
- •1. Поняття та сутність науки конституційного права зарубіжних країн
- •2. Предмет науки конституційного права зарубіжних країн
- •3. Зародження, розвиток та основні етапи становлення науки конституційного права зарубіжних країн
- •4. Методологія та особливості зарубіжної науки конституційного права
- •5. Співвідношення конституційного права зарубіжних країн з іншиминауками
- •6. Функції науки конституційного права зарубіжних країн
- •7. Поняття галузі конституційного права за рубежем
- •8. Предмет галузі конституційного права в зарубіжних країнах
- •9. Методи конституційно-правовового регулювання суспільних відносин в зарубіжних країнах
- •10. Суб’єкти конституційно-правових відносин в зарубіжних країнах
- •11. Поняття та особливості конституційно-правової відповідальності
- •12. Поняття та види джерел конституційного права зарубіжних країн
- •13. Система галузі конституційного права
- •14. Загальна характеристика та класифікація конституційно-правових норм
- •15. Формалізовані та неформалізовані джерела конституційного права
- •16. Конституція, як головне джерело конституційного права зарубіжних країн
- •17. Класифікація конституцій
- •18. Порядок прийнятя конституцій
- •19. Порядок внесення змін та доповнень до конституції в зарубіжних країнах
- •20. Особливості еволюції та сучасні моделі зарубіжних конституцій
- •21. Конституційні, органічні та звичайні закони як джерела конституційного права в зарубіжних країнах
- •22. Внутрішньо-державні та міжнародно-правові договори та їх значення в конституційному регулюванні
- •23. Види спеціальних нпа як джерел конституційного права
- •24. Судові прециденти як джерела конституційного права в джерелах англосаксонської системи права
- •25. Акти тлумачення та доктринальні джерела конституційного права
- •26. Конституційно-правовий звичай та конституційно-правова угода як джерела конституційного права
- •28. Права та свободи в теорії конституціоналізму
- •33. Правові гарантії реалізації та захисту конституційних прав і свобод громадян в зк
- •34. Поняття та характерні риси інституту громадянства в зк
- •35. Способи набуття громадянства в зк
- •36. Підстави припинення громадянства за рубежем
- •37. Поняття та види політичних партій
- •38. Політико-партійні систеи за рубежем
- •40. Проблеми фінансування діяльності політичних партій з рубежем
- •41. Юридична інституціоналізація політичних партій в зк
- •42. Конституційно-правові засоби прямої демократії в зк
- •43. Поняття та джерела виборчого права за рубежем
- •44. Принципи виборчого права в зк
- •45. Основні стадії виборчого процесу в зк
- •46. Поняття та загальна характеристика виборчих ситем
- •47. Мажоритарна виборча система та її різновиди
- •48. Особливості проведення виборів за пропорційною виборчою системою
- •49. Поняття ьа класифікація референдумів в зк
- •50. Поняття та «форма держави» втеорії конституційного права
- •51. Форма державного правління в зк, загальна характеристика та види
- •52. Монрхія як форма державного правління, її види
- •53. Республіка як форма державного правлінняя, її види
42. Конституційно-правові засоби прямої демократії в зк
Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованимиxvi. Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні “обсягу” безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето (в останньому випадку незгода частини населення із законом, прийнятим представниками, вимагає консультації з усім народом з метою з’ясування, чи повинен даний закон набрати чинність). В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково (всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, цей інститут особливо часто використовується при перегляді конституцій), або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум.
Звернемо увагу на те, що теорія і практика конституціоналізму переважної більшості зарубіжних країн висловлюються не на користь панування народу в розумінні ідентичної демократії. Західнонімецький професор Конрад Хессе, аналізуючи ст. 20 абз. 2 Основного закону країни, зауважує, що демократія не може виходити з одностайної волі народу як передумови самоврядування, а виходить тільки з її реальної основи: відмінність і протилежність думок, інтересів, волевиявлень і прагнень і при цьому існування конфліктів всередині народу. Звідси, наголошує він, випливає положення про те, що вся державна влада походить від народу за умови, що вказані багатоманітності і протилежності постійно роблять необхідним утворення політичної єдності як умови виникнення та дії державної влади. Оскільки єднання означає наявність мінімального консенсусу між усіма сторонами, то повинен існувати певний модус (лат. modus – міра, спосіб, норма), який дозволяє у разі необхідності приймати рішення по суті і без наявності єднання. Таким модусом є принцип більшості, оскільки при вирішенні питання більшістю не буде небажаної реакції несхваленняxvii.
У Західній Європі процес управління, тобто прийняття ухвал за волею більшості отримав розвиток у відповідній концепції правління більшості. Обгрунтовуючи своє розуміння цієї концепції, вказані вище французькі вчені зазначають, що коли виникає необхідність приймати рішення, то тільки кількість голосів може служити належним критерієм при здійсненні вибору між різними думками.
К. Хессе виділяє декілька форм безпосереднього політичного волевиявлення народу: 1) це парламентські вибори; 2) голосування під час проведення плебісциту або референдуму; 3) за допомогою спеціальних органів (асоціації та політичні партії)xviii. Додамо, що згідно з п. 8 ст. 29 основного закону в ФРН передбачається можливість також і проведення народного опитування та народної ініціативи. Конституція Італії (ч. 2 ст. 71) також передбачає і таку форму безпосередньої демократії, як законодавча ініціатива народу: “народ здійснює законодавчу ініціативу шляхом внесення від імені не менш, ніж п’ятдесяти тисяч виборців законопроекту, складеного у формі статей закону”. Російський учений Н.О. Михальова до названих додає такі форми безпосередньої демократії, як з’їзди народів, місцеве самоврядування, в т. ч. сільські сходи, національно-культурну автономіюxix.
Указані форми використовуються у зарубіжних країнах по-різному. Якщо вибори, які були передбачені вже у самих перших конституціях, стали звичною практикою для більшості держав, то інші форми безпосередньої демократії застосовуються не повсюдно. Наприклад, у Великобританії до цього часу йде дискусія щодо доцільності референдуму в умовах парламентарної демократії. Або той факт, що у конституціях колишнього СРСР 1936 р. (п. “д” ст. 49) і 1977 р. (ст. 5) передбачалось проведення союзного референдуму, але він був застосований лише один раз – 17 березня 1991 р. Водночас сам факт включення тих чи інших форм безпосередньої демократії до числа конституційних інститутів може засвідчити про ставлення органів державної влади даної країни щодо ролі громадян у прийнятті найважливіших рішень.
Підсумовуючи сказане, можна зробити таке резюме: 1. Усі форми безпосередньої демократії сприяють активізації політичного життя будь-якої країни. 2. Питома вага і значення кожної з названих форм безпосередньої демократії різні і залежать від багатьох історичних, національних, політичних та інших обставин, які найбільш характерні для кожного суспільства. 3. Найбільш розповсюдженими формами безпосередньої демократії є: вибори, референдуми (плебісцити), народна ініціатива, місцеве самоврядування.