68) Визначте досягнення та прорахунки в науково-технічному розвитку України в перше десятиліття після проголошення державної незалежності України.

На початку 90-х років Україна мала розвинутий науковий потенціал. У сфері науки й наукового обслуговування було зайнято 450 тис осіб, налічувалось близько 1300 різноманітних наукових установ –науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, архівів, музеїв, бібліотек. Половина науковців зосереджувалась у вищих навчальних закладах.

Економічна криза істотно вплинула на сферу науки і наукового обслуговування. Кількість зайнятого в ній персоналу скоротилася у 2 рази. На работу за кордон виїхали 1000 учених – найбільш талановитих, молодих за віком генетиків, фізиків, фізіологів, біохіміків. Більш 20% вчених перейшли до комерційних структур. Однак мережа наукових закладів майже не скоротилася, за винятком сфери прикладної науки. У радянські часи істотна частка наукових досліджень здійснювалася в інтересах воєнно-промислового комплексу і відповідно фінансувалася з джерел, призначених на розвиток ВПК. Тому скорочення бюджетних асегнувань особливо позначилося на загальному стані науки. В Україні ці асегнування впали 3,1 %ВВП у 1990 р. до 0,3 % у 2000, тобто в 10 разів.

Досягнення української науки повязані перед усім із результатами діяльноств Академії наук, яка в 1994 р одержала статус національної. Виникли серьйозні проблеми в Академії наук орієнтація на прикладні розробки супроводжувалась падінням престижу фундаментальних досліджень. При цьому більш 90% нових технологічних розробок не впроваджувалося у виробництво. Низький рівень фінансування створював великі труднощі і в матеріально технічному, і в кадровому забезпеченні науки.

У середині 90 років поступово змінюється відношення до фундоментальних досліджень в інститутах НАН України, налагоджуються її звязки з деякими закордонними науковими закладами.

70. Законодавча база, яка регулює умови культурного і духовного розвитку нац.. Меншин у сучасній Україні

 Сформована в Україні законодавча та інституційна база у сфері міжетнічних від­носин відповідає міжнародним стандартам та створює умови для вільного громадського і культурного розвитку усіх етнічних спільнот.

Закладаючи основу правової бази етнонаціональної політики, українські законодавці виходили з принципів, що містяться в міжнародних документах, які стосуються, повністю або частково, захисту прав націй і національних меншин, зокрема: • Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р.; • У міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, прийнятому Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.; • Конвенції ООН про заборону всіх форм расової дискримінації, прийнятої в 1965 р.; • Конвенція про дискримінацію в галузі найму і зайнятості, ухваленої Міжнародною організацією праці (МОП) у 1958 р.; • Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі "Про правові засади та основні механізми етнонаціональної політики", підписаному в Гельсінкі в 1975 р.; • Паризької хартії для нової Європи, прийнятою державами - учасницями НБСЄ 21 листопада 1990; • Резолюції Московської наради країн - учасниць НБСЄ з людського виміру (1991 р.); • Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, прийнятої Радою Європи в 1992 р.; • Віденської декларації та додатках до неї: "Національні меншини" та "Декларація і план дій проти расизму, ксенофобії, антисемітизму і нетерпимості" (1993 р.); • Рамкової узгоді щодо захисту національних меншин, прийнятої Радою Європи у 1994 р.; • Конвенції про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, підписаній країнами - членами СНД в 1994 р. Цю конвенцію Україна підписала із застереженням: "З урахуванням законодавства України".

Названі міжнародні угоди вимагають від країн, які приєдналися до них, усунення та недопущення будь-яких форм дискримінації людини за національною, мовною, релігійною чи расовою ознакою. Вони вимагають сприяти збереженню самоідентичності меншин, розвиток їхніх мов і культур, переслідувати правовими засобами будь-які прояви національної ненависті, запобігати виникненню ситуацій, які можуть провокувати етнонаціональні конфлікти. Завдяки цим документам національні меншини отримали легітимну можливість домогтися від урядів країн свого проживання більш уважного ставлення до своїх потреб, апелювати у разі дискримінації або байдужого ставлення до міжнародного співтовариства.

Українське законодавство з етнонаціонального питання складається з наступних документів: • Закон "Про мови в Українській РСР" (1989 р.); • Декларація прав національностей України (1990 р.); • Закон "Про громадянство України" (1991 р.); • Закон "Про освіту" (1991 р.); • Закон "Про національні меншини в Україні" (1992 р.). Українське законодавство гарантує всім громадянам держави незалежно від їх національного походження культурні права і свободи, а також право користуватися захистом держави на різних підставах, передбачає правове переслідування за пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою, гарантує всім громадянам України право на вільне культурне розвиток.

У відповідності зі ст. 10 Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова. На державу покладено обов'язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В той же час в Конституції зафіксовано право на вільний розвиток і використання інших мов національних меншин. Конституція України покладає на державу обов'язок сприяти меншин в їх культурних прагненнях, формувати у громадян почуття взаєморозуміння, миру, злагоди.

Держава покликана спрямовувати свої зусилля на те, щоб створити всім суб'єктам етнонаціонального процесу необхідні умови для їх самовираження, для максимального врахування і збалансування їх інтересів.

Конституція України зобов'язує державу забезпечити захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин.

Роки незалежності України наочно підтвердили прихильність нашої держави гуманістичним, демократичним принципам організації багатонаціонального суспільства.

Існуюча правова база етнонаціональної політики України продовжує вдосконалюватися, орієнтуючись на передові ідеї, що стосуються цієї дуже складної і важливої ​​сфери.

У системі державних органів, причетних до скоєння етнонаціональної політики в Україні, важлива роль відводиться Державному департаменту у справах національностей та міграції. Цей департамент створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 4 квітня 2000 р. при Міністерстві юстиції України.

Державний департамент успадкував абсолютна більшість завдань і функцій, які виконували його попередники - Міністерство, а потім - Державний комітет у справах національностей та міграції. Робота Держдепартаменту грунтується на положеннях Конституції України.

Особливе місце в діяльності Держдепартаменту у справах національностей та міграції займають питання захисту національних меншин і надання їм необхідної допомоги, сприяння репатріації, поверненню депортованих народів, надання допомоги біженцям, регулювання імміграції в Україну, в тому числі запобігання нелегальній імміграції.

Одним з важливих завдань Держдепартаменту є сприяння правовому захисту імміграції українців, які проживають за кордоном, розв'язання проблем їхнього національно-культурного відродження, співробітництво з українською діаспорою в різних сферах життя, залучення її до процесів державотворення в Україні.

Завдання будь багатоетнічної держави - забезпечити гармонізацію міжетнічних відносин, направити ці відносини на шлях порозуміння і згоди. Невдача у реалізації цієї задачі ставить непереборні перешкоди на шляху консолідації всього суспільства і об'єднання всіх етнічних груп в націю.