Тема 7. Україна на початку хх ст. (1900 – 1917 рр.) План

1. Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Столипінська аграрна реформа.

2. Суспільно-політичне життя України на початку ХХ ст.:

а). Виникнення та діяльність українських політичних партій;

б). Україна в добу першої російської революції 1905 – 1907 рр. та третьочервневої монархії.

3. Україна в роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.).

1. Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Столипінська аграрна реформа.

При розгляді першого питання необхідно підкреслити, що Україна, як складова Російської імперії, на початку ХХ ст. увійшла в новий етап розвитку – монополістичну фазу капіталізму, коли вирішальну роль в житті держав набувають монополістичні об’єднання. Монополія з грецької – „єдиний продавець”. Під цим терміном розуміється пануюче становище однієї чи групи фірм на ринку. Ці об’єктивні процеси були пов’язані з світовою промисловою кризою, яка у 1900–1903 рр. охопила Росію і прискорила процес монополізації та концентрації виробництва, коли в першу чергу банкрутували й поглиналися дрібні підприємства. Нове промислове піднесення починається у 1909–1912 рр.

Фактично відбувався процес, коли в інтересах груп капіталістів захоплювався та перерозподілявся на сфери впливу ринок, де монополії в різних галузях запроваджували свої „правила гри” – встановлювали високі ціни на власні товари, не допускали на ринок конкурентів тощо. Від цього страждав пересічний споживач, який в умовах відсутності конкуренції отримував обмежений асортимент товарів та послуг за перебільшену ціну. Така ситуація негативно позначалася на всій макроекономічній системі, адже монополії, забезпечивши сталі прибутки, дозволяли собі витрачати менше коштів на модернізацію виробництва, оновлення продукції. Через це економіка України, як і Росії в цілому, починає відставати від загальноєвропейського рівня, її товари втрачають конкурентноздатність на зовнішніх ринках.

Саме в цей час монополістичні об'єднання – союзи підприємців (трести, синдикати, концерни та картелі) зосередили у своїх руках виробництво і збут левової частини продукції України. Серед них – об'єднання цукрозаводчиків, металургійний синдикат „Продамет”, кам'яновугільний синдикат „Продвугілля” та ін. Сприятливі умови приваблювали в Україну іноземний капітал, переважно бельгійський, французький, англійський, американський. На початок ХХ ст. тут було сконцентровано 25% всіх іноземних інвестицій Росії, головним чином у важкій промисловості: у вугільній – 63% капіталу, металургії – 90%. Поряд з промисловими виникають великі банківські монополії, відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим та утворення фінансового капіталу.

В цей час, Україна, займаючи друге після Центрально-промислового району місце в промисловому виробництві Росії, перше в паливно-металургійній галузі, за темпами розвитку, концентрацією виробництва, продуктивністю праці, стала найдинамічнішим і перспективнішим регіоном імперії. В Україні у 1902 р. на підприємствах з кількістю 500 і більше робітників працювало понад 40% усіх працюючих, що було одним з найвищих світових показників. Однак ці здобутки були досягнуті не в ім’я не корінного українського народу, а величезної імперії, іноземних компаній, які по-хижацькому використовували природні ресурси України, дешеву робочу силу, вивозили за її межі величезні прибутки.

Промислове піднесення викликало стрімке зростання чисельності пролетаріату в Україні, яка у 1917 р. складала 3,6 млн. чол. Однак зауважимо, що українці і надалі залишалися селянським народом: хоча на початку ХХ ст. вони складали біля 70% промислових робітників, серед кваліфікованих робітників та металургів – 25-30%, понад 80% нації були селянами. Частка українців серед міських жителів була менша за третину.

В сільському господарстві України на початку XX ст. проходила боротьба двох тенденцій: переважаючого прусського (буржуазно-поміщицького) і американського (фермерського) шляхів розвитку. За даними статистики (1905 р.) в Україні 10,9 млн. десятин землі належало 35,2 тис. поміщицьких господарств, однак, лише менше 40% з них були здатні виробляти товарну продукцію. Переважно поміщицькі господарства використовували для свого існування відробіткову систему, здаючи землю в оренду. Т.ч. поміщики здебільше виступали не як виробники, а як землевласники-лихварі, сприяючи розоренню селянства і поглиблюючи, в умовах гострої недостачі землі, аграрне питання.

На селянина тиснули й штучно підтримувані царизмом общинні пережитки. Справа в тому, що земля знаходилася у власності всієї общини (надільна земля), продавати або купувати її було заборонено. Існувала кругова порука, при якій за сплату боргів кожного селянина відповідала сільська громада, без її згоди селянин не міг іти з села на заробітки. У 1905 р. в Україні було близько 45 % дворів з общинним землеволодінням. Багатомільйонне селянство володіло 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі, через що на одне бідняцьке господарство припадало в середньому 3,7 десятини землі, на середняцьке – 8,2. Десятки тисяч селян були безземельними, не мали робочої худоби, реманенту, через що були змушені, як і раніше, йти в кабалу до поміщиків.

З метою вирішення гострого аграрного питання, пов’язаного з подоланням проблеми безземелля, зняття обмежень для буржуазних перетворень, а також створення політичної опори самодержавства на селі, урядом П. Столипіна були запропоновані заходи, які передбачали: ліквідацію общини, яка в даних умовах виступала як гальмо економічного розвитку; передачу землі селянам у приватну власність; надання кредитної допомоги через Селянський земельний банк; організацію переселення селян у райони Сибіру, Далекого Сходу, Північного Кавказу та Середньої Азії. Столипінська аграрна реформа, яка була розрахована на 20 років, поряд з іншими (реорганізація місцевого самоврядування, судових установ, робітниче страхування, введення загальної початкової освіти) мала повернути Росію на шлях еволюційного розвитку.

Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р., який після затвердження царем став законом від 14 червня 1910 р. Селяни отримали право виділення з масиву общинних земель власної компактної земельної ділянки – відрубу (передбачалося й переселення на хутори). Т.ч. земля переходила у приватну власність, її можна було купувати й продавати. В Україні з 1861 р. переважно існувало подвірне землеволодіння: земля вважалася власністю всієї родини, її не можна було продавати й ділити між членами родини. Відтепер кожний селянин міг вийти з подвірного господарства і стати власником землі.

Аграрна реформа прискорила перехід села на індустріальну основу, сприяла розширенню внутрішнього ринку і збільшенню товарності сільського господарства. Однак ці модернізація здійснювалася досить повільно у порівнянні з країнами Західної Європи і була перервана війною у 1914 р. Реформа мала найбільший успіх в Україні. Якщо 1916 р. в 40 губерніях Європейської Росії біля 24% господарів вийшло з общини, то на Правобережжі – 50,7%, на Півдні – 34,2%, Лівобережжі – 13,8%. Масової хуторизації не відбулося: на хутірське землеволодіння припадало 14% селянських дворів. Протягом 1907–1912 рр. з України на Схід виїхало бл. 1 млн. чоловік. Однак, внаслідок недостатньо підготованої переселенської компанії значна частина селян повернулася. Лише в 1911 р. в Україну повернулося 68% переселенців. Далеко не всі селяни могли скористатися з послуг Селянського банку, виходячи з високої вартості його послуг.

Проведення реформи призвело до посилення класової диференціації села. Станом на 1912 р. серед селян України частка бідняків складала 57%, середняків – 30%, заможних – 11,9%. В цілому, аграрна реформа не досягла своєї мети. Хоча продуктивність сільського господарства зросла (протягом 1909–1913 рр. у 1,5 рази), гострою залишилася проблема аграрного перенаселення, не була вирішена і головна політична мета – село не стало надійною опорою самодержавства, про що свідчила хвиля соціальної боротьби, особливо у 1907–1910 рр., яка приймала різні форми: знищення поміщицьких посівів, підпали майна, самовільна порубка лісу, захоплення поміщицьких земель.

При розгляді другого питання, студенти мають з’ясувати, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. український суспільний рух вступає у якісно новий етап – створення політичних партій. Спочатку виникають партії соціалістичного спрямування, які тривалий час кількісно домінували. З огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, в Галичині. Спираючись на закон про громадські об’єднання (1867 р.), в 1890 р. у Львові створюється Русько-українська радикальна партія, згодом з назвою – Українська радикальна партія (УРП). Вона займала посереднє становище між марксизмом та народництвом. У 1899 р. в Галичині утворюється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яка стала автономною національною секцією австрійської соціал-демократії. Відстоюючи соціалістичні гасла, вона перебувала переважно в опозиції до інших українських партій, однак, виходячи з її вузької соціальної бази (робітничий клас), партія залишалася маловпливовою. У 1899 р. виникає Українська національно-демократична партія (УНДП), яка, займаючи центристські позиції, очолила національний політичний рух українства. За подібною схемою (національні демократи – радикали – соціал-демократи) у першому десятиріччі ХХ ст. створюється національна партійна система в Буковині. Інші дрібні політичні партії (консервативні, москвофільські) не відігравали суттєвої ролі.

Українські політичні партії Галичини та Буковини (в підугорському Закарпатті процес їх складання розгорнувся лише у 1918 р.) діяли цілком легально, мали національні фракції у Віденському парламенті, Галицькому та Буковинському сеймах. Не зважаючи на ідейні розбіжності, згадані українські партії на зламі XIX–ХХ ст. займали єдину позицію щодо першочерговості національного визволення українського народу, а соціальне визволення розглядали як похідну попередньої. Вирішення національного питання бачилося шляхом створення соборної Української держави ("програма-максимум”). Першим кроком до її втілення („програма-мінімум”) мало бути утворення з усіх українських земель Австрії (Східна Галичина та Північна Буковина) українського Коронного краю на засадах політичної національно-територіальної автономії у складі федеративної Австрії. Долю українського народу в Наддніпрянській Україні згадані партії пов’язували з перетворенням Росії на конституційно-федеративну або ж відторгнення від неї українських земель, чим викликали велику стурбованість в російських урядових колах.

В Наддніпрянщині українські політичні партії створювалися в умовах відсутності політичних свобод, нелегально. Місцева національна партійна система складалася з ІІІ основних течій: соціалістичної (найвпливовішої), національно-революційної та ліберальної. Першою була створена у 1900 р. у Харкові за ініціативи студентства Революційна українська партія (РУП), яка займала соціалістичні позиції. У практичній діяльності рупівці відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації. Програмним документом РУП стала брошура М.Міхновського „Самостійна Україна” (Львів, 1900 р.) стрижнем якої було гасло – „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”, спрямована на відбудову Української держави. Однак, у 1903 р. партія відмежовується від попередньої програми через її „націоналістичні тенденції” і переходить на автономно-федералістські позиції. В наступному РУП, частково за рахунок своїх колишніх членів, дала поштовх для формування нових політичних партій – соціалістичних (Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка (Спілка) – автономна частина російських соціал-демократів; Українська соціал-демократична робітнича партія, групи українських соціалістів-революціонерів), а також національного та ліберального напряму.

Національно-революційна течія в Україні уособлювалася з утвореною у 1902 р. Українською народною партією (УНП), яка незмінно залишалася на позиціях боротьби за повну національну незалежність України („автономія” розглядалася виключно як етап на цьому шляху), що мало забезпечити подальші соціальні перетворення в соціалістичному напрямі. Протягом 1904–1905 рр. з утворенням маловпливових Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП), які згодом об’єдналися в одну демократично-радикальну партію (УДРП), сформувалася ліберальна течія. Її політичною платформою було встановлення конституційної монархії, запровадження автономії України. В період політичної реакції діяльність ліберальних партій припиняється. На їх базі у 1908 р. створюється міжпартійне політичне об’єднання – Товариство українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу.

На відміну від Західної України, національні партії в Наддніпрянщині залишалися досить нечисленними, не мали спільної політичної платформи. В умовах реакційного царського режиму, переважаючих позицій загальноросійських політичних партій, які не визнавали визвольних прагнень українського народу, вони на початку ХХ ст., у своїй більшості, перейшли на позиції „автономізму”, бачачи вирішення українського питання шляхом створення національної широкої автономії у складі оновленої Росії, що, в цілому, відповідало настроям українського суспільства. Після поразки революції 1905-1907 рр. діяльність національних партій в Україні завмирає. Їх керівні органи та видавництва переносяться за кордон. Пожвавлення і поновлення діяльності партій відбувається у 1911-1912 рр., але це піднесення було перервано світовою війною.