13) Дайте порівняльну характеристику соціальної структури та соціальних відносин Київської Русі та Київсько – Галицького князівства.

Отже аналіз соціальної структури і соціальних відносин показує, що КР не знала станів, були лише суспільні класи. Вільні громадяни поділялися на 4 категорії: бояри, городяни, смерди, духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні: закупи, рядовичі, челядь. Всі ці категорії не були цілком замкненими, існувала можливість переходу.

Безпосереднім спадкоємцем КР стало Г-В князівство. В князівстві зберігалась ієрархічна піраміда КР, але вона мала ряд відмінностей. Верховним правителем був Великий князь Галицький, він мав, навіть, королівський титул, однак його влада не була такою впливовою і самостійною, як у КР. Причина: великий вплив боярства, яке формувалось з родоплемінної знаті. Саме старе боярство, мужі Галицькі були могутньою економічною, політичною верствою феодального класу, які мали величезні землеволодіння в результаті захоплення більшості общинних земель. Через те, що ГВ князі не мали сильної соц. опори і широкої економічної бази влив боярства поширювався навіть на князівський престол (бояри навіть на князівських грамотах підписувались разом з князем).

КР	ГВ
Розшарованість суспільства
КР не знала станів, були лише суспільні класи. С. залишалося порівняно однорідним в етнічному та соціальному відношенні.	Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять.
Главенство
В. князь К. – голова держави, Розпоряджався общинними землями, формував військо, був воєнно-начальником, суддею, мав вплив на церковні справи. Князь збирав із своєю дружиною данину.	Великий князь Галицький, він мав, навіть, королівський титул, однак його влада не була такою впливовою і самостійною, як у КР. Причина: великий вплив боярства, яке формувалось з родоплемінної знаті. Через те, що ГВ князі не мали сильної соц. опори і широкої економічної бази влив боярства поширювався навіть на князівський престол (бояри навіть на князівських грамотах підписувались разом з князем).
Категорії, основна категорія за чисельністю
Вільні громадяни поділялися на 4 категорії: бояри, городяни, смерди, духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні: закупи, рядовичі, челядь. Всі ці категорії не були цілком замкненими, існувала можливість переходу.	Тіж самі. Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Не мали права вільного переходу.
Холопство
Існували холопи або челядь. До них належали селяни, які втратили майно і продали себе феодалам при свідках, полонені на війні, втікачі та раби. Холоп був безправним.	На відміну від КР воно набуло широкого поширення.
Духовенство
Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Із запровадженням християнства з’являється нова верства суспільства – духовенство. На чолі церкви стояв митрополит Київський, у великих містах – Єпископи. Вони вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу мали свої землі, володіли містами, селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство, тобто була великим феодальним власником. Духовенство поділялось на чорне і біле, так як формувалось з різних верств населення. Чорне – ченці і черниці (з представників вищої верстви: князів, бояр, членів їх родин). Серед білого – митрополит, єпископи, архімандрити. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої.	Метрополіт, єпископи при великих містах. Власники земель, контролюють людей на них. Немає ізгоїв.
Місто схоже
Своєрідність соціальної структури давньоруської держави полягає в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства, поруч із заснуванням багатьох перехідних верств населення. Виходячі з цього історики називають КР – ранньо-феодальною державою.	В князівстві зберігалась ієрархічна піраміда КР, але вона мала ряд відмінностей.
Безпосереднім спадкоємцем КР стало Г-В князівство.

14) Визначте передумови об’єднання Галичини та Волині в єдину державу, дайте характеристику етапів її розвитку.

У середині ХІІ ст. в Галицькому князівстві черговий раз розгорілася боротьба між боярами і князем. Боярству, що збагатилося і зміцніло в попередні роки, здавалася обтяжливою сильна влада князя, тому вони намагалися в будь-який спосіб її ослабити. Бояри не відмовлялися від допомоги чужинців. Ця боротьба призвела до послаблення галицької династії Ростиславичів. За її останнього представника Володимира (1187—1198 рр.), сина Ярослава Осмомисла, конфлікт із боярами набув ще більшого розмаху, оскільки Володимир посів престол завдяки боярам, що порушили свою присягу визнати князем Олега. Володимир виявився не тим, що їх улаштовував, він, як пише літопис, «думи не любив з мужами своїми», тобто не радився з ними у своїх справах. До того ж князь був схильним до пияцтва і розпуст. Бояри організували проти нього повстання і змусили князя шукати рятунок в Угорщині. Але угорський король ув’язнив Володимира і, захопивши Галич, посадив там княжити свого сина. Проте влада іноземців не влаштувала галичан, і вони підняли проти них повстання, запрошуючи на галицький трон то волинського князя Романа Мстиславича, то сина Івана Берладника Ростислава. Тим часом Володимир зміг утекти з полону до імператора Священної Римської імперії Фрідріха І Барбаросси, який допоміг відновити його владу в Галичі в обмін на 2000 гривень сріблом щороку. Подальше правління Володимира мало чим відрізнялося від попереднього, проте йому вже довелося налагодити стосунки з боярами.

Зі смертю Володимира припинилася династія галицьких князів, оскільки сини князя були в заручниках в угорського короля, до того ж їхня мати не належала до княжого роду.

Скориставшись смертю Володимира, у 1199 р. до Галича негайно вступило військо волинського князя Романа Мстиславича (1173—1205), який був одним із претендентів на галицький престол.

Захопивши Галич, Роман приєднав нові володіння до своїх Волинських. Таким чином відбулося об’єднання Галицького і Волинського князівств у єдину Галицько-Волинську державу. Це об’єднання було подією великої історичної ваги, оскільки постало князівство, яке стало претендувати на центр об’єднання земель Південно-Західної Русі, тобто українських земель.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяв ряд чинників:

а) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників; крім того, Галицько-Волинське князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

б)  необхідність спільної боротьби двох князівств (Галицького і Волинського) проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом і проти монголо-татарської навали на Русь (Київська Русь);

в)  енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.);

г)  існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному росту та інтенсифікації торгівлі.

Етапи державного розвитку.

1 етап. (119901205р.) - утворення та становлення. Князь Роман у 1199 р. придушує опір бояр і об'єднує Галицьке та Волинське князівство, веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. В 1201 р. Роман оволодіває Києвом. Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, проте йому не вдалось об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув

2 етап (1205-1238рр.) - Тимчасовий розпад. Боротьба за галицький стіл. Характерними рисами державного життя були:

• свавілля бояр

• безперервне втручання Угорщини та Польщі у внутрішні справи держави

• зростаюча монгольська загроза

• енергійна боротьба Данила Галицького за відновлення державної єдності, яка успішно закінчилась у 1238 році.

3 етап (1238-1264рр.) - об'єднання та піднесення, активна боротьба з золотоординським ігом.

Данило Галицький відвойовує втрачені позиції, розгромлює тевтонських лицарів Добжинського родену, поширює свій вплив на Київ, зводить низку міст-замків, одержує в 1245 р. перемогу в битві під галицким містом Ярославом над військами Ростислава і відновлює єдність Галицько-волинського князівства знов, підтримує контакти з папою римським Інокентієм ІV, приймає від нього королівську корону і в 1253 році стає першим українським королем. Данило Галицький активно проводив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджує європейське самоврядування в містах.

4 етап (1264-1323рр.) - стабільність та піднесення. Галицько-волинське князівство проводить незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні зв'язки з німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактувало за Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римом. Його дипломатичні відносини свідчать про широке міжнародне візнання Галицько-волинської держави. Значним досягнення Юрія І Львовича, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303-1437рр.). Вона стала не лише символом державного суверенітету і князівства, але й сприяла зміцненню його незалежності.

5 етап (1323-1340 рр.) - поступовий занепад. У середині 14 століття польські феодали захопили Галичину і частину західної Волині. Іншу частину Волині після отруєння боярами в 1340р. останнього правителя Галицько-волинської держави Юрія ІІ успадкована князем литовським династії Рідеміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдави і Туреччини опинилась Північна Буковина. Так припинила своє існування Галцицько-волинська держава.

Висновок: будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

• у роки найвищого піднесення охоплювало близько 90% українських земель

• зберегло від завоювання та асиміляції південну частину східнослов'янських земель

• стало новим після занепаду Києва центром політичного і економічного життя

• модернізувало давньоруську державну організацію

• розширило сферу дії  західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу

• продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

15) Висвітліть соц. Структуру та соц. Відносини на укр. Землях в період литовсько-польської доби.       На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейованого стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

   Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду великого князя.    Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем´яни). Свій родовід ця верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем´ян (бояр) володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності. Отже, зем´яни за походженням та способом життя були найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви.

   У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну фазу. У соціальній сфері відбулися такі зрушення:

   1. Шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем´янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («попис земський»), який було проведено 1528 р., став наступ ним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верству. У цей період термін «шляхтич» поступово витісняє з ужитку традиційні «боярин» та «зем´янин». Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устава на волоки» (1557), який відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки — до станів міщанства і селянства.    2. Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти — розширені, що зумовило зближення і внутрішню консолідацію шляхетського стану, ядром якого поступово стали пани.    3. У середині XVI ст. паралельно до процесів виокремлення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов´язків. Зокрема, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, Віденський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків, а статут 1566 р. закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли суттєво обмежувати великокнязівську владу.    Отже, у середині XVI ст. шляхта стала впливовою, організованою силою. в українських землях Литви — майже 5% (за даними Н. Яковенко — майже 2,5%).    Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священики, які не давали обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи).    Тривалий час духовні посади переходили в спадок — після смерті батька парохію (прихід) отримував старший син. Якщо в священика було декілька синів, то молодші шукали собі парохій по сусідніх селах. Духовенство вимагало від своїх парохіян різні «треби», відповідно до звичаїв і традицій кожного села. Це могла бути десятина, або ж скіпщина, тобто хлібна данина з копи. Побутувала також дрібна данина натурою — яйцями, ковбасою, насінням тощо. Деякі церкви та монастирі, зокрема Луцька, Перемишльська, Володимирська церкви, Києво-Печерський монастир, володіли значними земельними угіддями, селами і навіть містами. Тому часом формою «треби» міг бути відробіток селянином панщини на церковних землях.    Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя. Протягом XIV—XVII ст. становище, роль і місце духовенства були неоднаковими. Під час перебування українських земель у складі Литви православна церква мала значні права та привілеї, перебувала під опікою держави і користувалася авторитетом у суспільстві. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили митрополію в Києві. Вона керувала діяльністю десяти єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована безпосередньо Константинопольському патріарху. Проте з часом, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній, становище православного духовенства кардинально змінюється: після падіння 1453 р. Константинополя втрачається підтримка ззовні; світська влада дедалі активніше втручається в церковні справи; у православ´ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій; посилюється наступ католицизму; поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Такі зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла українцям, з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого — окатоличення, ополячення, тобто денаціоналізацію.    Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення, стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших і найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри й торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).    Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об´єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка про існування цехової організації в українських землях датується 1386 р. — у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля.    За польсько-литовської доби поширилося в містах України Магдебурзьке право. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суду державних урядовців і феодалів та дарування права на створення органів місцевого самоврядування. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало місто Галицько-Волинського князівства Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494—1497) та іншим містам. Протягом XV—XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.    Поява Магдебурзького права тісно пов´язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію.    Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла й торгівлі.    Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.    Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували, порівняно з селянством, у привілейованому становищі. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоврядування формувало і фіксувало в ментальності міщан незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п´яте, процес обміну інформацією, а отже і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості.    Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:    1. Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.    2. Тяглі селяни. Так називали селян, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).    3. Службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об´єднувалися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.    У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов´язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно, що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 pp. заборонили селянам залишати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.    Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров´я; відмова від виконання панщини та інших повинностей тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490—1492 pp. — повстання під проводом селянина Мухи).    Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи сили, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.   Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон´юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та технології господарювання, а й у сфері форм земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення перших зародків мануфактурного виробництва тощо.    У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству — кріпаків; виникає нова соціальна група — козацтво.