2.Україна в роки першої російської революції 1905 – 1907 рр.

Підкреслимо, що на початку ХХ ст. Росія увійшла в період гострої політичної кризи. Зволікання з вирішенням аграрного питання, посилення соціальних антагонізмів, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали грунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Приводом для початку революції стала, як відомо, кривава розправа над учасниками мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 р.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька етапів, кожний з яких мав свої особливості. Зокрема, сучасний історик О.Бойко виділяє наступні:

І етап: "Піднесення" (січень – жовтень 1905 р.)

ІІ етап: "Кульмінація" (жовтень – грудень 1905 р.)

ІІІ етап : "Спад" (січень 1906 р. – червень 1907 р.)

Наголосимо, що особливістю революційних подій в Україні, що обумовило широкомасштабні народні виступи, стало те, що вона складалася з трьох пов’язаних між собою складових: соціальної революції, завданням якої було знищення існуючого політичного режиму, демократизація суспільного життя; аграрної революції з наміром радикального і остаточного вирішення селянського питання, ліквідації поміщицького землеволодіння та національної революції, пов’язаної з вирішенням українського національного питання, створення умов для вільного розвитку української нації.

Варто наголосити, що лише піднесення революції змусило самодержавство піти на поступки та започаткувати реформування політичного устрою Росії „зверху” в напрямі наближення до стандартів Західної Європи. 17 жовтня 1905 р. Миколою II було підписано Маніфест, в якому проголошувалися громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося про скликання російського парламенту – Державної Думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ, згідно якого Росія мала трансформуватися у конституційну монархію, мав надзвичайно важливі наслідки. Він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності. Зокрема, це знайшло вияв у створенні робітничих рад, профспілок, селянських спілок, поширенні кооперативного руху, громадських організацій та політичних партій.

Оголошення Маніфесту, з яким українське середовище пов’язувало великі надії на демократизацію політичного режиму, вирішення „українського питання”, викликало бурхливий розвиток національного руху. Так, з прийняттям закону про товариства (березень 1906 р.) масово поширюються в Україні національні громадські об’єднання: клуби, самодіяльні театри, особливо „Просвіти”. Завдяки оприлюдненню правил про пресу (листопад 1905 р.), правил про неперіодичні видання (квітень 1906 р.), які фактично поклали край заборони українського друкованого слова, після сумно відомих указів 1863 та 1876 рр., в Україні вперше створюється національна періодична преса, початок якій поклала газета „Хлібороб” (Лубни, листопад 1905 р.). Найбільше україномовних газет та журналів виходило в Україні у 1906 р. – 32. Великого розмаху набуває рух за українізацію освіти. Однак певних здобутків вдалося досягти лише в ряді вищих навчальних закладів (Київському, Харківському, Одеському університетах, Петербурзьких Вищих жіночих курсах та деяких інших), де протягом 1906–1907 рр. читалися українознавчі курси.

Починаючи з 1906 р. українці вперше прийняли участь у роботі російського парламенту. У І та II Державних Думах діяли Українські думські громади, які відстоювали, головним чином, право України на політичну автономію, українізацію освіти, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. Однак їх намагання були цілком блоковані ще на стадії обговорення законопроектів.

В період революції значно активізуються українські політичні партії, основним прагненням яких було здійснення соціальної революції та вирішення національного питання шляхом надання Україні прав широкої національно-територіальної автономії, українізації всіх сфер життя. Але, незважаючи на значне піднесення, національний рух в Україні знаходився у досить складних умовах. Як відзначав з цього приводу М.Грушевський, „серед бурхливої хвилі російської революції 1905 р. український рух здавався дрібним провінціалізмом, що мав... згодом потонути і розплистися в російськім морі”. Причини цього полягали в тому, що український політичний рух та його вимоги не отримали визнання з боку російських революційних сил, залишався досить низьким і рівень національної свідомості серед українства.

3 червня 1907 р. з опублікуванням царського Маніфесту про розпуск ІІ Держдуми і новий виборчий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав, в Росії фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав період політичної реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905–1907 рр. В умовах репресій українські політичні партії були вимушені майже повністю згорнути свою роботу. Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. В Україні була закрита переважна більшість українських газет та журналів, „Просвіт”, інших громадських об’єднань. З освітнього процесу була повністю вилучена українська мова. Єдиною політичною інституцією, яка в цих умовах намагалася захищати національні інтереси було Товариство українських поступовців (ТУП). З допомогою російських кадетів ТУП вдалося декілька разів підняти українське питання в ІІІ та IV Державних Думах (1908, 1911, 1913, 1914 рр.), однак будь-які спроби щодо його вирішення, принаймні в освіті, не знайшли підтримки ні з боку уряду, ні провідних російських політичних сил.