25. Акти тлумачення та доктринальні джерела конституційного права

доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: “…Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права”.^vi Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випадках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогалина. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації використовуються праці англійських державознавців У.Блекс­тона, А.Дайсі, В.Беджгота та ін. Американці у деяких випадках використовують праці т.зв. “батьків-засновників”, авторів Конституції США Дж.Медисона, Т.Джефферсона, А.Гаміль­тона, Д.Джея.

26. Конституційно-правовий звичай та конституційно-правова угода як джерела конституційного права

конституційні звичаї (інші назви цього джерела – конституційні угоди або конвенційні норми) – це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб’єктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою. А.Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: “Конституційні звичаї – це правила, які визначають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повноваження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було “гарантувати остаточне верховенство виборців у якості справжнього політичного суверена держави”.^vii Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки т.зв. “конституційним угодам”: “Король повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту”, “Лідер партії більшості – Прем’єр-міністр”, “Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів” та ін. Отже, конституційні звичаї зобов’язані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції.

27. Принципи конституційно-правового статусу особи в ЗК

Правове становище людини і громадянина залежить від принципових підходів держави до особи. Відмінності ж у принципах конституційно-правового регулювання цього статусу зумовлені особливостями політичного режиму, національними традиціями, загальним рівнем культурного розвитку суспільства, іншими обставинами.

Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини. З правової точки зору, такий принцип являє собою нормативну формулу, що узагальнює юридичну практику, погляди і поведінку великої кількості людей, політиків, держави, її органів і чиновників стосовно прав і обов’язків людини. Не завжди принципи, які визначають статус особи, явно виявляються у статтях законів. У багатьох державах вони відображені імпліцитно, тобто як такі, що розуміються. Нарешті, принципове ставлення держави і суспільства до прав людини виявляється і в політичних заявах, у філософській, правовій літературі.

Зазначимо, що у сучасному світі важко знайти країни, в яких неухильно і безальтернативно додержувались би будь-якого правового принципу. Найімовірніше можна говорити про впливові тенденції в галузі міжособистісних відносин, відносин між державою, суспільством і людиною.

З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі фіксують вимогу свободи і рівності особи. Вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. знаходимо такі слова: "Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах".

У конституційному праві зарубіжних країн свобода сприймається як відсутність широких обмежень діяльності особи. Зокрема, відомі російські конституціоналісти — професори М.В.Баглай і В.О.Туманов тлумачать це поняття так:

— усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні природні права. Рівність можливостей для всіх — основа свободи;

— свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Свобода людини, отже, не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей;

— межі свободи можуть бути визначені тільки законом, який і є мірою свободи. Отже, все, що не заборонено, те дозволено;

— частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав необхідно для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір не вичерпує змісту свободи^viii. Отже, держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в текстах конституцій багатьох держав. Зокрема, у ст. 2 Основного закону ФРН говориться; "Кожний має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не буде супроти конституційного порядку чи моралі". Аналогічні або близькі за змістом положення зафіксовані у конституціях багатьох держав.

Як правило, принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях особистих правах і свободах людини і громадянина.

Інший основоположний принцип конституційного статусу людини і громадянина — принцип рівності. Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у зв’язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях.

Як правило, принцип юридичної рівності відображений у законі. Рівноправність може бути прямо задекларована: "Усі громадяни мають однакову суспільну гідність і рівні перед законом без різниці статі, раси, мови, релігії, політичних переконань, особистого і суспільного становища" (ст. 3 Конституції Італії). Можливо також, що рівність громадян випливає і з змісту і конструкції норм, які закріплюють права, свободи людини. Якщо в конституції записано: "ніхто не може бути підданий…", "кожний має право…", "усім гарантується…", то логіка таких норм явно розуміє, що закон і держава не роблять між людьми відмінностей у питанні про визнання за ними прав і свобод.

В окремих випадках законодавство містить спеціальні застереження, які підкреслюють, що на конкретну категорію осіб принцип рівноправності також розповсюджується. Так, у законодавстві Франції є чимало норм, у яких те чи інше право закріплюється за "французами і француженками". Автори Основного закону ФРН зробили таке застереження стосовно дітей, народжених поза шлюбом.

З-поміж проявів рівноправності варто виділити такі, як участь у суді на рівних з іншими сторонами процесуальних умов, захист державою рівності сторін у договірних відносинах, рівне виборче право, рівність у виконанні обов’яз­ків тощо.

При цьому важливо зауважити, що принцип рівності юридично виправдовує фактичну нерівність між людьми. Люди нерівні за своїми фізичними і психічними можливостями, за рівнем життя, іншими характеристиками, тому ніяке право не в змозі зрівняти їх. Інакше кажучи, відмінності між людьми все ж існують і держава їх визнає. З одного боку, вона намагається коригувати цю нерівність. Так, прогресивний податковий податок запроваджує різницю у правовому становищі крупних власників і незаможних людей. Водночас, з іншого боку, багато відмінностей принципово можна усунути, вони підвладні самій людині. Неповнолітні стають дорослими і набувають дієздатності у повному обсязі; засуджені до тюремного ув’язнення особи після відбування строку покарання відновлюють свої права; не всі можуть обіймати посаду судді, але кожний у змозі здійснити зусилля, отримати належну освіту, набути авторитет серед колег і потім претендувати на цю посаду.

І все ж у конституційному законодавстві зарубіжних країн можна зустріти чимало випадків диференційованого правового регулювання статусу особи. Так, згідно з Конституцією Фіджі 1990 р., правовий статус громадян у значній мірі визначається їхньою етнічною приналежністю (фіджіці, вотуму, індійці)^ix. Правова диференціація іноді виражена в явних і прихованих формах (проведення виборів від національних груп, заборона шлюбів між представниками різних віросповідань, рас — в Ірані).

Що ж до встановлення законом нерівних прав громадян, то така практика не відповідає загальнолюдським цінностям, тобто міжнародним стандартам, і зветься дискримінацією — відмінностями у правах. Потрібно знати форми дискримінації, встановлені законом. У низці країн Арабського Сходу позбавлені політичних прав жінки, а в Туреччині — солдати й унтер-офіцери; в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Колумбії, США — існують резервації — території, відведені для поселення корінного населення країни, встановлення державної релігії (Великобританія), обов’язкової ідеології (Куба) тощо. В США і країнах Західної Європи розповсюджена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.

Від згаданих та інших форм дискримінації особи потрібно розрізняти люстрацію (від лат. lustratio — очищення). В сучасному конституційному праві так називають узаконену заборону обіймати виборні та інші відповідальні державні посади особам, які брали безпосередню участь в антидемократичній, репресивній діяльності влади при колишньому тоталітарному режимі. У даному випадку люстрацію необхідно вважати формою особистої політичної відповідальності за участь у правопорушенні діяльності державної влади. Зазначимо, що люстрацію застосовувалась після Другої світової війни у Німеччині, в Італії, а на сучасному етапі — в Естонії, Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах Центральної та Східної Європи.