2. Суспільно-політичне життя в Україні за часів тоталітаризму.

При розгляді другого питання студентам слід звернути увагу на те, що хоча за Конституцією 1919 р. Українська СРР вважалася незалежною державою, в реальності її суверенітет був дуже обмежений. Роль центру відігравала Російська Федерація, яка контролювала Україну за допомогою комуністичної партії, складовою частиною якої була КП(б)У. Після цілої низки регулюючих відносини договорів, 30 грудня 1922 р. І Всесоюзним зїздом Рад прийнято рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), яке фактично не змінило реального „умовно державного” статусу України, проте визнавалась територіальна цілісність України, її власні, хоча і обмежені у своїх правах, органи управління.

Підкреслимо, що на початку 20-х років допускалися ще певні прояви політичного плюралізму. Так, в Україні довше, ніж у Росії, існували різні політичні партії (боротьбисти, укапісти та ін.), які впливали на політику КП(б)У, примушуючи її пристосовуватися до особливостей і специфічних умов соціально-економічного й національно-культурного життя республіки.

У 20-х роках з метою підняття авторитету радянської влади СРСР була запроваджена політика коренізації, в Україні – українізація. До роботи в державному апараті залучались українці, українська мова стала державною, вводилася в усіх установах і навчальних закладах, видавалася велика кількість українських газет і часописів. Водночас йшов процес національного і культурного відродження інших національностей, що жили на території республіки. Створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці (райони, сільські Ради) – німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські та ін. Діяли сотні національних шкіл, бібліотек, хат-читалень, десятки клубів та театрів, видавалися десятки найменувань газет та журналів національними мовами. Проте так тривало недовго. Вже 1927 р. починаються судові політичні процеси і репресії в Україні, які торкнулися науковців, письменників, митців, технічної інтелігенції, духовенства, військових. Наприкінці 30-х рр. політику українізації було остаточно згорнуто.

3. Становище західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини.

При розгляді останнього питання теми, студентам слід звернути увагу на те, що після закінчення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорщини, значні території України потрапили під владу різних держав, зокрема Східна Галичина відійшла до Польщі, Північна Буковина – до Румунії, а Закарпаття – до Чехословаччини.

Вкрай важким було становище понад 5 млн. українців в Польщі (майже 15% мешканців країни). Польський уряд проводив відверто антиукраїнську політику. У 1924 р. було прийнято закон, який забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, певний час українці були позбавлені права вступати до нього.

Несприятливими були й соціально-економічні умови. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю. Селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і були змушені купувати дорогі промислові товари. Ситуація була значно загострена внаслідок колонізації (переселення поляків до Галичини й Волині) та “пацифікація” (“умиротворення” українців). Проте, слід зрозуміти, що галичани знаходили можливість творити власне життя. Це і робота «просвіт», молодіжних спортивних організацій, створення таємного університету у Львові, організація українських кооперативів та банків. Тут діяло 12 українських партій від крайніх правих (ОУН) до крайніх лівих (КПЗУ).

В критичному становищі знаходилися українці в Румунії, яка відзначалась нетерпимістю до національних меншин. В межах країни жило близько 790 тис. українців. Після анексії Румунією Буковини остання втрачає права, які мала під владою Австрії. Румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовився визнавати українців за окрему націю – їх називали “громадянами румунського походження, що забули рідну мову”. Але урядові не вдалося зовсім заглушити національно-культурне життя: відновлювалися українські культурні товариства, театри, хори, студентські гуртки. У 1927 р. утворилася Українська національна партія. У середині 30-х років оформився націоналістський табір.

Кращі умови існування українців були в Чехословаччині. Внаслідок підписаної в м.Скретоні (США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу Чехословаччини за умов надання Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехословаччина не проводила щодо національних меншин на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією було вирішено тільки у 1938 р. після Мюнхенського пакту.

Таким чином, студенти повинні усвідомити: незважаючи на важкі умови, національне життя в Західній Україні ніколи не припинялося. Західні українці продовжували бути чутливими до питань державного самовизначення.