.06.1941 р. – листопад 1942 р. – початок агресії Німеччини та її союзників проти СРСР (Велика Вітчизняна війна), оборонні бої, окупаційний режим в Україні.

ІІІ. грудень 1942 р. – жовтень 1944р. – битва за визволення України, коли на її території було проведено біля 20-ти великих військових операцій.

IV. жовтень 1944 р. – травень 1945 р. – завершальний період участі України у Другій світовій війні в Європі та на Далекому Сході; розгортання бойових дій між Червоною армією та українським національним рухом опору, який переріс у криваву громадянську війну в Західній Україні.

По другому питанню зазначимо, що з нападом фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. для УРСР розпочалася Велика Вітчизняна війна. Велике місце у „блискавичній війні” (бліцкриг) німецьке командування відводило саме Україні, намагаючись використати її територію як вигідний плацдарм, а сировинні, харчові і промислові ресурси для зміцнення військового потенціалу вермахту.

В силу поєднання суб’єктивних та об’єктивних причин, перший етап війни склався для СРСР вкрай несприятливо. Вже через місяць після початку війни Червона армія через втрати у живій силі та техніці опинилася перед цілковитою катастрофою. Лише завдяки великій самопожертві та мужності, величезним втратам вдалося затримати просування ворога. У неприступні фортеці перетворилися мирні міста – оборона Одеси тривала 73 дні, Києва – 72 дні, Севастополя – 250 днів. До осені 1941 р. німецькими військами та їх союзниками була захоплена вся Правобережна і більша частина Лівобережної України, майже увесь Крим. Не окупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу. В той же час, підкреслимо, що завдяки катастрофічним втратам, на території України вдалося скувати значні військові ворожі сили і фактично зірвати гітлерівський план „блискавичної війни”. Замість кількох тижнів гітлерівцям знадобилося тринадцять місяців для захоплення України.

Героїчними зусиллями Україна була перетворена на суцільний воєнний табір. Протягом року (липень 1941 р. – липень 1942 р.) з її території на Схід було евакуйовано 550 найбільший підприємств (кожне 1/3 в СРСР), біля 3,5 млн. чол. Те, що неможливо було евакуювати підлягало знищенню.

З перших днів завоювання на українських землях встановився жорстокий окупаційний режим („новий порядок”). Його мета полягала у виконанні трьох основних завдань: забезпечення армії; вивільнення від місцевого населення „життєвого простору”; заселення окупованих територій 10 млн. німецьких колоністів. Тобто тут мав впроваджуватися розроблений у 1940 р. Генплан „Ост” (Схід). Всього з Польщі і західних регіонів СРСР місцеве населення мало в різний спосіб скоротитися на 120-140 млн. чол. Були встановлені і „норми виселення”: 100% євреїв, 75-85% росіян, 65% західних українців.

Перш за все окупанти ліквідували цілісність України, поділивши її на чотири зони окупації:

1. 1 серпня 1941 р. Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська обл. Увійшли до дистрикту „Галичина”, як чистини Польського генерал-губернаторства.

2. В серпні Чернівецьку та Ізмаїльську обл. було включено до складу союзника Німеччини – Румунії. Частина Бессарабії, Одеська, частина Вінницької та Миколаївської обл. – (губернаторство „Трансністрія”) були передані під управління румунській окупаційній адміністрації.

3. 20 серпня з 10 центральних областей України було створено найбільшу зону – рейхскомісаріат „Україна” з центром у Рівному. Планувалося розширення цієї провінції від Прип’яті до Азовського моря.

4. Чернігівська, Сумська, Луганська, Сталінська (тепер Донецька), Харківська обл., як „прифронтові”, знаходилися під юрисдикцією військового командування.

Цивільному населенню заборонялося пересікати кордони окупаційних зон під страхом розстрілу. Державними мовами були оголошені німецька та румунська.

З моменту встановлення „нового порядку” в Україні розпочалося масове винищення мирного населення, пограбування її багатств. В першу чергу знищувалися комуністи, офіцери, євреї та цигани. На території України діяло 180 військових таборів, 50 гетто. Одне з місць масового вбивства єврейського населення – Київ (Бабин Яр), де протягом декількох днів вересня 1941 р. було розстріляно 52 тис. євреїв. Такого людоловства ще не було в історії України. За період окупації в Україні було знищено 2,4 млн. євреїв, 1,5 млн. військовополонених, 200 тис. циган. Мирне населення було позбавлене всіх соціальних та юридичних прав. Особливо у скрутному становищі опинилися жителі міст. Починаючи з першої окупаційної зими від холоду і голоду щорічно вмирали сотні тисяч чоловік. Всі багатства України оголошувалися власністю Рейху. Поряд із масовим вивозом до Німеччини сировини та устаткування, культурних цінностей, запроваджувалася загальна трудова повинність, по селях відновлювалися колгоспи („громадські господарства”). З України на примусову роботу до Німеччини було вивезено 2,4 млн. юнаків та дівчат („остарбайтерів”).

Не зважаючи на те, що після військових поразок у 1943 р. німецька влада значно пом’якшила окупаційний режим (запроваджуються програми по соціальному захисту, пенсійному забезпеченню, боротьбі із спекуляцією, селянська реформа, медичне обслуговування, розвиток освіти тощо) більшість населення України була налаштована вороже до окупаційного режиму, зростала відкрита або прихована боротьба проти окупантів.

По третьому питанню підкреслимо, що своєрідністю Руху опору в Україні була наявність трьох різновекторних сил, як відкрито ворогували між собою:

І – радянське підпілля і партизанський рух (найчисельніший), керувався комуністичною партією з метою відновлення радянської влади;

ІІ – український самостійницький націоналістичний підпільний та партизанський рух, був спрямований на відновлення Української незалежної держави. В умовах радянсько-німецької війни намагався відігравати роль „третьої сили” в боротьбі за впливи в Україні;

ІІІ – польський рух Опору, який був поширений виключно в Західній Україні і поряд з боротьбою проти фашизму ставив завдання приєднати до польської держави щойно втрачені українські землі після 1939 р.

Початок створенню радянського руху опору поклала Директива ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. „Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”. Однак створення партизанських загонів та підпільних груп після сталінських репресій кінця 30-х рр. відбувалося практично „з нуля”, нашвидкуруч, що призвело до майже повної їх ліквідації противником. За деякими відомостями з існуючих у 1941 р. 3500 партизанських загонів і підпільних груп до середини 1942 р. залишилося лише 10%. Для посилення руху опору, координації його з діями Червоної армії, у червні 1942 р. в Москві був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. На кінець 1942 р. партизансько-підпільна радянська мережа в Україні була відновлена і охоплювала практично кожен район. У 1943 р. тут діяло понад 60 партизанських з’єднань (найбільші – С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Наумова, В.Бегми), близько 2 тис. загонів і груп. Радянський рух опору в Україні став одним з суттєвих воєнно-стратегічних факторів у війні. Влітку 1943 р. під час вирішальної Курської битви українські партизани провели масову операцію – „рейкова війна”. Найбільшого поширення бойова взаємодія з Червоною армією набула в ході визволення України у 1943-1944 рр. Протягом 1941-1944 рр. в червоних партизанських загонах нараховувалося 180-200 тис. чол., кожен третій з них загинув. Комуністичне та комсомольське підпілля охоплювало 100 тис. чол., у яких втрати складали не менше 40-45%.

Український націоналістичний рух опору очолила Організація українських націоналістів (ОУН). Ще напередодні радянсько-німецького зіткнення політичне керівництво ОУН розраховувало за допомогою Німеччини відновити самостійну соборну Українську державу. У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на дві течії: більш помірковану (ОУН-М) на чолі з А.Мельником, яка дотримувалися поміркованої німецької орієнтації та революційну (ОУН-Б) на чолі з С.Бандерою, яка, вважаючи тоталітарні СРСР та Німеччину ворожими, розглядало союз із Німеччиною як тимчасовий.

Вже на початку війни ОУН-Б здійснила спробу відновити українську державність, проголосивши 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення самостійної Української держави. Однак через декілька днів це завершилося масовими репресіями гітлерівців проти націоналістів, що змусило ОУН-Б піти у підпілля. З метою поширення впливів обидві течії ОУН протягом 1941 р. направляють таємні „похідні групи” в різні регіони України, де створюють націоналістичне підпілля. В умовах нелояльного ставлення німецької окупаційної влади ОУН все відвертіше переходить на антигітлерівські позиції, створюючи власні військові формування.

Націоналістичні партизанські загони виникли у Поліссі та Волині ще влітку 1941 р. Першим з них став загін української міліції на чолі з близьким до петлюрівського уряду УНР Т.Боровцем („отаман Тарас Бульба”), який отримав назву „Поліська Січ”. Спочатку формування діяло як союзник німецької армії і невдовзі поширило свій контроль на значні терени в трикутнику Луцьк-Гомель-Житомир. Однак спроби німецької окупаційної влади розпустити це формування призвели до збройних сутичок між гітлерівцями та українськими партизанами. Весною 1942 р. під проводом Бульби-Боровця створюється національне збройне формування – Українська повстанська армія (УПА). Протягом 1942-1943 рр. виникають партизанські загони й обох течій ОУН, які також обрали для себе подібну назву. Протягом гострої боротьби влітку 1943 р. ОУН-Б переймає контроль над УПА і стає одноособовим лідером націоналістичного збройного руху. Головнокомандуючим УПА стає Р.Шухевич („Тарас Чупринка”).

УПА на середину 1944 р. нараховувала 30-40 тис. чол. і поширювала контроль на терени Волині, Полісся, Поділля, Вінниччини, Житомирщини, Київщини, частину Чернігівщини, Галичину, Буковину та ін. Боротьба велася в трьох напрямках: проти гітлерівців, проти радянських партизанів, проти польських збройних формувань. Після вступу на територію, підконтрольну ОУН-УПА (січень 1944 р.) Червоної армії, між ними розпочинається запекла збройна боротьба.

За деякими даними збройні формування ОУН-УПА разом з підпіллям перевищували 400 тис. чол. і тією чи іншою мірою контролювали територію у 150 тис. кв. км. Однак сили були нерівними і невдовзі націоналістичні сили зазнали цілковитої поразки. Протягом 1944-1945 рр. втрати ОУН-УПА (загиблі, полонені) перевищили 250 тис. чол. В умовах жорстокого сталінського терору, збройні націоналістичні формування були вимушені перейти до глибокого підпілля.

Польське підпілля і партизанський рух мали місце в Західній Україні і були здебільше уособлені Армією Крайовою (АК), яка об’єднувала декілька десятків тисяч чол. АК підпорядковувалася польському емігрантському урядові і головним чином переймалася проблемою повернення до Польщі „східних кресів” – Волині та Галичини. Польський рух опору брав участь у збройній боротьбі проти гітлерівців, загонів УПА, української національної самооборони, Червоної армії. Фактично в Західній Україні поляки і українці стали заручниками фашистського та сталінського режимів, які своїми провокаційними діями розпалювали етнічну ворожнечу. Так, протягом 1943-1944 рр. польсько-українське протистояння викликало на Волині неоголошену криваву міжнаціональну війну, в результаті якої з обох сторін загинуло по 40-50 тис. чол., виключно селян. На початку 1944 р., як союзниця СРСР, створюється Армія Людова. Невдовзі вона об’єднувала 60 тис. вояків, брала участь разом з Червоною армією у боротьбі проти гітлерівців та УПА.

Перемога Червоної армії під Сталінградом (грудень 1942 р. - лютий 1943 р.) поклала початок корінному перелому у ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни. У грудні 1942 р. розпочалося визволення України. Влітку 1943 р. відбулася знаменита битва на Курській дузі, протягом серпня-грудня 1943 р. – „Битва за Дніпро” в ході якої була звільнена Лівобережна Україна, форсовано Дніпро, а 6 листопада звільнено Київ. В цей час в Україні діяло наймогутніше угруповання Червоної армії, яке нараховувало понад 2,5 млн. солдатів та офіцерів. Наприкінці 1943 р. на Правобережній Україні розпочався загальний наступ радянський військ у складі 6 фронтів, наслідком чого стало остаточне звільнення українських земель від загарбників 28 жовтня 1944 р.

Україна, зазнавши величезних людських і матеріальних втрат, зробила гідний внесок у розгром фашистської Німеччини та її союзників. Народ України дав збройним силам СРСР понад 6 млн. воїнів, кожен другий з яких загинув.

Розглядаючи четверте питання зазначимо, що процес відбудови народного господарства України мав свої особливості і розпочався ще у 1943 р. Подібного розорення республіка ще ніколи не зазнавала: під час війни та окупації тут загинуло до 5,5 млн. мирних жителів, втрати народного господарства складали 42% матеріальних втрат всього СРСР. Було зруйновано 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. На момент визволення економічний потенціал України складав 19% довоєнного. Були зруйновані цілі галузі виробництва – важка індустрія, хімічна, машинобудівна, енергетична тощо. Згідно європейських стандартів, країні, яка зазнала 30% втрат національних багатств, необхідно було для відбудови 50–100 років.

Ускладнювало ситуацію й те, що протягом 1943–1945 рр. Україні було виділено на відбудову лише 18 млрд. крб., що складало 7% прямих збитків республіки. Було визнано також недоцільним повернення в Україну евакуйованих протягом 1941-1942 рр. декількох тисяч підприємств. В республіку поверталися лише їхні колективи, та і то, в не в повному складі. Таким чином відбудовчі роботи доводилося проводити в Україні власними силами. Однак велике патріотичне піднесення, викликане радістю визволення, сподіваннями на демократизацію сталінського режиму разом з існуючою централізованою системою управління народним господарством створювали необхідні умови мобілізації людських і матеріальних ресурсів, що стало запорукою прискореного подолання труднощів. В результаті самовідданої праці на кінець війни в Україні було відбудовано майже 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості, 88% залізниць, набагато повільніше відновлювалося сільське господарство, комунальне господарство в містах, установи освіти та культури. Понад 50% працюючих в промисловості і на транспорті складали жінки.

У 1946 р. був прийнятий IV п’ятирічний план (1946–1950 рр.) розвитку народного господарства, головним завданням якого було досягнути довоєнних показників. Виконання п’ятирічки було ускладнене початком „холодної війни”, яка відволікала значні ресурси на зміцнення військово-промислового комплексу, відмова СРСР від міжнародної допомоги (зокрема від Плану Маршала, 1947 р.), голодом 1946–1947 рр. Незважаючи на це, основне завдання п’ятирічки було виконане. Хоча офіційна пропаганда стверджувала про дострокове її виконання у 1948 р., насправді ж відбудову народного господарства, переважно група „А”, було завершено на початку 50-х рр. У 1950 р. обсяг валової продукції промисловості України збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Ціною надзвичайних зусиль вдалося досягти довоєнного рівня сільського господарства. Легка промисловість, на розвиток якої виділялися недостатні кошти, у 1950 р. заледве досягла 80% довоєнного рівня. Вкрай низьким залишалося матеріальне становище трудящих, недостатня забезпеченість їх продуктами харчування, житлом, закладами освіти.

Таким чином, на початок 50-х рр. Україна в значній мірі повернула собі роль одного з провідних господарсько-економічних регіонів СРСР. Однак, нарощування промислового потенціалу відбувалося переважно екстенсивним шляхом, якість продукції все більше відставала від європейського рівня.

Згадані успіхи у повоєнній відбудові відбувалися в умовах поновлення в повному обсязі структур тоталітарного режиму СРСР, початку чергових репресій. Так, до початку 50-х рр. брутальними методами було завершено „радянізацію” Західної України, завдяки крайній жорстокості вдалося знищити націоналістичне підпілля ОУН-УПА, понад 200 тис. мирних жителів Західної України були депортовані на Схід. У 1946 р. була ліквідована греко-католицька церква, почалася відчайдушна критика проявів „українського буржуазного націоналізму”.

Лише зі смертю Й.Сталіна у березні 1953 р. в СРСР поступово розпочинається процес демократизації суспільно-політичного життя, демонтаж сталінської тоталітарної системи, культу особи, що уособлювалося у великій мірі з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Настав час так званої „хрущовської відлиги” (приблизно 1956–1961 рр.), коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Саме в цей час розпочинається перша, досить обмежена хвиля реабілітації політв’язнів і депортованих народів, відбуваються суттєві зрушення у покращенні матеріального становища трудящих, спроби демократизації пануючої комуністичної партії та держави. Проте з кінця 50-х рр. у вищому партійному керівництві СРСР відбувається фактичний відхід від критики культу Сталіна, а необмеженість влади самого Хрущова призводить до складання чергового культу вождя. На зламі 50–60-х рр., як реакція на поширення інакомислення в суспільстві, пов’язаного з рухом „шестидесятників”, правозахисників – в Україні поновлюється політика переслідування за „антирадянську діяльність та пропаганду”, безпідставне звинувачуванні інтелігенції у „формалізмі”, „космополітизмі”, відході від „марксизму-ленінізму”, що було доповнене адміністративними заходами. Згадані утиски прискорили політизацію руху шестидесятництва, коли певна частина молоді пішла на приховану або відкриту конфронтацію з режимом (так званий самвидав – поява не визнаної офіційно або забороненої літератури). В суспільному житті, поки-що у вузькому колі, піднімаються питання підлеглого становища України, проблеми розвитку української мови та культури. Таким чином, в середині 60-х рр. в Україні, як і СРСР загалом, організаційно складається політична опозиція режимові, яка, не встигши зміцнитися невдовзі була цілковито розгромлена владою.

При розгляді даного питання необхідно звернути увагу і на досить суперечливий розвиток соціально-економічного життя, пов’язаний з реформаторською діяльністю М.Хрущова. Так, з наміром усунення надмірної централізації державного управління економікою, у 1957 р. в народному господарстві відбувається перехід від галузевого централізованого управління до територіального згідно чого ліквідовувалася більшість міністерств та створювалися замість них Ради народного господарства (Раднаргоспи). В Україні було створено 11 Раднаргоспів, які очолили відповідні економічні адміністративні райони. Однак ці заходи лише на короткий час призвели до поліпшення ситуації, підвищення ефективності, адже з ліквідацією міністерств порушилося централізоване управління галузями промисловості, погіршувалися зв’язки між регіонами країни.

Найбільш вагомі наслідки мали реформи в соціальній сфері. У 1956 р. було проведено пенсійну реформу, яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, скорочено робочий день до 7 годин, відмінено плату за навчання в старших класах середньої школи, в технікумах та вузах; встановлювався пенсійний вік – для жінок 55 років, для чоловіків – 60. З 1964 р. колгоспники отримали пенсійне забезпечення. Селяни вперше після 1932 р. отримали паспорти. В цілому, за ці роки значно виріс життєвий рівень радянських громадян (заробітна плата, розширення товарів і послуг, вирішення продовольчої проблеми), хоча він значно поступався європейському рівню. Була запроваджена грандіозна програма панельного житлового будівництва (так звані „хрущовки”). У 1958 р. здійснено реформу середньої школи в СРСР, що призвело до збільшення капіталовкладень у галузь, підвищення оплати вчителів. Згідно реформи, батьки отримали право обирати мову навчання своїх дітей, через що в Україні українська мова все більше отримує статус „необов’язкової”, що на практиці означало початок наступу русифікаторства.

Значна увага була приділена реформуванню аграрного сектору. З початку 50-х рр. у цю сферу різко збільшується фінансування, підвищуються закупівельні ціни та матеріальна зацікавленість колгоспників, зменшується податковий тиск, поліпшується кадрове й технічне забезпечення господарств. Важливо підкреслити, що з метою форсованого зростання сільськогосподарського виробництва, у 50-х рр. було запроваджено ряд реформ, серед них три надпрограми, які були виявом волюнтаристських рішень М.Хрущова:

І – (1954–1956 рр.) – освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, яке на ряд років відтягнуло на себе значні матеріальні та людські ресурси. Лише з України на цілину за комсомольськими путівками виїхало 80 тис. ентузіастів.

ІІ – з 1955 р. в СРСР без необхідного економічного обґрунтування та агротехнічної підготовки різко збільшуються посіви кукурудзи, яка мала стати основою комбікормовою культурою. В Україні посіви кукурудзи перевищили 20% усіх сільськогосподарських площ.

ІІІ – у 1957 р. висунуте завдання в короткі строки наздогнати і випередити США по виробництву масла та молока на душу населення.

Однак в кінцевому рахунку недостатньо обґрунтовані програми не були виконані і лягли важким тягарем на розвиток сільського господарства, усього суспільства, що, зрештою, призвело до кризи тодішнього політичного режиму. Якщо в початковий період 1950-1958 рр. рівень сільськогосподарського виробництва в Україні зріс на 65%, то в наступному темпи різко падають. Протягом 1958-1965 рр. зростання – 3%. Для України ця „гонка за лідером” (тобто США) закінчилося загальним спадом виробництва: у 1964 р. виробництво продукції тваринництва впало 98% рівня 1958 р. На початку 60-х рр. в країні виникають серозні труднощі з продовольством, зростають роздрібні ціни, СРСР розпочинає масовий імпорт зерна, який продовжувався до розвалу СРСР.

Один з суперпроектів – ХХІІ з’їзд КПРС (1961 р.), який поряд з намірами реформування комуністичної партії, прийняв Третю програму КПРС – програму будівництва комунізму в СРСР, що мало бути втіленим у життя через 20 років. Однак в СРСР залишалася існувати стара командно-адміністративна система, ядром якої була комуністична партія. Та й сам М.Хрущов не ставив вимог докорінних політичних змін. Поразка ж економічних реформ на початку 60-х рр., що призвело до погіршення життєвого рівня трудящих, загострила кризу політичного режиму і прискорила крах самого реформатора.