24. Етно-політичні процеси в козацко-гетьманській державі

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — XV—XIX ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Угорщиною, Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, Чехо-Словаччиною, а згодом, у XVI—XVIII ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Визвольна війна 1648–1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького – складова частина національної революції середини ХVІІ ст. – відкрила новий складний етап української етнічної історії. Утворена в ході революції Українська козацька держава, що отримала назву «Військо Запорозьке», охоплювала більшість етнічної території (Лівобережжя, частину Правобережжя, Степ) з понад 3 млн. населення. Створивши власну державність та усвідомивши свою самобутність, українська етнічна спільнота стала перетворюватися в націю. Виникнення козацько-гетьманської держави започаткувало другий етап націотворення в Україні. На основі цього починає формуватися українська національна ідея, що стає провідною у подальшій визвольній боротьбі. Зростання національної свідомості та почуття патріотизму актуалізувало необхідність виразнішої самоідентифікації українства. ЇЇ важливим проявом стали зміна у другій половині XVII–першій половині XVIII ст. назви «руський народ» на «український народ» та поширення етнополітоніму «Україна» [13, с. 19].

Українцям не вдалося зберегти своєї державності, за прагнення до національно-політичної самостійності вони заплатили доволі високу ціну. Вдруге, після монгольської навали, українська спільнота зазнала таких кількісних втрат, що знову опинилася на межі знищення свого етнічного генотипу. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65–70 \% усього населення України, яке на 1648 р. сягало 4–5 млн осіб [37, с. 137].

Наслідки Національної революції окреслили низку тенденцій, які більшою мірою визначали етнічний розвиток українців у кінці XVII–XIX ст.

1. Прискорення процесів безперервного перерозподілу української етнічної території між сусідніми державами.

2. Зміна основного вектора асиміляторського наступу на українців, більша частина якого замість полонізації та окатоличення починає піддаватися омосковленню, а згодом – русифікації.

3. Поглиблення суперечностей між окремими елементами української етносоціальної структури – селянством, козацтвом, шляхтою (панством, дворянством).

4. Територіальний розкол України, що розвивався в межах різних державно-політичних систем мав, фатальні наслідки для подальшого розвитку українського етносу, єдність якого була скристалізована спільним історичним минулим, єдиною мовою, територію, культурною традицією тощо.

Перша серйозна спроба відродити українську державу за часів Богдана Хмельницького закінчилася поразкою через брак національно свідомих, компетентних лідерів. Внаслідок тривалого поневолювання України Польщею значна частина української шляхти полонізувалася і перейшла на службу західному сусідові.

Подальше розчленування українського етносу поклав трагічний внутрішній розкол, спричинений явищем, відомим в історії під назвою «Руїни» (1658–86-ті роки). Його головним наслідком став поділ України на Правобережну та Лівобережну.

2 вариант Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режим для українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, був персоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українських панів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення “не залишити тепер жодного ляха на світі” спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було “бунтівною черню”, яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над “винними й невинними”.

В кривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв. Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцією Україні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницького прошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреям право на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом – навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянства від євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодиноких випадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за це орендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійне підгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідком стали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейського населення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідало етнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовами Зборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацького управління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилює контроль над українським суспільним життям, насаджує русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на “етнографічну групу” в уніфікованій масі підданих імперії.