38. Політико-партійні систеи за рубежем

Партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

Одним з найпоширеніших підходів до типології політичних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. У сучасному світі виділяється сім основних видів партійних систем: однопартійні (Китай, Куба, Заїр), з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору), з домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії), двопартійні (США, Канада, Великобританія), поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція), поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія), автомізовані (Малайзія).

У нормально функціонуючій державі демократичного типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних, прямих, загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбінаціях основних партій, представлених у парламенті, змінюється після кожних виборів. Відповідно здійснюється і зміна урядових кабінетів.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються між собою програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система – неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників однієї політичної партії.

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується наявністю трьох-п’яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно утворити правлячу коаліцію.

Поширеною є поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу несуть більше шести партій. При наявності великої кількості невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час проведення передвиборчої кампанії.

Партійні системи – це с-ма взаємовідносин політ.партій між собою, з д-вою та ін.елементами політ.с-ми та гром-нами.

Специфіка парт.систем визначається к-стю політ.партій, які існ.і вплив.на функ-ня інс-тів держ.вл.

Однією з перших з’явилася традиційна буржуазно-демократична партійна с-ма, яка сформувалася у Зх.Європі і в Пн.Америці в к.19 ст. Принципами її д-сті є наступні положення:

• в с-ві йде легал.б-ба за вл.;

• вл.здійс.партія чи група партій, які забезпечили собі підтримку парламентської більшості;

• постійно існ.легальна опозиція;

• між об’єднаннями всередині парт.с-ми існ.згода відносного дотримання встановлених «правил гри».

В 20 ст.в Європі в рез-ті краху дем.і авторитарних сис-м з’явилася соціалістична парт.с-ма, яка хар-зується наступними параметрами:

• в д-ві діє як пр-ло одна правляча партія (в рідких випадках можуть існувати декілька «союзних» політичних партій, при безумовній гегемонії правлячої комуністи.партії);

• партія керує д-вою на всіх рівнях управлінського апарату.

Авторитарна парт.с-ма :

• домінуючим фактором виступає д-ва, а не партія, при цьому допуск.існ-ня декількох партій.

Ін.типологія партій заснована на кількіс.критерії:

1. багатопартійна с-ма у виб.б-бі бер.уч.більше двох партій і всі вони можуть брати уч.у формуванні уряду (Італія, Бельгія, Данія...), тому в цих кр-нах за рез-тами парл.виборів утв.коаліційний уряд з предс-ків 3-4-5 партій.

Багатопартійність – це сп-б формув-ня політ.структур, покликаний виражати і захищати інтереси певних верств нас. Велика к-сть партій не завжди тотожна поняттю багатопартійності, партії повинні складати частину с-ва, повинен бути складений мех.-зм прав.регул-ня відносин між партіями, який забезпечує можл-сть чергування правлячих пратій в рез-ті виборів. Багатопартійність робить політику партій більш відкритою, так як включає мех.-зми між парт.конкуренції.

Серед причин багатопартійності можна назвати:

• існ-ня суч.с-ва із складною соц.стр-рою і диференціацією;

• неоднорідність ідеології, с-ми домінуючих соц/політик.цінностей;

• наявність розвинутих традицій політ.плюралізму.

Існують такі види багатопартійних систем:

1. без домінуючої партії (в б-бі за владу бер.уч.приблизно рівні за силами противники, у жодної партії немає шансів добитися більшості, тому при формуванні уряду неминучі союзи та угоди, таке може затягнутися на довгий час і забезпечити стабільність такого уряду досить складно);

2. з домінуючою партією (така партія контролює парламентську більшість і формує уряд, напр..в Японії до 1993 року 38 років домінувала Ліберально-демократична партія);

3. блокові (набувають своєрідності під час виборчих кампаній, коли має місце різка поляризація політ.сил, які групуються в два протилежні табори)

2. С-ма фіксованої з-ном кількості партій – має місце в кр-нах, які розв-ся, щоб забезпечити пріоритет складеній парт.еліти та раціоналізувати роботу парл-нту та уряду в умовах сильної різноманітності соц.інтересів.

3. Двопартійні с-ми – реально претендують на вл.і почергово формують уряд лише дві партії, хоча в наявності є більше партій. Одна партія править, інша критикує в опозиції та в рез-ті виборів міняються місцями (Великобританія). Ця сис-ма гарантує стабільність уряду і ефективність виконавчої влади, так як однопартійний уряд звільнений від нестійких коаліційних угод

4. Однопарт.с-ми – хар.для кр-н з недемократич.режимами, де легальний статус і п-во формувати уряд належ.одній, фактично державній партії, що прийшла до вл.революц.шляхом (Куба, КНР). Відбувається зрощення держ.і парт.апарату та бюджету, що більше посилює позиції домінуючої партії, вводиться офіційна ідеологія, виключається свобода думки – ці та ін.фактори приводять до диктаторського режиму

В двох десятках заруб.кр-н політ.партії відсутні – це переваж.феодально-монархічні д-ви (Саудівська Аравія, ОАЕ) д-ви в яких партії заборонені (Гвінея, Йорданія).

!!!39. Організаційні аспекти діяльності політичних партій за рубежем

Не менш важливим моментом у правовому регулюванні статусу політичних партій є закріплення на конституційному рівні демократичних принципів утворення та діяльності усіх партій. Насамперед, у зарубіжних країнах конституції закріплюють принцип вільного утворення та діяльності партій, як найважливішого критерію демократії (ст. 4 Конституції Франції, ст. 6 Конституції Іспанії, ст. 3 Конституції Угорщини та ін.). Зокрема, у згаданій статті французького Основного закону міс­титься таке положення: “Політичні партії та угрупування… створюються і здійснюють свою діяльність вільно”. А п. 1 ст. 3 Конституції Угорщини передбачає: “У Республіці Угорщина можуть вільно створюватися і вільно функціонувати політичні пар­тії за умови додержання Конституції та конституційних законів”. Аналогічні положення зафіксовані також у ст. 49 Конституції Італії, ст. 47 Конституції Португалії, ст. 29 Конституції Греції.

Нерідко конституції формулюють умови, при яких політичні партії можуть користуватися правом на вільну діяльність. Зокрема, вказують на необхідність поважання “принципу національного суверенітету і демократії” (ст. 4 Конституції Франції). У більшості випадків основні закони забороняють створення і діяльність об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу, створення збройних формувань, а також організацій фашистського толку (наприклад, ст. 13 Конституції Російської Федерації, ст. 46 Конституції Португалії, § 14 розд. 2 Форми правління Швеції). Їх недотримання дає підстави для визнання партій антиконституційними, що призводить до їх заборони.

Практично в усіх державах діяльність антиконституційної та нелегальної партії переслідується за законом (в Індонезії, Туреччині - заборонені комуністичні партії, у ФРН – деякі екстремістські партії). Сказане дозволяє зробити такий висновок: у демократичних державах і державах, які стали на шлях демократизації, обмеження свободи політичних партій шляхом законодавчої зборони їх окремих видів має своєю головною метою захист демократії. Воно спрямовано переважно проти тих партій, які виступають за її ліквідацію і встановлення тоталітарного режиму у будь-яких його формах.

Конституції і особливо законодавство більшості сучасних держав чільне місце надають регламентації порядку набуття політичними партіями легального статусу, а в дея­их – і самому процесу їх утворення. У спеціальній літературі говориться про існування трьох основних способів набуття поітичними партіями легального статусу: явочний, дозволі­ельний та явочно-реєстраційний, які ж, звичайно розріз­няютьсяза ступенем обмеження свободи утворення партій^xiv.

Явочний спосіб або порядок характеризується тим, що політична партія утворюється вільно, без попереднього дозволу державних органів і визнається легальною уже в силу самого факту її утворення. Суть такого порядку утворення політичних партій найкраще сформульований в ухвалі Конституційної ради Франції від 16 липня 1971 р. про свободу асоціацій: “Є конституційний принцип, згідно з яким асоціація існує тільки за волею своїх засновників.

Дозвільний спосіб (порядок) полягає в тому, що для проведення заходів щодо створенні партії (скликання установчого з’їзду, національної конференції, на яких конститується партія) необхідно отримати попередній дозвіл державного органу. Такий порядок притаманний авторитарним і тоталітарним режимом. Але в деяких країнах він запроваджувався як тимчасовий захід, зумовлений винятковими обставинами. Так, він діяв в Австрії після звільнення країни від фашистської окупації в 1945 – 1949 рр., в Єгипті при переході від однопартійної системи до багатопартійної (1976–1978 рр.).

Явочно-реєстраційний спосіб (порядок) характеризується двома рисами: політичні партії утворюються вільно, без будь-якого попереднього дозволу, але набувають легального статусу шляхом реєстрації у компетентному державному органі. Такий порядок діє у більшості сучасних держав, зокрема в Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, ФРН, усіх постсоціалістичних державах. Щоб отримати права юридичної особи (брати участь у виборах від свого імені, видавати свої газети, придбати власність тощо), партія повинна бути зареєстрованою (у різних країнах по-різному – в міністерстві юстиції, внутрішніх справ, суді столиці держави). Для реєстрації необхідно подавати до компетентних органів: заяву (зі сплатою державного мита, гербового збору), установчий протокол, програму і статут партії, список обраних керівників із вказівкою професії, адреси тощо.